Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

«ДИТИНА…» ПОВАЖНОГО ВІКУ

 

Серед найцінніших українських та й світових досліджень, присвячених світу дитинства у традиційній культурі, є праця Марка Федоровича Грушевського «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа»,  один із декількох збережених примірників якої зберігається в колекції нашого музею. І не просто один з примірників, а саме авторський примірник Марка Грушевського, збережений і переданий до музею його нащадками. Дослідження було упорядковано Зеноном Кузелею на прохання Івана Франка й опубліковано за сприяння Михайла Грушевського у двох томах серійного видання Наукового товариства імені Шевченка «Матеріалів до українсько-руської етнології» (1906‒1907 рр). Незабаром виповниться вже 115 років від часу виходу у світ першого тому цієї унікальної праці, яка визначила новий науковий напрям в українських етнокультурологічних студіях, присвячених дитині. Отож, «Дитина…» набуває поважного віку…

Титульна сторінка другої частини праці Марка Грушевського
«Дитина в звичаях і віруваннях українського народа»
  1907 р.
Із зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

Марко Грушевський розпочав працю над цією книжкою у 90-х роках ХІХ ст. Тоді він закінчив Київську духовну семінарію, у якій став активним учасником «Української семінарської громади»[1]. Цей таємний гурток мав на меті «здобуття спільними силами без тенденційного, всупереч семінарському, правдивого стану освіти своєї» і запровадив створення спільної бібліотеки, читання рефератів, ведення дискусій та ін. Семінаристи налагодили контакти зі студентами  та викладачами Університету Св. Володимира. Очевидно, саме це середовище дало поштовх зацікавленню Марком Грушевським народною культурою. Згодом, уже прийнявши сан сільського священика на Чигиринщині, спраглий новин культурного і наукового життя, він передплачує і жадібно перечитує періодику, зокрема наукову, постійно листується зі свої братом у третіх Михайлом Грушевським. В одній зі свої кореспонденцій повідомляє, що за останні два роки зібрав «чималенько клаптиків», очевидно, етнографічних записів, про які хотів би порадитися. Лист датований 1891 р., тобто 1889 р. можна вважати початком його дослідницької діяльності.

Захопившись дитячою субкультурою, Марко Федорович ставив перед собою завдання «описати село таке, як воно є». У рецензії на цю працю Іван Франко зазначив: «Отсе пребагата збірка матеріалу про дітей в українському селі: вірування й забобони, гігієна й спосіб виховання, забави й щоденні заняття, становище в родині і в громаді — все це просліджено від перших об’яв вагітності матері тиждень за тижнем, рік за роком аж до парубоцтва й дівочення. …Ні в якім письменстві нема подібної книги з таким різнородним матеріалом…»[2]. Тут також ідеться про те, у що вдягали дітей відповідно до віку і події, які дарували гостинці, про перші обов’язки, про особливості комунікації між різними віковими і соціальними групами.

Упорядник праці, відомий український етнограф, лінгвіст Зенон Кузеля засвідчив у передмові до видання, що М. Ф. Грушевський «глянув перший на життя дитини як на окремішну цілість і зібрав обширний матеріал‚ що обіймає не лише розвій і зростання дитини від уродження до парубочого віку‚ але також і всі заходи перед приходом дитини на світ… Автор перший старався критичним оком глянути на всі прояви діточого життя‚ так що без перебільшення від нього можна датувати серйозні початки студій над дітьми»[3].

Марко Грушевський з дружиною Марією Іванівною та дітьми Михайлом, Анатолієм (на руках) і Галиною
Фото приблизно 1904 р.
Із зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

 М. Ф. Грушевський, зосередивши основну увагу на духовному житті селян, не оминав інші його сторони — економічні, історичні. І все це було підпорядковано головній меті — вивченню світу дитини із застосуванням новітніх для того часу методик. Учений згуртував навколо себе фахових помічників та цілу когорту збирачів. Розробивши запитальники, дослідник сам працював по них і організував письменних селян та своїх родичів і знайомих із сільської інтелігенції, котрі опитували дітей (школярів) і дорослих. Про докладність «квестіонарів», розроблених М. Ф. Грушевським, свідчить один, наведений у передмові до восьмого тому «Матеріалів» (тобто першого тому праці про дитину). Йдеться про той етап, коли жінка «йде на поступки»[4] (відчуває, що завагітніла). Запитальник складається з 22 позицій, з’ясовуються уявлення селян про фізіологічний, психологічний, соціологічний аспекти появи дитини на світ. Очевидно, що з усіх запитальників М. Ф. Гушевського складалася програма комплексного наукового дослідження дитинства, на заваді здійснення якого стали політичні обставини в Україні. Опитувалися старці, заможні та незаможні селяни, діти, сільська інтелігенція. Як пише З. Кузеля, «автор реєстрував пильно вислови і погляди оповідачів і оповідачок і зібрав все в одну цілість, стараючись нічого не змінювати. Звідси мають його матеріали велику свіжість і виглядають ніби вихоплені з уст народу».

Діти Марка Грушевського Тамара та Анатолій на колінах у няньок баби Параски та баби Палажки 
Село Суботів на Черкащині. Приблизно 1907 р.
Із зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

Серед найцінніших здобутків — записані докладно та без опрацювання народні розповіді, або, за Марком Грушевським, розмови про те, мати чи не мати дитину, про «досягнення» в оволодінні мовою, вмінні сидіти, ходити, впізнавати родичів, діалоги самих дітей і дорослих з дітьми, які супроводжують більшість розділів. Увага дослідника торкнулася також і дітей з особливими потребами, тож маємо також цінні відомості про особливості інклюзивної педагогіки в сільському середовищі. У праці постійно звертається увага на чинники, які впливають на психологію дитини ще від того часу, як дитина знаходиться в утробі матері. Їх відбито в численних заборонах: дивитися на мерця, бити і убивати тварин, лаятися і ображати інших (бо негативні емоції інших позначаться на дитині), красти, дивитися на пожежу. Ці заборони сприяли збереженню внутрішньої рівноваги вагітної, забезпеченню їй комфортного психологічного клімату, що цілком усвідомлено пов’язувалося з фізичним та психічним станом дитини. Такий підхід дозволив зібрати багатий матеріал, який і сьогодні має свою вагу в педагогічній, етнокультурологічній, фольклористичній, психологічній та медичній науках. Разом з тим, постійний акцент «на психологічне життя людности» говорить на користь того, що означену працю можна вважати також цінним джерелом для дослідження української етнопсихології.

Досліджені елементи народної психотерапії, що стосується, зокрема, заходькуватих дітей: «Заходяться діти, або як дуже сміються, або як жалко розплачуться. Такі діти часто лякають родичів, тих що коло них ходять. Водою пробують одливать, виносять на двір, накривають чорним платком… В цьому віці дитина знає і великі радощі, і великий жаль. Мабуть з таких західливих дітей бувають дуже вразливі люди. Західливість діти переростають»[5]. На перший погляд, поводження з заходькуватими чи так званими «недотепними» дітьми може здатися наївним і простацьким. Але в ньому закладена потужність накопиченого поколіннями досвіду і оптимізм, спокій сприйняття і реагування. «Дитина без цього не росте» або «переросте»[6], — говорять і думають селяни у більшості прикрих випадків, даючи їй можливість спокійно впоратися з проблемою. Примарилось, ніби щось гналось за дитиною — переросте. Злякалось чогось — переросте. Дурне вдалось — переросте. Недомова — переросте. Сердите — переросте. М’яло — переросте. Незмисленне — хоч уже пора, — вилюдніє. Бігуче, за все, часом і за горяче хватається, — вилюдніє. Балуване, натрилихо, — вилюдніє. Ледаче, робить не хоче — проси! Мале на зріст — міцне буде, велике на зріст — буде на що глянуть або далі достане. У традиційному українському середовищі певна заданість і сталість сільського існування сприяла спокоєві і довірі до природних можливостей і напрямів розвитку дитини.

Родина Івана Касенка, потомственного козака, колишнього сотенного 
Лівобережна Київщина, с. Гоголів, 1905 р.
Із зібрання Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»

 

Марко Грушевський перший звернув увагу на специфіку дитячої мови, на розвиток мовленнєвого та мисленнєвого апарату, окреслив поняттєве середовище, в яке поступово увіходить дитина. Автор відзначає, що вона опановує мову за кілька етапів. Спочатку комунікація є частково вербальною (звуки поєднуються з жестами). Далі словниковий запас збільшується завдяки тому, що дорослі задовольняють потребу дитини у якомога більшій кількості звукових і словесних подразників, розмовляючи з нею. Подається багато народних примовок, потішок, забавлянок, які сприяють розвиткові мови та тактильної чутливості дитини. Дослідник також фіксує прояви вікового аутизму у дітей та звертає увагу на інтуїтивно правильну реакцію дорослих на нього. «Як дитина вже і сороку знає, тоді на самоті, як заграється, то рученятами перебирає і все до них белькоче. Родичі кажуть, що воно само робить собі утіху: “Чує, що всі балакають, та й собі. З ким же воно?” Одні кажуть, з янголом, другі, що то його така природа, що треба щось белькотать. Часом, як дитина перебирає пальчиками, хто-небудь підбіжить до неї і підкаже: “Цьому дала, цьому дала…” Діти балакають самі до себе, як дуже заграються. Дитина без цього не росте. Є діти, що самі собі співають: “Е, еи, еи, ух!”»[7].

Марко Грушевський з онукою Аллою, Ірмою та Елеонорою 
Київ, 1938 р.
Із зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

Розділ «Про дитячу мову» проілюстрований словами, які довго зберігаються у родинному словнику і є однією з ознак дитячої субкультури, що живить дорослу (кравка — кропива, кицики — цвіт на шелюгах, папа — хліб, миня — теля, біра — вівця та ін). Вказано, що дитяча мова залишається «до пастушого віку», який є етапом переходу дитини в інший соціальний стан. Подані також шляхи переходу від дитячої мови до дорослої та вказано на тимчасові вади вимови. М. Ф. Грушевський єдиний серед тогочасних дослідників етнографії дитинства помітив і став на захист дитячої цікавості як потужного двигуна розвитку людини, формування її світогляду. У складних закономірностях співіснування людини і природи діти знаходять свою життєву філософію. Маркові Грушевському пощастило почути такий діалог молодших дітей зі старшими:

— Чи лелека на вербі сідає?
— Ні.
— А вбивать її ж не можна!
— Я хотів би лелекою бути!
— А я б орлом, бо й орла не вбивають. А ти, Микито, чим?
— Я б маленьким все й буть хотів![8]

Цей та інші унікальні діалоги і монологи, почуті й зафіксовані уважним і вдумливим збирачем, свідчать про солідарність із тогочасними найновішими науковими тенденціями. Адже на початку XX ст. в англомовних країнах поруч з етнографією постає соціальна (в Англії) або культурна (в США) антропологія, котра має дещо інший, аніж етнографія, дослідницький об’єкт — передусім людину, а не народ. Ця особистісність в описі й аналізі звичаїв і обрядів властива усім працям Марка Грушевського.

Донька Марка Грушевського Тамара 
Фото приблизно 1906 р.
Із зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

Дослідник звернув увагу на одну дивовижну особливість народної педагогіки. У перший рік життя дитина опановує 80 % життєвої інформації. Для цього їй необхідний величезний емоційний заряд, який втілюється, зокрема, у величезній кількості пестливих звертань до дитини. М. Ф. Грушевський наводить близько 60 зразків, наприклад: «пискля», «їсть першу паску», «сміюн»; «гуляка»; «плакуха»; «сидун», «лазунець», «дибунець», («поганий який дибунець дибуняє до мами!»), «дідуган», як нема зубів, а «зубань», як зуби ставить; «сокотун», «воркота», «гудун», «балакун», «шавкотун», як учиться балакати; а «щебетун», «цікорун», як вміє говорити, і «німець», коли не говірливе. Ці звертання виконують також оберегову функцію — обдурити нечисту силу, не називаючи дитину на ім’я. З часом така потреба зникає, і звертань-евфемізмів стає менше. Також потроху зменшується потреба сторонньої емоційної підтримки. Дитина в другім році називається «стрижак», «стригунець», «друга паша», «другу паску їсть», в третім — «пічкур», «третяк», «гулячка», в четвертім — «джигун», «гульвіса», «метунець», «шмиглик», «четвертак», в п’ятім — «підпасич», «п’ятак».

У праці засвідчене ставлення селян до дітей з різними темпераментами і характерами:

1) «Нишклі» — це ті, «що нишком “греблі зносять і свої ставлять”. Їх люди обходять, бояться, і хоч не хвалять, але і не ганьблять». Після цієї досить невизначеної характеристики, аналізується можливе майбутнє такої дитини: «Тепер у світі повелося, що нишклею тільки і проживеш»[9].

2) «Мовчуни» — «воно щось собі усе на умі тримає і до всього докопується. Часом як і прорветься у нього яка мова, та не пуста. Як не зміниться з роками, то така людина все щось колюче дуже або розумне скаже. Вони скоро все розуміють; і самі собі питання задають. Їх не б’ють, бо такі і самі все розуміють, другий раз шкоду не зроблять. Все допоможуть: свиням увірве і курей напоїть, хату догляне. Така дитина немовля і приколише, і приспіває, і погойдає, і забавить. В нужді і няньчитиме весь день, коли ж вирветься на вулицю, то відгуляє своє. Таке все других за собою веде. Тим то, хоч і не таке воно забавне в хаті, отаке мовчазне, а не додає туги, заставляє жить надією, що з нього буде щось непросте, щось видумає, коли все так думає»[10]. На противагу попередній характеристиці потужний інтелектуальний ресурс «мовчунів» оцінюється дуже високо, його проектують і на господарські набутки, і на вміння знаходити спільну мову з людьми.

3) «Старуни» — «це діти мовчазні і посидющі, ростуть собі самі. З них виростають найбільш працьовиті, найдовговічніші люди. Такі все до старших туляться, від них набирають навичок і слів усяких»[11].

Діти Марка Грушевського Галина, Анатолій і Тамара в с. Суботові біля гірки Кулюні, названої пестливим ім’ям доньки Михайла Грушевського – Катерини 
Фото не пізніше 1910 р.
Із зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

Інтуїтивна періодизація життя в народному уявленні, зафіксована Марком Грушевським на Черкащині, суголосна з сучасними висновками психологів: «Старі люди кажуть: “Кляте — жди до шести неділь, не переміниться — жди до півгоду, тоді до году, трьох, семи, вісімнадцяти, двадцяти одного, двадцяти семи, а як не зміниться до тридцяти трьох, то вже й умре таке лихе!”»[12]. Подібне вже у середині ХХ століття запропонує Д. Ельконін: 1) криза новонародженості; 2) криза першого року життя — немовлята; 3) раннє дитинство; 4) криза трьох років; 5) дошкільне дитинство; 6) криза семи років; 7) молодший шкільний вік; 8) криза 11–12 років; 9) підліткове дитинство.

Аналізуючи працю М. Ф. Грушевського, приходимо до висновку, що селяни знали, чим відрізняється «хороше» мислення від «поганого», навіть знали, як його поліпшити, як допомогти дитині оволодіти способами отримання знань, переходячи з нижчих рівнів мислення до вищих. Селянин і не підозрював, що прокладає місток між мисленням і знанням, але робив це щоденно. У нього був досвід, «затверджений» попередніми поколіннями. Цей досвід актуальний і сьогодні, адже тепер, як і колись, дитині треба допомогти володіти своїми емоціями, адаптовуватися у соціумі, зорієнтуватися у потоках інформації, осмислити її, відібрати, привести в систему, інтерпретувати і застосувати. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим істотніша роль в ньому належить такому вихованню.

Першим етнографом дитинства світ називає американку М. Мід (1901–1978), перша її праця «Дорослішання на Самоа» з’явилася друком у 1928 р. Український етнолог, не маючи фахової освіти, послуговуючись лише фрагментарною інформацією про світовий поступ у дитинознавстві, яку він накопичував з періодики чи з уривчастого спілкування з українською науковою елітою, створив фундаментальне, комплексне дослідження, яке увібрало в себе всі тогочасні досягнення світового дитинознавства (з етнокультурології, психології, соціології та педагогіки). Праця Марка Грушевського «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа» побачила світ у 1906‒1907 роках, вже тричі перевидана та є однією із найбільш цитованих у сучасних дослідженнях дитинства в традиційній українській культурі.

17.02.2021 р.

ЯРОСЛАВА ЛЕВЧУК

 

[1] Кучеренко М. «Не тут і не в сі часи» (Марко Федорович Грушевський) // Кучеренко М. О., Панькова С. М., Шевчук Г. В. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського).  К., 2006. С. 124–195.

[2] Франко І. Я. Дитина в звичаях і віруваннях українського народа (рецензія). // Франко І. Зібрання творів в 50-ти томах.  К., 1982. Т. 37. С. 238.

[3] Дитина в звичаях і віруваннях українського народа. Матеріали з полуденної Київщини. Зібрав Мр. Г. Обробив др. З. Кузеля. [Частина друга] // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів: З друкарні Наукового товариства імені Шевченка, 1907. Т. 9. С. XVIII

[4] Дитина в звичаях і віруваннях українського народа. Матеріали з полуденної Київщини. Зібрав Мр. Г. Обробив др. З. Кузеля. [Частина перша] // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів: З друкарні Наукового товариства імені Шевченка, 1906. Т. 8. 211 с.

[5] Дитина в звичаях і віруваннях українського народа. [Частина друга]. 1907. Т. 9. C. 116.

[6] Там само. C. 71.

[7] Там само. C. 53.

[8] Там само. С. 93.

[9] Там само. C. 133.

[10] Там само. C.79.

[11] Там само. C.125.

[12] Там само. С. 88.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

«ЯК СКОРШЕ ПОПАСТИ ДО КИЇВА»

  Коли на початку вересня ми бачимо урочисте...

«МОЖНА ЛЮБИТЬ УКРАЇНУ ТАК, ЯК ЇЇ ЛЮБИВ КОНИСЬКИЙ…»

  Великий патріот, який «увесь вік свій обороняв...

Garden Party: 1920-ті

Уявіть собі вечірку в стилі 1920-х. Перед очима...

МІСЦЯ ПАМ’ЯТІ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

  Щороку 18 квітня Україна разом з усім...

×
Місце розташування

×