Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

Інструкторська школа старшин: первісток військової педагогіки та системи військової освіти УНР

100 років тому, 14 березня 1918-го, військовий міністр Української Народної Республіки полковник Олександр Жуковський видав наказ про створення Інструкторської школи старшин. Відкрилася нова сторінка в розвитку військової педагогіки та системи військової освіти УНР. На новостворений навчальний заклад покладалося завдання комплектування молодої української армії, що набирала сили, національно свідомим, фахово підготовленим складом.

У фондах Історико-меморіального музею Михайла Грушевського зберігається унікальна пам’ятка Української революції 1917–1921 рр. – нагрудний знак Інструкторської школи старшин. У цей буремний період лише два військові навчальні заклади УНР мали свої знаки: Інструкторська школа старшин (Київ) та Спільна юнацька школа (Кам’янець-Подільський). Проте, ці символи становлення національної армії збереглися в поодиноких примірниках, як і багато інших пам’яток тієї доби. На сьогодні нагрудний знак Інструкторської школи відомий лише в колекції Національного музею історії України та нашій збірці.

У 1973 р. в емігрантському часописі «Українське козацтво», що виходив у містах Чикаго (США) та Торонто (Канада), головний редактор і колишній слухач старшинської школи Антін Кущинський подав оголошення про виготовлення копії знаку ІШС для тих, хто втратив його в часи збройної боротьби та емігрантських поневірянь[1]. Однак, інформації про додаткове виготовлення знаків на сьогодні не маємо.

За роки радянської влади говорити чи зберігати нагороди, нагрудні знаки доби українських національно-визвольних змагань було небезпечно. З постанням незалежної України відкрилися величезні комплекси історичних джерел, зріс інтерес і до вивчення української нагородної системи. Одним із перших досліджень цієї проблеми стала книга канадського українця Ярослава Семотюка[2]. Проте, правдоподібно через брак інформації, при атрибуції даного знаку автор припустився помилки й невірно розкрив напис «І.Ш.С», зазначаючи, що це Інженерна школа старшин. Але насправді – це нагрудний знак Інструкторської школи старшин.

Знак Інструкторської школи старшин. 1918 р. З колекції ІММГ.

Ця єдина пам’ятка першої національної військової школи виглядає достатньо вишукано. Овал зі срібла й емалі, у верхній частині якого на блакитному полі архангел Михаіл із мечем. Навколо лавровий та дубовий вінки, внизу напис: І.Ш.С.[3] Так її змалював один із випускників, сотник Семен Левченко, але не додав, що в центрі знака було зображено український герб – тризуб. Свій нагрудний знак він загубив навесні 1921 р. в одному з таборів для інтернованих вояків армії УНР на території Польщі. Тому, ймовірно, описуючи його по пам’яті, пропустив окремі деталі[4]. В коментарі до уривку споминів С. Левченка редактор збірника «За державність», колишній старшина Культурно-освітньої управи Генерального Штабу (1918 р.) Михайло Садовський зазначив, що автором проекту цієї відзнаки був відомий український художник і графік Охрим Судомора[5]. На жаль, виявити інформацію про місце виготовлення знаку поки що не вдалося. Але те, що у випускників Інструкторської школи був свій нагрудний знак – незаперечний факт. Крім того, педагогічна рада школи на свій власний розсуд мала право відзначати ним осіб, які активно долучилися до становлення та розбудови цього навчального закладу.

Унікальність цієї пам’ятки спонукала, насамперед, до вивчення історії закладу, завдяки чому музейний предмет постав перед нами ніби живим свідком перших кроків розбудови українського війська.

Заглиблюючись в історичний контекст, слід зазначити, що в колишній російській армії, вихідцями з якої були старшини Інструкторської школи, нагрудні знаки набули великого поширення та популярності. Насамперед це стосувалося знаків військово-навчальних закладів. Кожне військове училище мало свій власний нагрудний знак, який обов’язково після закінчення навчального закладу носили на кітелі чи гімнастерці офіцери-випускники. За ним відразу пересвідчувалися, де проходив військовий вишкіл той чи інший офіцер. Звичайно, це підтримувало авторитет як навчального закладу, так і випускників.

Делегат Українського військового віча, що відбувалося у Києві 24 березня (11) 1917 р.
Реконструкція Ю. Євтушенка. 
Учасники віча (зокрема, офіцер 47-го піхотного полку російської армії) були одягнені у однострій часів Великої війни 1914-1918 р. На накладній кишені гімнастерки (праворуч) – нагрудний знак Київського Миколаївського піхотного військового училища. Вгорі над кишенею – розетка у національних кольорах. Лютнева революція в Петрограді, падіння монархії сприяло становленню на початку весни 1917 року на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації. В Україні це характеризувалося розгортанням національного руху. Перед українським народом відкривалася можливість національного відродження. Важливою складовою боротьби за національні права став український військовий рух. Щоб виділятися серед російського військового загалу, вояки – українці приколювали до шинелі, гімнастерки, френча, кітеля стрічки національних кольорів чи розетку.

Збройне протистояння з більшовицькими загарбниками наприкінці 1917 – на початку 1918 р. підхтовхнуло політичний провід УНР до рішучих кроків. Військове міністерство на чолі з полковником О. Жуковським та Генеральний штаб під керівництвом підполковника Олександра Сливинського з 10 березня 1918 р. почали працювати над проектом організації української армії. Передбачалося створити її на основі територіального комплектування у складі восьми піхотних армійських корпусів та чотирьох дивізій кінноти[6]. Як кадровий військовий, О. Жуковський розумів важливість фахової підготовки підстаршинського та старшинського складу майбутніх національних військових сил.

Полковник Олександр Жуковський – міністр військових справ УНР доби Центральної Ради. Фото березень-квітень 1918 р.

Саме завдяки йому 14 березня 1918 р. виходить наказ про формування Інструкторської школи старшин[7]. А вже 15 березня на засіданні Ради Народних Міністрів заслухали доповідь О.Жуковського про організацію військового міністерства, Інструкторської школи старшин та підготовку до формування нової армії. Після жвавого обговорення була прийнята постанова «Про головні основи організації інструкторської школи і проект видатків на її утримання»[8]. Для забезпечення школи міністерству військових справ надавався кредит на суму 761956 руб. 25 коп.[9]

На практиці реалізація цього плану покладалася на Головну шкільну управа військового міністерства УНР на чолі з полковником О. Астафьєвим. Інструкторська школа старшин повинна була здійснювати перепідготовку старшин (офіцерів) українців – випускників колишніх російських військових навчальних закладів. Образно це завдання змалював сотник школи Антін Кущинський: «перевишкіл, довишкіл та українознавчі науки для колишніх старшин московської армії»[10]. Планувалося, що під час навчання слухачі оновлять та поглиблять військові знання, підтягнуть розгойдану революцією дисципліну. Нова система військової освіти мала на меті виховати національний старшинський корпус на українських традиціях. З цією метою в навчальній програмі передбачався курс українознавства (українська мова, література, історія та географія України).

Щоб залучити до навчання значну кількість слухачів, інформація про школу надсилалася до різних міст та містечок. Отримували ці відомості й редакції газет, що виходили в Україні: в них подавалися оголошення про набір до школи[11]. Таким же чином Головна шкільна управа залучала і викладацькі кадри. Значні шанси обійняти ці вакансії мали старшини, що набули бойового досвіду та володіли українською мовою[12].

25 березня 1918 р. в Інструкторській школі старшин розпочалися навчання, заняття проходили в 28 навчальних класах. Начальником школи призначили донського козака, фахового військового педагога, полковника Олексія Максимова, який до 1917 р. обіймав посаду інспектора класів Володимирського військового училища (Санкт-Петербург). Про структуру школи згадував працівник Головної шкільної управи Армії УНР Варфоломій Євтимович. Він свідчив, що школа складалася з п’яти сотень піхоти, кінної, інженерної, кулеметної сотні та польової батареї. До складу сотні входило приблизно 150 старшин[13]. Перший випуск налічував приблизно 800 слухачів[14]. Загальна ж чисельність школи коливалася в різні часи від 800 до 300 старшин, які перебували на повному державному утриманні. Навчальний курс становив два місяці, але вже другий випуск навчався три місяці, наступний – чотири. Це пов’язано зі значною кількістю предметів, які не встигали опановувати в короткий термін. Внутрішнє життя школи регламентувалося спеціальною інструкцією, пріоритетною складовою якої визначалася найсуворіша дисципліна. Ретельно розпланований учбовий день не залишав часу на байдикування.

Будівля колишнього Олексіївського інженерного військового училища, у стінах якого в 1918 р. діяла Інструкторська школа старшин.
Фото 1920-х рр.

Школа розмістилася в будівлі колишнього Олексіївського інженерного військового училища, збудованого у 1914–1916 рр. на околиці Печерська (сучасному бульварі Лесі Українки) за проектами архітектора Миколи Шехоніна та військового інженера Івана Лільє. Зазначене училище припинило свою діяльність у листопаді 1917-го, у 1918–1919 рр. в його стінах діяла Інструкторська школа старшин. Вже за часів радянської влади тут розміщувалася спочатку Київська вища об’єднана військова школа, а згодом (у 1947–1992 рр.) – Київське суворовське військове училище. За часів незалежної України в споруді розпочав свою роботу Київський військовий ліцей ім. І.Богуна.

Щоб підсилити виховний процес національною складовою, на всіх видних місцях навчального закладу – над дверима до учбових класів та стінах сходових клітин – фарбою золотого та срібного кольорів були зроблені написи: народні приказки, уривки з пісень та творів Тараса Шевченка. Деякі з них, а саме «Добрий козак бачить, де отаман скаче», «Слава не поляже», «Свою Україну любіть», «Хоч забий москаля то він зуби вискаля», переповів підполковник Армії УНР В. Євтимович[15].

Значні проблеми відчувалися з навчальною літературою. В поодиноких примірниках були підручники, що стосувалися українознавства та військових дисциплін. Завдяки старанням керівництва, як згадує сотник С. Левченко, при Головній шкільній управі військового міністерства УНР запрацювала невеличка друкарня, що почала у незначній кількості друкувати підручники хоча б з головних предметів, які, передовсім, слід було розробити. Крім того, тодішні військові незадовільно володіли українською мовою, а особливо військовою термінологією. Тому деякі лектори готували свої курси російською мовою, які згодом перекладалися українською. Хоча траплялися поодинокі випадки, коли лекції читалися російською, а складання іспиту, відповідно статуту, українською. При шкільній управі організували редакційно-термінологічну комісію, яка редагувала тексти лекцій, перекладених з російської, та видавала підручники.

Конспект лекцій, написаних відомим українським мовознавцем, діалектологом Оленою Курило для слухачів Інструкторській школі старшин. Київ, 1918.
Народилася 19 жовтня 1890 р. у містечку Слонім Гродненської губернії в єврейській родині. Під час навчання на відділі слов’янознавства історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів при Варшавському університеті (1911) зацікавилася україністикою. Значний вплив на розвиток інтересу Олени Борисівни до української історії та культури склав український мовознавець Євген Тимченко та колишній студент Варшавського університету Дмитро Курило, який невдовзі став її чоловіком, згодом старшиною Армії УНР. В часи будівництва української державності 1917 – 1921 рр. О. Курило створила підручник української граматики для дітей, що витримав 13 перевидань. У 1918 р. виходить її «Російсько-український словничок медичної термінології», а в 1919-ому «Курс українського правопису. Підручник для шкіл і самонавчання». Згодом працювала у Комісії краєзнавства та Комісії історичної пісенності ВУАН. У жовтні 1938 р. була заарештована та засуджена до восьми років таборів. Звільнена у жовтні 1946 р. Подальша доля невідома.

Були видані «Граматика української мови» в двох томах (автор – професор Олена Курило), «Загальна тактика», «Тактика технічних військ», «Польова артилерія», «Польова фортифікація»[16].

Однак, незважаючи на труднощі, викладацька справа була поставлена досконало. До роботи в Інструкторській школі були залучені найкращі фахівці. Серед них військовий інженер О. Шумський, петроградський академік полковник Іванов та підполковник Василь Мазур-Ляхівський (викладачі топографії й тактики). Історію України викладав колишній учитель гімназії зі Станіславщини Віктор Садовський, вивезений 1916 р. російською владою з Галичини як заручник, граматику та українську мову – професор О. Курило, літературу – отець Юрій (Жевченко)[17].

Отець Юрій (Жевченко) – священник та викладач української літератури в Інструкторській школі старшин. Фото кінця 1920-х рр. Закінчив духовну семінарію, Одеський університет (1911), викладав у гімназіях Одеси. У 1914 р. висвячений на священика. З початком Першої світової війни (1914) – полковий священик. Після Лютневої революції (1917) активно включився у розбудову української державності. Один з організаторів Всеукраїнської Православної Ради. У квітні 1922 р. митрополитом УАПЦ Василем Липківським висвячений на єпископа Сквирського. 1924 – архиєпископ Полтавський, а з 1928 – Одеський та Миколаївський. 1929 р. заарештований органами ГПУ. Помер у таборі на території Казахстану у 1937 р.

Крім того, до школи запрошували додаткових викладачів, а інформація для всіх бажаючих відвідати їхні лекції надсилалася до газети «Відродження». Теми лекцій були різноманітними: «Тарас Шевченко, його життя та твори» (П.Лукашевич), «Практичні висновки з теорії стрільби для розрахунків польових гармат» (Щербінський), «Котляревський – батько нового українського письменства» (професор В. Ковердинський)[18].

Лекційні заняття з військових дисциплін та українознавства тривали до 12-ої години дня. Потім старшини проводили практичні заняття, а це стройова, тактична, топографічна та інші підготовки. Вишкіл відбувався неподалік від школи на місцевості, яка носила назву Звіринець (Печерськ).

На сторінках першого числа військово-наукового вісника Генерального штабу за 1918 р. подана інформація, що випускники школи брали участь в польових навчаннях також за межами міста. Так, старшин першого випуску задіяли у військових маневрах, що відбувалися 28 квітня 1918 р. на околицях Броварів. Ці маневри «були найкращим доказом того, що мозоляна праця управління школи й учнів не пройшла безслідно, а навпаки – дала здоровий плід. За короткий час школа вспіла обновити в учнях усі потрібні вимоги військової служби й дати новоформуємим українським військовим частинам добрих провідників-інструкторів»[19].

Кілька годин на тиждень старшини займалися в гімнастичному залі під керівництвом інструкторів, які свого часу закінчили фехтувально-гімнастичні школи. Серед них можна назвати капітана Митрофана Очеретька, військового старшину Кравчука, сотників Юрія Сніговського та Миколу Гарницького[20].

Митрофан Очеретько – викладач гімнастики та фехтування в Інструкторській школі старшин.
Фото часів Першої світової війни. 
Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1908), Головну гімнастично-фехтувальну школу (Санкт-Петербург 1913). Учасник Великої війни 1914-1918 рр. З весни 1918 р. – в Армії УНР. Учасник Першого зимового походу ( грудень 1919 – травень 1920 рр.). Начальник розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу, що був створений на початку грудня 1920 р. для організації повстанського руху в Україні. Учасник Другого зимового походу (жовтень 1921 – листопад 1921р.). У 1923 р. повернувся в Україну. 3 березня 1930 р. засуджений до розстрілу.

Слід зазначити, що гімнастика у військових навчальних закладах до 1917 р. набула особливої популярності. Ці традиції перейняла й Інструкторська школа старшин. У вільний час у стінах школи лунала українська пісня. Вечорами з усіх сотень збиралися найкращі голоси та влаштовувалися аматорські концерти[21].

В які однострої були вдягнені слухачі школи? Перші тижні навчання старшини використовували власну уніформу, що залишалася з попередніх місць служби, до якої почали додавати елементи розрізнення родів військ за кольорами лампасів (в піхоті – сині, кінноті – жовті, артилерії – червоні). На кашкетах у старшин був знак, що мав форму щита з зображенням Архистратига Михаїла[22].

Похідний кашкет (англійського крою), впроваджений згідно наказу ч. 142 від 1 квітня 1918 р. зі знаком з зображенням Архистратига Михаїла.
Реконструкція. З колекції Ю. Євтушенка. 
У військах УНР знак набуває поширення в першій половині 1918 р. Він міг бути як нерозфарбованим, так і розфарбованим (щит – синього, Архистратиг Михаїл – жовтого кольорів) та мати різні форми. Деякий час після гетьманського перевороту українські вояки продовжували носити його на своїх кашкетах. І лише наказом військового відомства ч. 207 від 6 червня 1918 р. було введено кокарду нового зразка. Кашкет використовувався як за часів гетьманату, так і Директорії УНР.

На той час військове міністерство займалося напрацюванням проектів нових зразків військового одягу. 1 квітня 1918 р. вийшов наказ ч. 142 за підписом військового міністра О. Жуковського про запровадження «похідної форми Української армії»[23]. У наказі чітко регламентувалися зразки одностроїв та нових знаків розрізнення.

Сотник кінноти в однострої зі знаками розрізнення, впровадженими згідно наказу ч. 142 від 1 квітня 1918 р. Старшина вдягнений у френч захисного кольору англійського крою з чотирма накладними кишенями. Згідно згаданого наказу клапани верхніх кишень та обшлагів рукавів обшивалися кантом (для кінноти – жовтого кольору). На френчі кіннотника канти відсутні. На комірі пара ромбовидних петлиць жовтого кольору, на кожній з них по дві срібні смужки та зірки у верхньому куті петлиць. Головний убір – кашкет (англійського крою) зі знаком із зображенням Архистратига Михаїла. Штани (крою галіфе) сіро-синього кольору з лампасами, що складаються з двох жовтих смуг однакових розмірів.

В часи Гетьманату наказ ч. 142 було скасовано, і однією з головних відмінностей одностроїв стають наплічники (погони), запроваджені наказом Військового відомства ч. 222 від 15 червня 1918 р.[24] На відміну від попереднього наказу, де знаки розрізнення знаходилися на петлицях, тепер у старшин-слухачів та командно-викладацького складу школи переплетені літери Ш.С. (Школа Старшин) розміщувалися на наплічниках[25].

Похідні погони полковника командно-викладацького складу Інструкторської школи старшин. червень – листопад 1918 р. З колекції Музею однієї вулиці (Київ). Виготовлялися з сукна захисного кольору і мали клиноподібну форму з заокругленими верхніми кінцями. Погони були переробленні на гетьманські з колишніх російських. Верхня частина обрізана (заокруглена), поверх червоних «просвітів» нашита стрічка захисного кольору, замість зірок ¬ – ромбовидні знаки. За відомостями, наданими директором музею Дмитром Шльонським, виявлені 1999 р. молодим подружжям під час ремонту квартири в старому будинку на Печерську (в районі сучасного військового ліцею І. Богуна). Будь-якої інформації про власника встановити не вдалося.

 

Хорунжий 2-го полку Запорізької дивізії в однострої, впровадженому наказом ч. 534 від 21 серпня 1918 р. військового відомства Української держави гетьмана Павла Скоропадського. Старшина піхоти вдягнений у похідний мундир – сорочку-френч (для козаків), що виготовлялася з сукна захисного кольору. Клапани нагрудних кишень обшиті малиновим кантом. На мундирі похідні погони, впроваджені наказом військового відомства ч. 222 від 15 червня 1918 р. Вони виготовлялися з сукна захисного кольору і мали клиноподібну форму із заокругленим верхнім кінцем та кантом кольору роду військ. У даному випадку колір піхоти – малиновий. По центру вздовж погона нашивалася вузька стрічка світло-зеленого кольору. Номер полку відображений на погоні арабською цифрою «2».

 

Генеральний бунчужний Олександр Рогоза – військовий міністр Української держави 1918 р. Генерал одягнений у нестатутну сорочку френч із повсякденними погонами, впровадженими наказом військового відомства ч. 221 від 16 червня 1918 р. Погон зроблено зі сплетеного брузументового під золото шнура, накладеного на сукняну основу відповідно кольору роду військ. Звання генерального бунчужного визначалося двома покладеними на погон навхрест булавами.

Упродовж 1918 р. Інструкторська школа здійснила три випуски. Всі вони відбулися вже за правління гетьмана П.Скоропадського. За словами сотника С.Левченка перші два випуски вирізнялися тим, що більшість старшин були перейняті українською національною ідеєю, вбачали в собі перших будівничих українського війська[26].

Особливою урочистістю запам’ятався другий випуск, на честь якого відбувся парад, який приймав військовий міністр Олександр Рогоза. Кожен випускник школи отримав по 300 карбованців та запрошення на обід до гетьманського палацу. Третій випуск став повною протилежністю попереднім. Українців у ньому було набагато менше. За часів гетьманської влади відбувся значний приплив «малоросів», які мали лише одне бажання – закінчити школу та отримати право на посаду в війську[27]. Керівник тактичних вишколів школи полковник Всеволод Петрів згадував, що старшини першого випуску були повні енергії та запалу, але, потрапляючи до військових частин, зіштовхувалися з непорозумінням на національному ґрунті та службових питаннях. Командири частин не були у захваті від появи «інструкторів», як їх тоді називали, натякаючи, що ті намагалися всіх повчати. Зазвичай ці командири вживали всіляких заходів, щоб позбутися випускників Інструкторської школи. Багато старшин першого випуску на власному досвіді відчули різницю між українською армією, про яку чули в школі, і дійсністю. Тому, зрозуміло, більшість із них згодом взяла активну участь в повстанні проти гетьмана Скоропадського. Інші випуски, менш свідомі, нічим не виділялися та повністю розчинялися в загальній військовій масі[28].

Останній набір до школи відбувався на початку жовтня 1918 р., але у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією налагодити повноцінний навчальний процес не вдалося. Зі спалахом антигетьманського повстання особовий склад Інструкторської школи спрямували проти військ Директорії. Процес усвідомлення, що відбувається щось не так, відбувся пізніше. «Школа виконала мій наказ, покинула фронт, визнала владу Директорії та повернулася до Києва»[29], – згадував полковник В. Петрів.

14 грудня 1918 р. начальник школи генерал О.Максимов добровільно склав свої повноваження. Навіть коротке протистояння військам Директорії підірвало на тривалий час авторитет школи. Як наслідок, четвертий випуск щораз відкладався, позаяк військове керівництво УНР не мало довіри до офіцерства, що там навчалося. Під тиском більшовицьких військ, що наступали на Київ, 31 січня 1919 р. Інструкторська школа старшин у складі 250 викладачів та слухачів відбула до останньої столиці УНР – Кам’янця-Подільського. Згодом вона була переведена до Луцька, де в травні 1919-го в повному складі інтернована поляками[30].

Проте, не зважаючи на коротку історію, Інструкторська школа старшин зробила значний внесок у формування та становлення старшинського (офіцерського) корпусу Армії УНР. У своєму інтерв’ю кореспонденту газети «Відродження» щодо становлення військової освіти Олександр Жуковський наголошував, що першочергову увагу слід звернути як на спеціальну підготовку, так і культурне виховання козаків та їхню освіту. Серед нових форм навчання вважав перспективним заснування у військових частинах своєрідних народних військових університетів, в яких козаки й старшина працюватимуть спільно[31].

Власне, втілювати в життя ці нові засади розбудови Армії УНР безпосередньо у війську повинні були випускники Інструкторської школи старшин. Проте історія не дала шансу реалізувати плани військового міністерства та концепцію голови новітнього українського парламенту. Пам’яткою і пам’яттю про ці плани й концепції залишається один із музейних раритетів – знак Інструкторської школи старшин, знак пошани до національної історії та її традицій.

Юрій Євтушенко

[1] Кущинський А. Відзнака за закінчення Української Інструкторської школи старшин в Києві // Українське козацтво. – Чикаго, 1973. – Ч. 1 (23). – С. 45.

[2] Семотюк Я. Українські військові відзнаки (ордени, хрести, медалі та нашивки). – Торонто, 1991.

[3]Левченко С. Інструкторська школа старшин // За Державність. – Варшава, 1938. – Ч. 8. – С. 125. – С. 139.

[4] Там само.

[5] Там само.

[6] Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923. – Ужгород, 1930. – Т. 2. Українська гетьманська держава. – С. 233.

[7] Накази міністра військових справ від 14 березня 1918 р. Ч. 78 // Вісник Ради Народних Міністрів УНР. –1918. – № 16. – 7 квітня. – С. 3.

[8] Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1997. – Т. 2. – С. 207.

[9] Там само. – С. 207.

[10] Кущинський А. Відзнака за закінчення Української Інструкторської школи старшин в Києві. – С. 45.

[11] Оголошення. Прийом до інструкторської школи старшин // Відродження. – 1918. – Ч. 28. – 28 (15 квітня). – С. 4.

[12] Оголошення. Прийом старшин на посади інструкторів та лекторів // Там само. – Ч. 8. – 5 квітня (23 березня). – С.4.

[13] Євтимович В. Олелько Сергієвич Остапура-Степовий (Астаф’єв). Війська українського генеральний хорунжий // Літопис Червоної калини.. – Львів, 1937. – Ч. 7–8. – С. 31.

[14] Хроніки. Початок лекцій в інструкторській школі військових старшин // Відродження. – 1918. – Ч.1. – 27 (14) березня. – С. 4.

[15] Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р. // Літопис Червоної калини. – Львів,1937. – Ч. 12. – С. 10.

[16] Там само. – С. 10.

[17] Левченко С. Інструкторська школа старшин. – С. 125.

[18] Оголошення. Лекції в інструкторській школі старшин. // Відродження. – 1918. – Ч. 51. – 31 (18 травня). – С. 4.

[19] Тинченко Я. Війська Ясновельможного Папа Гетьмана. Армія Української Держави, травень–грудень 1918 р. – К., 2014. – С. 12.

[20] Левченко С. Інструкторська школа старшин. – С. 136.

[21] Там само. – С. 127.

[22] Там само. – С. 122.

[23] Пінак Є., Чмир М. Військо Української революції 1917–1921 років. – Харків, 2017. – С. 39.

[24] Так само. – С. 60.

[25] Левченко С. Інструкторська школа старшин. – С. 129.

[26]Там само. – С. 125.

[27] Там само.

[28] Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. – К., 2002. – С. 582.

[29] Там само. – С.605.

[30] Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917-1921). – К., 2011. – Т. 2. –С.106.

[31] Українська армія (інтерв’ю з Народним військовим і морським міністром О.Жуковським) // Відродження. – 1918. – Ч. 10. – 7 квітня (25 березня). – С. 3.

 

1 коментар


  • Notice: Undefined offset: 180 in /home/immh/immh.kiev.ua/www/wp-content/themes/html5blank-stable/functions.php on line 425
    Євген says:

    Те ж саме повторилося майже через 100 років – перші патріоти-військовики були повні енергії і бажання відродити дійсно українську за духом і взаєминами українське військо. Та п’ята московська колона, яка з перших же днів становлення українського війська захопила майже всі керівні посади в державі і війську, швиденько нейтралізували цих патріотів… Аналогічно було і з відродженням ВМСУ – патріоти-моряки навіть на чолі з росіянином Кожином, створювали з нуля національно-патріотичні ВМС, та наслані з Києва “українці” на чолі з бєсом все це знищили…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Розклад подій на грудень 2018

7  грудня ‒ 12.00 ‒ Х семінар Інституту спеціальних історичних...

Двадцять років тому в Києві було відкрито пам’ятник Михайлові Грушевському

Про увічнення пам’яті Михайла Грушевського в Києві заговорили...

ІХ семінар Інституту СІД Музею Шереметьєвих

Запрошуємо 23 листопада 2018 року о 12:00 на...

×
Місце розташування

×