The museum is open to the public every day except on Mondays, from 10 AM to 6 PM.
No.9, Pankivska str, Kyiv

«МОЖНА ЛЮБИТЬ УКРАЇНУ ТАК, ЯК ЇЇ ЛЮБИВ КОНИСЬКИЙ…»

 

Великий патріот, який «увесь вік свій обороняв інтереси українства», людина, про яку його духовні вихованці писали: «Можна любить Україну так, як її любив Кониський, — але більш, як він, — любить не можна. Він не жив, він горів тою любов’ю»… Все це про письменника, педагога, громадського діяча другої половини ХІХ ст., автора «Молитви за Україну» Олександра Кониського. Духовний гімн, що ось уже мало не півтора століття звучить в українських храмах, він написав для дитячого хору. Бо щиро вірив, що зі словами «Боже Великий, єдиний, Русь-Україну храни…» будуть зростати майбутні українці майбутньої незалежної держави. З цими ж словами і сподіваннями Україна й сьогодні, 18 серпня 2021 року, відзначає 185-річчя від дня народження Олександра Кониського.

Він народився на дідівському хуторі Переходівка, що на Чернігівщині. Рано лишившись без батька, перші уроки грамоти отримав від матері й діда. Пізніше його відвезли до «Сирітського дому» в Чернігові, з якого ходив до гімназії. Там, в 11 років, почав писати вірші рідною мовою, за що, перший учень класу, був виключений. Не вдалося закінчити й Ніжинський ліцей: бідність та недуга очей змусили залишити навчання. Проте це не завадило Кониському проявити свій природній талант в літературі й громадських справах. На життя ж заробляв адвокатською практикою, здавши екстерном університетські іспити на правника.

Друга половина ХІХ ст. увійшла в історію українського руху насамперед активною культурно-просвітньою діяльністю Громад, одним з лідерів яких був О. Я. Кониський. 1859 року, перебуваючи на судовій службі в Полтаві, він вливається в гурт першої  в Україні Громади, стає фундатором українських недільних шкіл та громадських бібліотек, автором перших українських підручників: «Українські прописи» та «Арихметика або щотниця». У цей же час гострив і своє публіцистичне перо, співпрацюючи з петербурзькою «Основою». Пантелеймон Куліш, познайомившись в Полтаві з Олександром Кониським, застерігав: «мусили його за руки держати, щоб з патріотизму не зашкодив собі, — і зашкодив таки». За подвижницьку працю на ниві просвіти та «українську пропаганду» 1863-го його без суду було заслано до Вологди, згодом ще далі — в Тотьму. Покарали радше не за діяльність, а за переконання.

Від 1872 року поселившись у Києві, Олександр Кониський співпрацює з найавторитетнішою українською організацією — Київською Старою Громадою, бере діяльну участь в редагуванні ліберальної міської газети «Киевский телеграф». 1878-го його обрають гласним Київської міської думи, трибуну якої використовував для боротьби за культурно-освітні права українства: виступав за створення українських шкіл у місті, одну з яких пропонував назвати школою Шевченка, писав петиції до царя на захист рідної мови.

Олександр Кониський ‒ член Київської Старої Громади, гласний Київської міської Думи
Київ, 1870-ті роки

 

Маючи безкомпромісну й нелегку вдачу, з часом розійшовся зі старогромадівцями, зосередивши свою енергію на співпраці з молоддю. Ініціював створення Громади при Київській духовній семінарії. Вірив, що висвячені семінаристи понесуть до людей не лише Боже, але й рідне слово. Він же став промотором першого в Російській імперії українського видавничого товариства «Вік» (1895), яке розбудовував зі своїми духовними учнями: Василем Доманицьким, Олександром Лотоцьким, Сергієм Єфремовим, Федором Матушевським, Володимиром Дурдуківським та іншими.

Співробітники видавничого товариства «Вік», заснованого 1895 р. з ініціативи Олександра Кониського
Стоять: С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський
Сидять: В. Страшкевич, В. Дурдуківський, О. Лотоцький
Київ. 1902 р. Фото В. Доманицького

 

 Київська оселя Олександра Яковича на Бібіковському бульварі № 36 (на місці цього будинку на сучасному бульварі Шевченка нині розміщена споруда залізничних кас) стала справжнім «українським клубом». Як згадував Михайло Грушевський, велика простора кімната, де він «радо приймав усіх», була прикрашена «новою копією» портрета митрополита, професора і ректора Києво-Могилянської академії Юрія (Георгія) Кониського та маленьким акварельним портретом самого господаря: «рудавого бльондина з довгим волосєм і бородою, років так 40‒45». Поруч невеличкі етнографічні образки. І не було жодного свідомого українця, який мешкав чи навчався в Києві або приїздив до міста у справах, хто б не завітав до Кониського і в добрі, і в лихі години його життя. Так, у своїх записниках Олександр Якович занотував, що за місяць тяжкої недуги, що спіткала 1897 року, його відвідало 375 осіб.

Щоденних гостей пригощав чаєм. Бувальці з гумором згадували ці частування: «Ми помітили, що Кониський увечері подає до чаю завжди або 3 грецьких копійкових бублики, або 3 копійкових булочки, незважаючи на те, чи гостей у нього було 5‒8 душ, чи одна або дві. Опріч того, він завжди спішив поперед усіх з’їсти одного бублика, а другого клав біля своєї шклянки з чаєм, і аж тоді тільки заспокоювався. Знаючи таку його вдачу, ми ніколи не брали бубликів чи булочок, і все виходило гаразд, ніби ніхто нічого й не помічав».

Але бували й вечірки в садку Кониського за участю кількох десятків парубків та дівчат. Їх Михайло Грушевський по-модному називав «Garden Party». Господар «держав партіотичні промови», «підіймав національні настрої», «пускався в жартівливо-галянтні тони», а товариство п’яніло не хмелем двох-трьох пляшок легкого вина, а «молодечею радістю життя».

Будинок Олександра Кониського в Києві на Бібіковському бульварі, 36
Початок ХХ ст.

 

Кожному, хто бував у господі Олександра Кониського, запам’яталась його книгозбірня. Завсідник цього «клубу» Михайло Грушевський детально описав низенькі шафки зі «скарбами української літератури»: «Великим атракціоном була його бібліотека, зложена головно з українських видань — російських і закордонних: у нього було майже все, чого не можна було знайти ніде більше — але на шафах, де вона містилась, – причіплені були папірці з написами, що книжки можна читати, скільки хоч на місці, але до дому вони не позичалися нікому». Цей же напис — «книг з дому не даю» — згадував і Сергій Єфремов. Так оригінально Кониський використовував свою унікальну бібліотеку як один із засобів «майстер-класів» з мистецтва спілкування та зберігав для потомків, заповівши Науковому товариству імені Шевченка.

Перші відомості про цей заповіт-дар знаходимо у листі Олександра Кониського до близького приятеля з Кубані Митрофана Дикарева за 15 вересня (за ст. ст.) 1895 р.: «Я з своєю литературною спадщиною роблю так: усі книжки своєї библіотеки подарував Тов-ству і потроху посилаю туди: дві шафи — 500 книжок — вже одіслав, а ще три повних — теж перешлю за життя, коли встигну». Власне, з цього дару О. Кониського бере початок Бібліотека НТШ, до якої 1893 р. надійшло від нього 392 видання.

Однак повністю реалізувати заповіт щодо власної книгозбірні письменник так і не встиг. Як свідчать епістолярні джерела, завершення цієї справи випало на плечі Олександра Лотоцького та голови НТШ Михайла Грушевського. Безперечно, обох турбувала доля не лише книг, але й архіву їхнього духовного наставника і учителя. Важливі відомості щодо цього архіву, радше його частини, подає у листах та спогадах відома діячка українського руху, педагог Ганна Берло. Вона пригадувала, що листи, щоденники та інші документи Олександр Якович перебрав, склав у кошик і передав на зберігання «людині, якій довіряв» — Ганні Ямпольській, котра останні роки доглядала за ним.

Невдовзі після смерті Кониського, за словами Берло, «Г. П. Ямпольська привезла до мене заповіт, щоденники і кошика з листами ріжних осіб до Ол. Як. Переглянувши щоденники, — їх було щось із 12 товстих зшитків, — я зрозуміла, чому Ол. Як. боявся залишити їх дома. Щодня він записував усе, навіть усякі дрібниці, робив характеристики українських діячів, розповідав про всякі українські справи. Коли б ці щоденники потрапили до жандармських рук під той лихий час, навряд чи багато Українців залишилося б тоді в Київі. І щоденники й листи були цікавий і багатий матеріял для жандармерії. Незабаром приїхав І. Л. Шраг і прийшов до мене. Я передала йому заповіт і спитала, що робити з щоденниками і з листами. У себе я їх не могла держати: це була б занадто велика небезпека. Шраг порадив звернутися з цим до Антоновичів. Катерина Михайлівна згодилася взяти переховати те майно на якийсь час, поки вона знайде, кому передати. Хоч візник із сірою конякою стояв на Тарасівській вул. і стежив, я вибрала хвилину, взяла візника на другій вулиці й одвезла це небезпечне майно до Антоновичів. Що з ним потім сталося, не знаю».

До цього часу згаданих щоденників О. Кониського виявити в архівних збірках не вдалося, тоді як переважна більшість його особистих документів, листів, рукописів тощо, незважаючи на зміну місця й адреси (Київ‒Львів‒Київ), збереглась в достатньо повному обсязі. Особливий інтерес викликають фінансові записники, в яких Олександр Якович скрупульозно фіксував витрати: на книжки, візника, цигарки, вино, ремонт чобіт, скільки кому позичив і коли повертали борги, якою була погода. Ці записники — унікальне джерело не лише до вивчення побуту і вдачі Кониського, але й повсякдення міста.

Прагнучи об’єднати всі українські сили, О. Кониський ініціював створення Загальноукраїнської організації (1897), від якої беруть початки національні політичні партії збігу ХІХ і ХХ століття. Яскраві спогади письменника Мусія Кононенка про цю ініціативу дають змогу зазирнути в «лабораторію» тогочасного українського руху: «Одного вечора сиділи ми у Кониського, дискутували на різні теми, а потім перейшли на підрахунок відомих нам українців, які свідомо ставилися до національних прав нашого народу і дбали про це так або інакше. Нас було тоді четверо: Кониський, Антонович, Симиренко (заводчик) і я. Перші троє, як люди далеко старші від мене, пригадували прізвища свідомих українців та де хто з них живе, а я олівцем записував те на аркуші паперу. Перебрали усю Україну та Московщину і нарахували всього 74 душі, які розсіялися по цілому світу і втратили між собою зв’язок. Логічним шляхом дійшли ми в розмові до думки розшукати оцих розсіяних людей, побачитись із ними і довідатись, чи живуть вони своїм українським життям, чи занехаяли його. Довгенько говорили про це і, нарешті, вирішили порозшукувати тих людей, та ще й постаратись скликати їх на з’їзд до Києва… Коли ми повернулися додому, то список свідомих людей збільшився на 20 осіб». Але цей гурт патріотів чисельністю менше сотні працював за добру тисячу діячів, тому й зміг так багато зробити заради національної ідеї.

Після Емського указу 1876 р., який поставив поза законом українське слово, українську книжку та українство взагалі, провідник ідеї національної єдності українців Галичини та Наддніпрянщини, патріот соборної України Олександр Якович активно переносить свою діяльність в Галичину, називаючи її «літературною Січчю». Разом з Володимиром Антоновичем, Олександром Барвінським, Юліаном Романчуком та іншими діячами став натхненником і «моральним батьком» політики українського-польського порозуміння. Результатом досягнутої угоди стала перша на українських землях кафедра історії України, заснована у Львівському університеті. Саме заходами О. Кониського 1894 р. професором цієї кафедри було затверджено 28-річного випускника Київського університету, його похресника у громадських справах Михайла Грушевського. У одному з листів до приятеля з Кубані він з гордістю наголосив: «І кафедра, і професор – цілком наші діти!».

Олександр Кониський (1866–1900) – один з фундаторів Наукового товариства імені Шевченка, фактичний редактор перших томів «Записок НТШ»
Київ, 1880-ті роки

 

Олександра Кониського справедливо називають одним із найактивніших і найпослідовніших речників ідеї Української академії наук. Він був не лише одним із фундаторів Товариства імені Шевченка у Львові (1873) та ініціатором перетворення його на Наукове товариство імені Шевченка (1892). Він був стратегом цієї першої національної наукової інституції, послідовно відстоюючи думку про набуття Товариством академічного статусу.

Саме тому головним своїм спадкоємцем записав НТШ, яке було йому «незвичайно миле, як дорогий батьковому серцю найлюбіший син». А найбільшу суму у 10 000 руб. призначив на Українську академію наук, якщо вона постане за 10 років по його смерті. Задум виник за кілька літ до укладання духівниці, про що писав до свого побратима Митрофана Дикарева: «Товариство ім. Шевченка звернуло на спасенний шлях; переробило свої статути і хоче стати товариством, переважно науковим, на те, щоб перегодом, за 3–5 років — на ґрунті его виросла українсько-руська академія. Се діло не так то вельми трудне, аби була у нас хіть». Вірив, що так і буде, мріяв, «щоб на 100-і роковини “Енеїди” була у нас своя націон[альна] Академія».

 

Грамота почесного члена Товариства імені Шевченка у Львові Олександра Кониського
1890 р.

 

Особливі надії покладав на свого «Хлопця» і тішився, як «дуже добре веде Грушівський і Записки і взагалі свою справу». Навіть одну з шевченкознавчих студій — «Пробу улаштовання хронольоґії до творів Тараса Шевченка» — видрукував з посвятою своєму «духовному годованцю» М. Грушевському.

Олександр Кониський по праву вважається засновником шевченкознавства. Важко заперечити і той факт, що статус національного генія Тарас Шевченко отримав саме заходами Кониського. Реорганізуючи Товариство імені Шевченка на наукове, першочерговим завданням вважав написання життєпису патрона Товариства. Виконувати власну настанову випало самому. Він став автором найповнішої на кінець ХІХ ст. біографії Тараса Шевченка, яку Іван Франко назвав найкращим пам’ятником і Шевченкові, і самому авторові.

Олександр Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя”
Львів. Друкарня НТШ, 1898

 

Поклавши цим початок шевченкознавства, добре усвідомлював, що творена «і мозком, і серцем» його хроніка «далека ще від такої бажаної життєписі» українця, якого він шанував побожно. Мріяв видати щоденник і листи Шевченка, зібравши найповнішу на кінець ХІХ ст. збірку кореспонденцій поета, розшукував невидані автографи його творів.

Розписуючи на українські справи свій капітал, щиро вірив, що його справу продовжать. Саме тому заповідав НТШ 1000 руб. на премію тим, хто на столітні роковини Шевченка складе найкращу біографію Кобзаря, ніби спонукав своїх учнів і вихованців до завершення всіх проєктів у цій царині. Пройде час, і Василь Доманицький здійснить текстологічне дослідження поезій Тараса Шевченка, що стане передумовою для впорядкування ним першого найповнішого тексту «Кобзаря» (1907). Сергій Єфремов реалізує задум щодо видання листів Шевченка (1929). Федір Матушевський підготує монографічне дослідження «Тарас Шевченко» (1910–1911), яке призначалося для енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

Олександр Кониський — автор численних оповідань та публіцистичних праць, які за умов царської цензури підписував псевдонімами чи криптонімами, яких мав понад сотню, а серед них символічний і знаковий — «Верниволя».

Сутність величних справ, до яких був причетний Кониський, його світоглядне кредо щодо верховного права і вищих обов’язків громадян — високу духовність і моральність — залишаються актуальними і понині. У своїх щоденникових нотатках під назвою «Думки й помітки» 29 грудня (за ст. ст.) 1883 р. це кредо він визначив так: «Всю вину трохи не щоденних крадіжок в банях инчі звертають у нас на політичний наш устрій і кажуть: “Вигоїти сей недуг може лишень Конституція”. Навряд чи так воно! Корінь лиха, неморальности лежить в природі тих людей: лихі добутки його можна зменшити лишень добрим моральним вихованням, а сего то у нас і Біг-ма, і ніяка конституція не дасть його».

 

На могилі Олександра Кониського на Байковому цвинтарі стоїть стилізований козацький хрест, встановлений з ініціативи його вихованця Сергія Єфремова за проєктом Василя Кричевського 1927 року. До нього завжди приходять помолитися за Україну та пом’янути її славного сина.

 

Світлана ПАНЬКОВА

18 серпня 2021

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

«ЯК СКОРШЕ ПОПАСТИ ДО КИЇВА»

  Коли на початку вересня ми бачимо урочисте...

«МОЖНА ЛЮБИТЬ УКРАЇНУ ТАК, ЯК ЇЇ ЛЮБИВ КОНИСЬКИЙ…»

  Великий патріот, який «увесь вік свій обороняв...

Garden Party: 1920-ті

Уявіть собі вечірку в стилі 1920-х. Перед очима...

МІСЦЯ ПАМ’ЯТІ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

  Щороку 18 квітня Україна разом з усім...

×
Location map

×