Музей працює щодня, крім понеділка та вівторка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

ОГНИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАХІДНОМУ ПОГРАНИЧЧІ:
ПЕРЕМИШЛЬ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

Processed with VSCO with hb2 preset

Продовжуючи нашу рубрику «По світу: адреси Михайла Грушевського», хочемо розповісти про місто, яке історик називав «головним огнищем українського життя на західнім українськім пограниччі»[1]. Здогадалися Ви чи ні, але мова йтиме про Перемишль – «надсянські Атени галицьких русинів». Саме таку неформальну назву сучасне польське, а тоді – австрійське імперське місто отримало у другій половині XIX ст., що знаменувало активний розвиток у ньому української освіти[2]. Тож не дивно, що шляхи заводили до Перемишля такого палкого сподвижника української науки, політики та громадського життя як Михайло Грушевський.

На жаль, джерела майже не фіксують причини й дати його поїздок. Зовсім не знаємо, чи бував там історик з метою мандрівки, як то у Відні чи Римі. Маємо лише поодинокі матеріали, котрі засвідчують візити у справах. Так, у січні 1901 р. він занотував до власної «Книги запису грошових витрат 1901‒1905 рр.»: «Подоріж в Перемишль – 11,60 [золотих ринських]»[3]. Водночас у січневому «Літературно-науковому віснику» за 1901 р. публікується стаття Грушевського «На порозі століття», «присвячена перемиській українсько-руській громаді»[4]. Вочевидь, напередодні вона була зачитана перед громадою самим професором, що й могло бути метою візиту. І справді, у квітні наступного року історик отримав запрошення із такими словами:

«Осьмілені прихильністю Вашою до нашого Товариства, якої доказ далисьте приїжджаючи минувшого року з відчитом, звертаємся до Вас з просьбою в тім самім ділі, іменно: просимо о ласкаве виголошення публічного відчиту в Перемешли. Просимо не відмовити нашій просьбі і заразом ласкаво подати нам час і основу відчиту для предложеняєї ц. к. Староству»[5].

 

Лист-запрошення Михайлу Грушевському
від виділу “Товариства руських женщин” в Перемишлі

12 квітня 1902 р.
ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 56-57.

Лист був підписаний головою виділу «Товариства руських женщин» в Перемишлі Ольгою Ціпановською та секретарем Ольгою Добрянською. Сама ж організація виникла у 1896 р. як філія станіславівського товариства, заснованого ще у 1884 р. Наталією Кобринською. Перемишльський виділ у своїй діяльності ставив за мету «оживляти умисловый рухъ, скрєпити и поднести народного духа та розбудити мєжь рускимъ жєноцтвомъ въ Перемышли и окресности товариське життє»[6]. Не знаємо напевне, чи погодився Михайло Грушевський прочитати наступну лекцію, але відомо, що запрошення звідти не були рідкістю.

Так, 23 вересня 1905 р., відбулося посвячення новозбудованого «Гімназіяльного інституту» в Перемишлі, на яке також кликали вченого. Цей заклад створили для заможної молоді, аби на його доходи утримувати товариство «Бурса св. о. Миколая». До слова, будівлю звели за рахунок громадського діяча, правника й фінансиста Теофіля Кормоша та кількох інших представників комітету «Бурси». Щоб сповна передати значущість їхнього вкладу, варто зазначити, що до початку будівництва бюджет виділу складав 5000 крон, яких вистачило лише на придбання земельної ділянки. На спорудження самого інституту пішло 150 000 крон з кишені згаданих добродіїв[7]. Надіслане ж Грушевському запрошення на урочисте відкриття підписав якраз таки Теофіл Кормош і голова товариства – Григорій Цеглинський[8].

 

Перемишль, вул. Добромильська
1908 р.
Джерело: https://fotokresy.pl/

Ще одна зафіксована поїздка професора Грушевського до Перемишля пов’язана з сумною подією. 27 (14) грудня 1909 р. він прибув до міста на похорон старшого брата дружини ‒ Еміля Вояковського, який після закінчення Військової академії у Відні служив спочатку у Кракові, а згодом обіймав посаду коменданта полку залоги фортеці в Перемишлі[9].

Уже було сказано, що мандрівки Грушевськогов Перемишль джерела фіксують лише спорадично. Однак, є підстави вважати, що більшість подорожей і робочих поїздок професора на захід Європи пролягли саме через це місто. Такий маршрут був зумовлений специфікою залізничних сполучень Галичини з іншими частинами імперії. У 1861 р. саме відтинок Перемишль –Львів став першою залізницею на українських землях і відкрив галичанам сполучення з Віднем. Відтоді головним і найпопулярнішим став потяг із міста Лева до столиці імперії[10].

Львівський вокзал
Початок ХХ ст.
Джерело: https://alex-shutyuk.livejournal.com/405071.html /

Хоч ми не можемо з певністю твердити, що перемишльський шлях був єдиним, Михайло Грушевський неодноразово вибирав його для своїх далеких мандрівок. Можливо, причиною цьому була зручність: швидкість, особливості умов тощо. Наприклад, саме так він їхав до Відня у грудні 1900-го, бо надсилав дружині листа з краківського вокзалу ‒ наступного за Перемишлем[11]. Через Перемишль повертався зі своєї італійської подорожі з Іваном Франком у квітні 1904 р.[12] Так само у вересні 1911 р. на шляху до улюбленої Італії вчений встиг відправити картку вже з самого двірця в Перемишлі. На ній була зображена місцева набережна імені Франца Йозефа I, а на звороті серед іншого зазначалося: «Сьогодні виїхали ми з Львова, пишу в Перемишлі»[13]Невідомо, скільки часу тривала зупинка. Вочевидь, достатньо, аби придбати листівку, написати кілька слів – і надіслати рідним. Цікаво, що розклад руху віденської залізниці славився блискучою пунктуальністю. Існує переказ: коли імператор Франц Йозеф нібито прибув на станцію у Перемишлі, вийняв золотий годинник і побачив 5-ти хвилинне спізнення – одразу ж викинув його у вікно. Годинник міг зламатися – та потяг не затримувався в жодному разі[14].

Перемишльський вокзал
1904-1909 рр.
Джерело: https://fotokresy.pl /

До слова, перемишльський вокзал спорудили у 1859‒1860 рр. разом із відкриттям краківсько-львівського шляху на Залізниці Карла Людвіга. Однак згодом кількість мешканців міста збільшилась, тому будівлю довелося розширити. У 1895‒1896 рр. з неї вирішили зробити міні-репліку віденського двірця. Ефекту палацової архітектури вдалося досягти за рахунок барокової ліпнини та живопису. Внутрішнім оздобленням займалися художники Фелікс Венгживальскі та Ян Талага. А в колишньому приміщенні ресторану при двірці Маріан Строїнскі намалював панораму Перемишля[15].

Ресторан у будівлі перемишльського вокзалу
Початок 1898 р.
Джерело: https://fotokresy.pl/

Втім, місто – це не лише про ансамблі архітектури з природними ландшафтами, мережі кав’ярень і готелів. Місто – це також люди, які його наповнюють. Саме завдяки їм воно оживає і набуває особливих рис. Тому говорячи про відносини Грушевського з Перемишлем, не можна оминути і його мешканців.

Надзвичайно світлим епізодом в житті історика є допомога ученицям перемишльського Інституту дівчат. У 1910 р. вчений отримав листа, виведеного дитячою рукою. «Я дуже сумую через свідомість про те, що я онука великого українського поета, а тим часом не одержала майже ніякої освіти»[16],– писала чотирнадцятирічна Людмила Шевченко. Батько дівчини, Прокіп Микитович, був сином рідного брата Тараса Григоровича. Він помер за рік до цього, але встиг віддати дівчину «на воспитание» доктору Леонарду Карловичу Маршанду в Харківську губернію. У свою чергу останній переслав лист дівчини Михайлу Грушевському, додаючи при цьому і свій. Доктор пояснював, що хворобою прикутий до ліжка і втратив матеріальні засоби. Тому просить історика, як «горячего почитателя Тараса Григорьевича», допомогти дівчині здобути освіту[17].

Так Людмила потрапила до перемишльського ліцею. Його відкрило товариство «Руського інституту для дівчат в Перемишлі» у 1895 р. спершу як шестикласний інтернат. Ще з кінця 1870-х львівські русини клопоталися перед імперським міністерством про створення українських закладів освіти. Оскільки вимоги вперто ігнорувалися, єдиним виходом було відкриття приватних шкіл. Саме так з’явився цей інститут[18]. До слова, будівництвом приміщення для школи «дуже ревно і щиро» займався вже згадуваний нами Григорій Цеглинський[19]. У 1903 р. заклад перетворили на ліцей, що відкривало для випускниць перспективу продовження навчання у «висших школах» (академіях, університетах тощо)[20].

Український інститут для дівчат у Перемишлі
1905-1915 рр.
Джерело: https://fotokresy.pl/

Листи дівчини до історика сповнені словами вдячності й захвату. Людмила не лише утримувалася його коштом і фондами Наукового товариства імені Шевченка, але й періодично приймала подарунки від родини Грушевських. Наприклад, у 1911 р. дякувала за жакет і черевики, а ще за панчохи від Катрусі і хустку від панни Марії[21]. Кілька разів на рік дівчина надсилала листа чи листівку професору, в яких розповідала про своє навчання, мрії і переживання. Серед іншого, вона звітувала про свою успішність в кінці року, пропонувала залучити учениць до діяльності «Просвіти», ділилася літературними напрацюваннями, враженнями від відвідин руського театру тощо. Деякі листи Людмили вражають емоційністю. Так, у лютому 1913 р. вона писала: «Дорогий батьку! … діставши від Вас картку та перечитавши тих пару щедрих слів, вони мені видались такими теплими і щирими, що я не могла утриматись від сліз. Мені здалось, що це покійний Батько писав власною рукою»[22]. Сама Людмила Прокопівна через багато років розповіла про те, що в ліцеї її навіть дражнили «грушев’янкою» за такі стосунки з істориком[23]. У майбутньому ж вона реалізувала себе як етнограф і фольклорист.

Перемишль, вул. Катедральна
Початок ХХ ст.
Джерело: https://fotokresy.pl/

Іншою ученицею, яку фінансово підтримував Михайло Грушевський, була Марія Ярошевська. Донька політичного діяча, письменника й публіциста Богдана Ярошевського, дівчинка рано осиротіла, що й спонукало професора продовжувати  допомогу їй у здобуті освіти. Богдан Ярошевський був поляком, який активно підтримував українське питання, співпрацював з «Радою» і «Літературно-науковим вістником». Не дивно, що сучасники-українці любили його та вважали своїм однодумцем. Восени 1913 р. Ярошевський встиг віддати Марусю до першого класу перемишльського ліцею, а сам поїхав на лікування у Закопане. Однак недуга здолала його, і він помер у  листопаді 1914-го. Володимир Гнатюк у «Посмертній згадці» про Богдана Ярошевського писав:

«Він бажав дуже, щоб донька виховувала ся в перемиськім інститутї та виросла на свідому Українку (її мати Полька, тож при матери виховала би ся по польськи), але його засоби матеріяльні від липня так зменшили ся, що він не був у силї платити за неї по вакаціях в інстітутї. Старав ся виробити для неї яку стипендію, але чи вийшло що з тих заходів, не знаю»[24].

І справді, ще в червні 1914-го Ярошевський відправив листа Грушевському, в якому склав на руки історика (а також Ф. Матушевського і А. В’язлова) заповіт із проханням піклуватися долею і навчанням Марусі, а також його архівом:

«Прошу не дивуватись, що я так турбуюся вихованєм і наукою дочки. Я глибоко переконаний, на основі цілком об’єктивних даних, що для Марусі, з боку вихованя і науки, найкраще було б в Перемишлї чи в іншому одповідному місці в Галичинї…»[25].

Марія Ярошевська
Початок XX ст.
Архів Матушевських.
Приватна збірка С. І. Білоконя

Не менш зворушливі листи писала Михайлу Грушевському й сама дівчинка: «Дорогий Пане Професоре! Дякую Пану Професорові, що призначили для мене допомогу на науку. Я буду добре учитись і буду завжди щирою українкою, а як ні, то Пан Професор покажуть мені цей лист і тоді мені буде дуже соромно. Маруся Ярошевська»[26]. До слова, Марія стала подругою Людмили Шевченко. Вочевидь остання обіцяла наглядати за дівчинкою в ліцеї, про що звітувала в листі до історика: «Марусі немає кривди»[27].

Не можемо не згадати й учнів Михайла Грушевського, які провадили активну діяльність в Перемишлі. Так, деякий час там вчителював Яків Яцкевич, який був випускником Львівського університету і протягом багатьох років надсилав професору вітальні листівки з незмінним підписом «вдячний ученик»[28].

На окрему увагу у нашому нарисі заслуговує Іван-Юліян Шпитковський. Він належав до Львівської історичної школи Грушевського, а за освітню, наукову й громадську діяльність в Перемишлі його можна сміливо зарахувати до числа найбільших сподвижників цього міста. Хоча ще протягом 1910‒1912 рр. він працював там учителем, його головні перемишльські звершення припадають на 1925‒1945 рр. В умовах польської санації Шпитковський часто йшов на ризик, відстоюючи інтереси українців. Він був головою «Товариства прихильників українського мистецтва» та одним із засновників музею «Стривігор» (1930-1945 рр.) – справжнього культурного центру українців Перемишля. Там діяла постійна експозиція, а також періодично відбувалися просвітницькі заходи, левову частку яких займала популяризація української книжки. До слова, влітку 1945 р. музей таємно розібрали протягом однієї ночі, чим і завершилася його діяльність[29].

Юліан Шпитковський був справжнім бібліофілом, що напряму відбилося на його громадських ініціативах. Ним було створено низку бібліотек, головно у Перемишлі. Найбільша носила ім’я Петра Могили, для якої він написав спеціальний користувацький статут[30]. Втім, аби охопити усі звершення талановитого учня Грушевського, не вистачить і цілої статті. Нам важливо насамперед те, що джерела засвідчують теплі стосунки Шпитковського зі своїм вчителем. Зокрема, в листуванні учня можна знайти наступні цитати: «…Кожда просьба Високоповажного Пана Професора, як Шановного та Дорогого Мого Учителя-Професора єсть для мене найвисшим приказом, якого я не можу не сповнити…»[31]. У свою чергу Грушевський всіляко сприяв його науковим досягненням, активно допомагаючи з пошуком джерел для досліджень Шпитковського[32].

В останнє десятиліття свого життя професор підтримував добрі взаємини далеко не з усіма представниками власної львівської школи. Так, він відновив спілкування з Мироном Кордубою, Василем Герасимчуком та Іваном Крип’якевичем. Водночас у листі до Кирила Студинського вчений просив «післати сорок долярів» Івану Шпитковському, який тоді вчителював у Перемишлі[33]. Тож можна гадати, що їхні стосунки не обривалися й через багато років.

Міст перемишльських орлят
1907 р.
Джерело: https://fotokresy.pl/

Наостанок згадаємо також про єдину жінку з Львівської історичної школи Грушевського, яка зробила чимало для української справи в Перемишлі. Мова йде про Меланію Бордун, котра з початком Першої світової війни цілковито зосередилася на педагогічній діяльності[34]. Протягом 1921‒1939 рр. вона була вчителькою та директоркою неодноразово згаданого Українського інституту для дівчат. На підтвердження щирості взаємин молодої дослідниці з професором», наведемо коротенький фрагмент з листування Бордун із Грушевським:

«Високоповажний Пане Професоре! Після бажання Пана Професора пересилаю вступ меї роботи. Заразом смілюся просити, щоби Пан Професор були ласкаві, если то можливо, приняти мою роботу в тім виді, як она єсть, бо ходить мені дуже о як найскоріше здобуття академічного степеня. Над роботою сею я бю ся більше двох літ. Надоіла она мені досить, і тепер приниматися єще раз за перероблення єї було би для мене впрост страшно»[35].

Цей уривок лише підтверджує поширене твердження про прискіпливість і вимогливість Грушевського як наукового наставника, що не раз ставало предметом нарікань його учнів. Втім, знаємо, що вже під час роботи в Інституті для дівчат Меланія Бордун підтримувала стосунки з вихованцями львівської школи Грушевського. Наприклад, вона залучила своїх учениць та їхні родини до збирання географічних назв галицької землі на прохання Мирона Кордуби[36].

Український інститут для дівчат в Перемишлі
1907 р.
Джерело: https://forgottengalicia.com/the-ukrainian-girls-institute-in-peremyshl/ 

Загалом же складно уявити, як багато перемишльських діячів мали добрі взаємини чи нагоду працювати з Михайлом Грушевським. Але, зважаючи на динаміку створення там наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. найрізноманітніших українських товариств, закладів освіти, культурних осередків, слід гадати, що таких людей було чимало. Так само можна думати, що історик мав причини навідуватися в Перемишль частіше, ніж це фіксують джерела, і точно відчував до нього особливий сентимент.

 

На заставці: Поштова картка з листом Михайла Грушевського до матері, відправлена по дорозі до Італії

[Перемишль], [12 вересня (за н. ст.) 1911 р.]

З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевского. ДК-12516

 

Юлія НАЙДУХ

25.04.2020

[1] Грушевський М. Перемишль // Грушевський М. Твори: У 50 т. Т. 3. Львів, 2005. С. 355.

[2] Шах С. Де срібнолентий Сян пливе. Брюссель, 1997. С. 21.

[3] Центральний державний історичний архів України у м. Київ (далі ‒ ЦДІАК України). Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 876. Арк. 23 зв.

[4] Грушевський М. На порозі століття (Присвячено перемиській українсько-руській громаді) // Грушевський М. Твори: У 50 т. Т. 1. Львів, 2002. С. 2008-2016.

[5] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 52. Арк. 56-57.

[6] Левандовська Л. Українські культурно-освітні товариства Перемишля як чинник громадсько-політичного життя Галичини (1867-1939 рр.). Кам’янець-Подільський, 2015. С. 142.

[7] Швець В. Науково-практичний доробок Теофіля Кормоша у формуванні української парадигми обліку, аналізу і контролю (з нагоди 150-ліття з Дня народження) // Вісник Львівського університету. Серія економічна. 2013. Вип. 49. С. 363.

[8] ЦДІАК України, ф. 1235. Оп. 1. Спр. 51. Арк. 198.

[9] Там само. Спр. 25. Арк. 315.

[10] Лягушкін А., Янківський Д. В очікуванні великих змін, або перші залізниці в Австрійській імперії і перші плани їх будівництва на Галичині. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/v-ochikuvanni-velykyh-zmin-abo-pershi-zaliznytsi-v-avstrijskij-imperiji-i-pershi-plany-jih-budivnytstva-na-halychyni/.

[11] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 940. Арк. 27‒27 зв.; Спр. 287. Арк. 11‒12 зв.

[12] Там само. Спр. 25. Арк. 43.

[13] Збірка Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Дк‒12516.

[14] Kolej wiedeńska, a przemyski dworzec. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.portalprzemyski.pl/kolej-wiedenska-przemyski-dworzec/.

[15] To jeszcze dworzec kolejowy czy już pałac? [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://podroze.gazeta.pl/podroze/56,114158,12355814,to-jeszcze-dworzec-kolejowy-czy-juz-palac-niektore-polskie.html.

[16] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 831. Арк. 1.

[17] Там само. Арк. 7-8.

[18] Нагачевська З. Педагогічна думка і просвітництво в жіночому русі Західної України (друга половина XIX ст. – 1939 р.). Івано-Франківськ, 2007. С. 230-231.

[19] Парнікоза І. Український інститут для дівчат в Перемишлі. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.pslava.info/PeremyshlM_UkrajiNskyjInstytutDljaDivchat,330683.html.

[20] Нагачевська З. Педагогічна думка і просвітництво в жіночому русі Західної України (друга половина XIX ст. – 1939 р.). С. 232.

[21] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 831. Арк. 15.

[22] Там само. Арк. 27.

[23] Боряк О. Наукова й польова діяльність етнографа Людмили Шевченко // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. 2009. Вип. 16. С. 10.

[24] Гнатюк В. Богдан Ярошевський. Посмертна згадка. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/36947.

[25] Гирич І. Конфлікт між В. Липинським і Б. Ярошевським у тижневику «Przeglądkrajowy» // Український археографічний щорічник. Нова серія. 2009. Вип. 13/14. С. 645-646.

[26] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 871. Арк. 346.

[27] Там само. Арк. 347-348.

[28] Там само. Спр. 867. Арк. 1-2.

[29] Купчинський О. Іван-Юліян Шпитковський // Відомі та маловідомі постаті національної науки та культури / Ред. Винниченко О. Львів, 2011. С. 459-464.

[30] Там само.

[31] Тельвак В., Педич В. Львівська історична школа Михайла Грушевського. Львів, 2016. С.  92.

[32] Там само. С. 92.

[33] Там само. С. 161.

[34] Там само. С. 100.

[35] Там само. С. 69.

[36] Там само. С. 161.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

«НИТКА ПРОКИДАЄТЬСЯ…»: КИЛИМАРСТВО СТЕПАНА ГАНЖІ

  Ретроспективна виставка присвячена двом ювілеям, які збіглися...

5 ЗУСТРІЧЕЙ КИЄВА З ГРУШЕВСЬКИМ: ВІРТУАЛЬНА ПОДОРОЖ

Він називав Київ «українською столицею», «культурним й історичним...

WHAT TO READ, LISTEN AND WATCH TO UNDERSTAND UKRAINE BETTER?

Photo: Valentyn Ogirenko Kremlin invests a colossal amount...

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ МАКАРЕНКА

Сьогодні всі, хто проходитиме повз Михайлівський Золотоверхий у...

[contact-form-7 404 "Не знайдено"]
×
Місце розташування

×