Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

«НАРИС ІСТОРІЇ КИЇВСЬКОЇ ЗЕМЛІ» – ПЕРШЕ МОНОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СТУДЕНТА МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

 

Михайло Грушевський, студент Історико-філологічного факультету Київського імператорського університету Св. Володимира, на третьому році навчання (1888–1889) повинен був спеціалізуватися, тобто обрати дисципліну для дослідження та наукового керівника, узгодивши з ним тему кандидатської дисертації (сучасною мовою – бакалаврської роботи[1]). Професор античної філософії Юліан Кулаковський, схоже, запропонував Грушевському студіювати Платона: «почав радити про класиків, найбільше про Платона, казав комплім[ент], що я знаю по-грецькі й маю вдачу до філоз[офії]»[2]. Однак студент вирішив спеціалізуватися у Володимира Антоновича, з яким мав розмову 13 грудня 1888 року. Щоденникові нотатки Грушевського свідчать, що Антонович запропонував йому дві теми ‒ історію Київської землі або Барського староства[3] ‒ як праці для подання на конкурс для відзначення медаллю від факультету.

Практика нагороджувати кращі студентські дослідження медалями існувала в університетах Російської імперії з 1837 р., її започаткували з ціллю заохотити молодих дослідників до підготовки вартісних наукових праць. Якщо студент за свою роботу отримував медаль або схвальний відгук, то він мав право одержати ступінь кандидата без подання дисертації[4]. Окрім того, кращі дослідження друкувалися в «Университетских известиях», які виходили при Київському університеті з 1861 року[5]. 19 лютого 1889 року Грушевський «постановив писать сочин[еніє] про Київ»[6], і в 1890 році від Історико-філологічного факультету його робота «История Киевского княжества от смерти Ярослава до конца XIV ст.» стає однією із чотирьох у конкурсі за медаль[7].

Тема про історію Київщини була частиною циклу досліджень про історію південноруських земель періоду їх розпаду на удільні князівства, які втілювали студенти В. Антоновича. Так, були підготовлені монографії Петра Голубовського та Дмитра Багалія про історію Сіверської землі[8], Никандра Молчановського – про Подільську землю[9], Михайло Адріяшев написав історію Волинської землі[10], Митрофан Довнар-Запольський – історію земель кривичів та дреговичів[11]. За всі ці дослідження студенти Антоновича отримали золоті медалі, а їхні роботи було надруковано як монографії[12].

Над своїм дослідженням М. Грушевський починає працювати в лютому 1889 року, на третьому році навчання. Він витрачає на нього багато часу й зусиль, називає роботу «тяжкою, каторжною»[13]. Проте отримує одночасно задоволення від її написання: «Працював коло Київщини і почував себе дуже гарно й тихомирно»[14]. Грушевський мріє про успіх своєї праці, молиться в церкві, щоб «була вона гарна»[15]. Якось ненароком товариш Грушевського Леонід Добровольський став свідком того, як його колега-студент трудиться над своїм дослідженням про Київську землю: «У стані майже повного фізичного виснаження і все ж, не бажаючи перервати свої заняття хоча б а хвилину, він у час моєї появи лежав на підлозі і у такому положенні не то писав, не то викреслював»[16]. У кінці жовтня 1890 року роботу було завершено[17], тобто на її підготовку було витрачено понад півтора року.

Чорновий варіант сторінки з «Нарису історії Київської землі»
ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 109. Арк. 608

 

 Після цього треба було ждати, чи здобуде праця медаль та чи буде вона надрукована. М. Грушевський очікує звістку із хвилюванням, йому навіть сниться сон про засідання з приводу його «сочіненія»[18]. Нарешті, 18 грудня 1890 року, Михайлу, який виїхав відвідати батьків у Владикавказ, прийшов лист від В. Антоновича, в якому вчитель вітав учня із тим, що його робота отримала золоту медаль[19]. Тепер справа була за її друком в «Университетских известиях».

11 лютого 1891 року М. Грушевський дізнається, що «вже сочіненіє друкуєцця [в «Университетских известиях». – М.Ф.]; се мене так вразило, що й не знаю що», – пише історик[20]. Перша частина праці, а саме «Географический очерк», була надрукована в березневому номері журналу[21]. Далі, однак, процес сповільнився. Михайлові потрібно було правити численну «коректуру», уже влітку він скаржиться, що «в типогр[афії] справа йде дуже зповолоку»[22] та що «мабуть прийдецця знову йти туди та лаятись – себто просити»[23]. Загалом же, «Нарис історії Київської землі» побачив світ у семи номерах університетського часопису, остання частина вийшла друком в грудневому номері журналу за 1891 рік[24].

Водночас М. Грушевський вирішує надрукувати свою працю окремою монографією власним коштом[25] в Типографії Імператорського університету Св. Володимира. Вона була видана ще до того, як вийшли останні частини «Нарису» в «Университетских известиях», на що вказує щоденникова нотатка за 26 жовтня 1891 року: «Сегодня ввечері принесено мені перші примірники історії Київщини. Дякую Богові Милосердному, що дав мині довести до кінця сю працю»[26]. На сьогодні наклад видання можна встановити лише приблизно. У вересні 1892 року, тобто майже за рік після виходу книжки друком, у книгарні Миколи Оглоблина зоставалося ще 373 примірники, а було продано до 50-ти[27]. На основі цього свідчення історик Микола Крикун зробив припущення, що тираж мав би складати близько 500 примірників[28]. Проте у «Зошиті записів грошових витрат» Грушевський занотував, що за книжку в 1891 році від отримав («одібрано») 445 рублів[29]. За ціною примірника (2 руб. 75 коп.), яку вдалося встановити за однією з рецензій[30], можна вирахувати, що за перші місяці після виходу у світ книжки авторові вдалося продати приблизно 160 примірників. Отже, на основі цих джерел можна припустити, що наклад міг складати близько 700 примірників, понад 400 з яких у вересні 1892 р. ще чекали на читача в київській книгарні Оглоблина, решта були розіслані до інших книгарень, бібліотек та знайомих автора.

*  *  *

Перша монографія Михайла Грушевського вийшла доволі значною за обсягом – 520 сторінок без додатків та передмови; це найбільша на той час книжка серед медальних робіт студентів В. Антоновича. За структурою вона складається із невеликої передмови, шести глав, географічного покажчика, карти та генеалогічної таблиці київських князів. На початку читаємо присвяту батьку й матері, які обоє народилися до провели молодість на Київщині: «Отцу и матери эту историю родной земли благовейно посвящает автор».

Присвята батькам на авантитулі медальної праці Михайла Грушевського в різних варіантах
ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 110. Арк. 504, 524, 483.

 

У першій главі, «Географический очерк», М. Грушевський окреслює територію Київської землі, зазначаючи при цьому, що сама назва є умовною, адже зазвичай цю землю називали «Руською»[31]. Спершу автор визначає, які літописні племена та їхні межі проживання варто включати до цієї землі, і доходить висновку, що Київська земля «составлялась главным образом из земель полян и древлян»[32]. Під цими літописними племенами Грушевський розуміє, очевидно, окремі етноси, адже він пише про «этнографический состав» та «этнографические рубежи», маючи на увазі саме літописні племена[33]. Далі він описує «физическое устройство» Київської землі: річки, пагорби, ліси, проте не зупиняється детально на цьому питанні, а «коснулся лишь слегка»[34]. Основна частина глави – це опис політичних кордонів Київської землі ХІ–ХІІІ століть, а також огляд окремих місць самого Києва, його околиць, різних містечок тощо. Хочеться відзначити скрупульозність автора, залучення великої кількості як джерельної, так й історичної та археологічної літератури. Цю ретельність можна проілюструвати тим, як історик описує розташування Долобського озера. Окрім п’яти посилань на Іпатіївський літопис, він наводить бібліографічну довідку в примітці:

О Черторыи и проч. см. у Закревского (Описание Киева I. 297–299, 327). Барсов (География нач. лет. с. 22, 143), Погодин (см. карту окрестностей Киева в его атласе к Древней русск. ист.) и другие помещают Долобское озеро и Золотчу не на острове, а на левом берегу Днепра. Помещая их на острове, я руководствовался как добытыми лично сведениями, так и грамотою 1508 г., где жалуется Пустынно-Николаевскому монастырю «озеро на имя Долобеск в острове на Труханове» (Сборник матер. для итор. топ. Киева, отд. III с. 11 – из Актов Зап. России ІІ. с. 45)[35].

Що ж до періоду після монгольської навали і до кінця XIV століття, то на основі «скудных и разрозненных сведений»[36] Грушевський пробує окреслити географію Київської землі і за цей час, проте, як він пише сам, через брак джерел це вдається зробити не так детально, як за попередній період[37].

Наступні три глави книги присвячені політичному життю Київської землі від смерті Ярослава Володимировича (1054 р.) до початку завоювання Русі монголами (1237 р.). Спосіб роботи Грушевського в цих главах приблизно такий: автор переповідає літописні свідчення про правління київських князів, їхні війни та взаємини з іншими князями, київським людом, походи проти половців тощо. При цьому він дає свої коментарі та пояснення до деяких літописних свідчень, подекуди наводить позицію окремих істориків чи дискутує з нею.

Виникає питання, чому початок оповіді починається саме від смерті князя Ярослава? М. Грушевський пояснює це тим, що після 1054 року руські землі більше не були повністю під контролем Київського князя[38]. Це сталося, як він уважає, внаслідок «християнської гуманності» князів, яка не дозволяла їм застосовувати методи для об’єднання земель, що застосовувалися до цього[39], а також внаслідок «стремления самих племен к самобытному существованию» та «влечения к особности» цих племен[40]. Проте чи таким принципово інакшим було становище Київського князівства за правління Володимира, Святополка, Ярослава від того, яке стане за Ізяслава, Святослава, Всеволода та Володимира Мономаха? Вигладає, що становище Києва за правління цих князів не буде настільки відмінним, щоб один період (за Ярославичів) включати в монографію, а попередній описати як принципово інший. Скидається на те, що Грушевському потрібно було знайти точку відліку для свого дослідження, і обрав він її дуже умовно.

Наступне, що впадає в очі, це «характеристики князів», які наводить М. Грушевський. Ось деякі їх приклади:

Ізяслав Ярославович: «это был, мелкий характер, совершенная посредственность, не способная сама по себе ни к особенно крупному злодейству, ни к благородному поступку»[41].

Юрій Долгорукий: «отличался своекорыстием и эгоизмом и совершенно лишен был благородства […] Он не отличался ни смелостью, ни дальновидностью, ни талантами полководца, ни государственным умом»[42].

Окрім цього доволі специфічного опису князів[43], Грушевський також деколи наводить свої оцінкові судження щодо окремих подій, які явно виходять за межі джерельних свідчень та є баченням самого автора. Так, наприклад, описуючи повернення Ізяслава Ярославича до Києва та покарання ним киян, автор зазначає, що людність Києва знаходилась «в том удрученном, тягостном состоянии упадка энергии, которое постигает массовое движение при неудаче»[44]; а після погрому Києва 1169 року «земство постепенно потеряло охоту и интерес к участию в политической деятельности и апатично затихло»[45]. Найбільшим зауваженням до Грушевського в цих главах може стати те, що його оповідь повторює літописний розвиток подій і що він без належної критики сприймає та переповідає свідчення літописців. Проте разом з тим варто відзначити ретельність викладу автора, його увагу до дрібниць, постійні посилання на джерела та літературу.

Карта Київської землі
ЦДІАК України.  Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 110. Арк. 526.

 

В наступній главі, «Общественное устройство и быт Киевской земли в домонгольський период», М. Грушевський відходить від хронологічного опису політичних подій та зосереджується на окремих проблемах, пов’язаних із суспільством Київської землі. Останнє він розумів як таке, що складалося із двох основних «елементів»: громадського та князівсько-дружинного. Під громадою автор має на увазі будь-яку групу людей, що сама собою керує (сільська громада, вічовий округ тощо). В «ранній час» окремі сім’ї мали об’єднуватися в дрібні громади, а ті – в земські округи. Чи об’єднувалися ці округи «в общий племенной союз с федеративной организацией», ми не можемо достеменно знати, пише Грушевський, проте точно існувало «живое сознание племенного единства и солидарности». Такий лад, коли справами керувала громада («общинный строй»), змінився з часом на «общинно-дружинный», коли керівництво на себе беруть князь і його дружина. Цей князівсько-дружинний «елемент», як його називає Грушевський, не мав іноземного походження. Автор вважає, що свідчення літопису про норманських князів – «просто этимологический миф», що князь і дружина самі є вихідцями із громади, лише вони з часом від неї відокремлюються. Їхня поява була зумовлена війнами племен між собою та необхідністю оборонятися. Важливим чинником тут виступають хозари, яким треба було дати спротив, в результаті чого створився «институт князей-военачальников» і в суспільстві виникнув «специальный класс воинов-дружинников». Тепер уже не громада, а князь виконує судові та адміністративні функції. Влада ж громади слабне та стає обмеженою[46].

Саме такий суспільний лад, «общинно-дружинный» або «дружинно-вечевой», на думку М. Грушевського, існує в Київській землі в «удельно-вечевой период», тобто від смерті Ярослава до монгольської навали. В цей час влада князя не така сильна, як була раніше за Святослава, Володимира та Ярослава, і князі повинні були спиратися на місцеві земства[47]. Проте все ж земства не мали вирішальної влади, вони були «инструментом контролирующим», «проявлением народной воли»[48]. Які функції тоді виконувала громада? Грушевський пише про те, що вона, збираючись на віче, могла обрати чи скинути князя; з нею міг радитися князь; вона могла вирішувати деякі нагальні державні питання, зокрема щодо війни[49].

Окрім такого загального опису суспільного ладу Київської землі, М. Грушевський окремо детально зупиняється на питаннях про віче, склад суспільства, економіку, торгівлю, релігію тощо. Висвітлює він ці проблеми чітко та послідовно, з постійними посиланнями на джерела та літературу. Щодо роботи автора може виникнути, проте, кілька зауважень. По-перше, в місцях, де він описує своє бачення суспільного ладу на Русі в «ранній період», діяльність громади, де він заперечує норманську теорію тощо, читач майже не знаходить посилань на джерела та літературу. Натомість можна натрапити на такі фрази: «чувствуется [курсив мій – М. Ф.], что общинный элемент…»[50]. По-друге, хоча Грушевський критично ставиться до деяких джерел, наприклад, до «Історії Російської» Василя Татищева[51], проте такої критичності часто бракує в роботі автора з літописами чи іншими джерелами. Це можна побачити на основі наведеного вище опису вдачі окремих князів, опису звичаїв племен[52], вірі в те, що літописець повинен виражати бачення народу[53] тощо.

В останній, шостій главі, М. Грушевський описує політичне та суспільне життя Київської землі після монгольської навали до другої половини XIV ст. Починає він з одного із найбільш дискутованого місця в історіографії Російської імперії: було чи не було запустіння Київщини після монгольської навали. Одна група вчених, серед яких Михайло Погодін, Олексій Соболевський та ін.[54], відстоювала позицію про запустіння після монгольської навали Києва та його околиць і міграцію місцевого населення на Північ, де загроза кочовиків не була такою великою. Згідно з цим бачення, на незаселені терени Київщини мали прийти люди із «малорусским наречием» із Заходу. Опоненти, серед яких Михайло Максимович, Володимир Антонович, Вартослав Яґіч та ін.[55], не приймали таку позицію, говорячи, що така гіпотеза не має достатніх аргументів для того, щоб вважати її науковою та виправданою. Грушевський погоджується саме з останніми, він уважає, що концепція про запустіння не з’явилася сама б ніколи, на основі джерел, натомість її дотримуються, щоб показати Київщину або як «zdobycze pługa polskiego», або пояснити, яким чином тут, в древній столиці Русі, з’явилося «малорусское наречие». Автор пише, що про запустіння після монгольської навали нам не дають підстави стверджувати як писемні джерела, так і лінгвістичні дослідження[56].

Монгольській навалі М. Грушевський приписує важливі наслідки, лише не в плані зміни етнічного складу, а в зміні суспільного ладу. Історик пише, що Київ не був у залежності від суздальських та волинських князів, також немає згадок про те, щоб у Києві правили свої місцеві князі. На основі цих, а також інших свідчень (наприклад, про болховитських князів, які мали би виражати інтереси громади), Грушевський робить висновок, що населення «выламывалось из-под власти дружинных князей» та повертало собі ту владу, яку свого часу у нього відібрав князь та дружина. Він пише:

в то время, как остальная Русь, устами летописцев, плачется на татарское иго, население украинских областей задумало воспользоваться им для того, чтобы освободится от дружинного строя, от княжеской централизации и в непосредственной зависимости от татар восстановить первоначальный строй мелких автономных общин[57].

Таким чином громади повернули собі своє первинне значення, яке існувало в них раніше, до посилення «князівсько-дружинного елементу»[58]. Цьому сприяло також те, що «багатий клас» після середини XIII ст. повинен був або збідніти, або емігрувати, внаслідок чого відбувалася демократизація суспільства[59].

Інше питання, яке висвітлює Михайло Грушевський, це час та спосіб, в який Київська земля переходить під контроль литовських князів. Він зазначає, що джерел для того, аби точно відповісти на ці питання, немає, проте припускає, що це мав бути тривали процес, мирний, не у формі завоювання. Населення не було вороже налаштоване до «литовської зверхності», адже та була доволі поверховою, тобто не зачіпала суспільного місцевого ладу та не впливала на народне життя[60]. Грушевський називає князя Володимира Ольгердовича «представителем русской народности»[61]. Така мирна литовська експансія на землі Києва пояснюється Грушевським кількома причинами, насамперед  руським культурним впливом на литовців, по-друге, литовці розуміли, що, маючи ворогів татар, вони можуть втримати руські землі тільки за лояльності місцевого населення. Саме через це вони і не втручалися в справи громад та життя народу[62].

Родовід князів
ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 110. Арк. 529.

 

На жаль, в «Очерку истории Киевской земли» немає окремої глави з висновками (як, до речі, у всіх інших наведених вище медальних роботах), де би М. Грушевський підсумував найважливіші свої ідеї. Взагалі ж складається враження, що монографія розділена на різні теми, які докладно вивчені, проте вони не скріплені разом в єдиний наратив. До проблемних моментів роботи варто додати також і те, що Грушевський будує теорії, особливо про громади, земства, які важко як спростувати, так і довести, адже вони базуються не стільки на джерелах, де немає прямих згадок про самі громади, скільки на власному баченні суспільних процесів Русі. Про це можуть свідчити і терміни, якими Грушевських описує ці явища: «притеснение капиталистов»[63], «земская масса»[64], «движение […] против богатых классов»[65], «национальная идея»[66]. Хоча він описує ними тогочасні процеси на Русі, проте самі терміни – сучасні, що може свідчити про екстраполяцію автором сучасних йому ідей та концептів на минуле.

Загалом же, підсумовуючи, можна зробити такі висновки про першу монографію Михайла Грушевського. Насамперед, як частина циклу досліджень, що їх здійснювати студенти Володимира Антоновича, вона є близькою до інших студентських робіт за темою, структурою, манерою викладу. Очевидно, що Грушевський викладає ідеї, які є близькими до поглядів його вчителя, однак окремої розвідки потребує питання, наскільки залежним чи самостійним був Грушевський у цій своїй першій монографії. Характер «Нарису» є більш компілятивним, тобто автор переважно систематизує та коментує уже відомі джерела та літературу, а не працює на основі невивченого матеріалу. Проте в дослідженні, попри панівну нейтральну та обережну риторику, Грушевський порушує кілька проблемних питань, щодо яких наводить власну позицію (норманська теорія, «запустіння» Київщини, відсутність князів після монгольської навали, перехід Київщини під контроль литовських князів, зміна різних форм суспільного ладу тощо). В праці наскрізною є тема «громадського елементу» та його ролі в житті Київської землі, саме народні громади в різних проявах часто в Грушевського стають суб’єктом історичного процесу. Окремо варто відзначити стиль роботи Михайла Грушевського. Ретельне опрацювання джерел та літератури, постійні посилання на них, детальні бібліографічні довідки, значний обсяг написаного, – всі ці риси, які стануть «візитівкою» автора згодом, в повній мірі розкрилися вже в першому його студентському монографічному дослідженні.

* * *

Тепер розгляньмо, як історична спільнота сприйняла монографію М. Грушевського. Перш за все, за відзначення праці золотою медаллю, як випливає з листа В. Антоновича до М. Грушевського, проголосували всі представники Історико-філологічного факультету[67]. Сам Антонович був рецензентом праці, та в короткому повідомленні щодо присвоєння медалі зазначив, що автор ґрунтовно вивчив джерела і літературу, вміє давати раду з історичними матеріалами та має «значительную даровитость»[68]. У приватному листі вчитель написав своєму учневі, що йому важко знайти якісь недоліки в роботі, навів декілька порад та зауваг щодо одруків і термінів та завважив, що «стиль до печатания кажется нужно будет несколько выгладить». Особливо Антонович відзначив кілька моментів, які вважав самостійними досягнення Грушевського: його твердження про існування в Києві земського боярства та тезу про відсутність князів після монгольської навали[69]. У своєму щоденнику Грушевський записав, що Антонович «похвалив дуже 5 главу» його роботи про суспільний лад та побут Київщини[70].

На «Очерк истории Киевской земли» історіографу Віталію Тельваку вдалося виявити сім рецензій[71]. Серед істориків Київського університету на неї подав розлогу рецензію у вересні 1992 року Петро Голубовський, якому в передмові до монографії Грушевський дякує за допомогу. Насамперед рецензент відзначив складність теми, що вибрав молодий дослідник, та ретельне опрацювання ним численної літератури і джерел[72]. Основною заувагою Голубовського є те, що праця Грушевського мало в чому є самостійною, а також те, що різні глави роботи не узгоджені між собою. Так, глава про географію та про суспільний лад (перша та п’ята) ніяким чином не пов’язані, на думку рецензента, із іншими главами, у яких ідеться про політичну історію, хоча політична історія є наслідком як географічного розташування земель, так і соціальних процесів, які відбуваються в суспільстві. Голубовський закидає Грушевському, що той не показав цю залежність[73]. Також він критикує автора за переповідання літописних свідчень без належного їх пояснення та аналізу причин. Глави про політичну історію Київської землі Голубовський критикує ще й за «догматичний виклад», дискутуючи з автором щодо інтерпретацій деяких подій[74]. Главу про суспільний устрій (п’яту) рецензент вважає найкращою, серед самостійних та найбільш вдалих місць праці він відзначає такі проблеми: пояснення походження удільно-вічового ладу, його характеристика в різні періоди, висвітлення проблеми віча[75]. Водночас він пише, що хоча «высвобождение общин из-под влияния княжеско-дружинного» – це важливий момент роботи, проте причини цього «высвобождения» він вбачає не у діяльності селян, як у Грушевського, а міського населення[76]. Загалом же, рецензент критикує свого молодшого колегу за не завжди вдалу структуру роботи, відсутність новизни, дискутує з ним щодо багатьох конкретних місць, інтерпретації окремих моментів. Проте можна побачити, що загальне бачення істориків на суспільні та політичні процеси Русі збігаються, Голубовський, як і Грушевський, користується термінами на зразок «сознание общерусского общества»[77] тощо.

Історики Московського університету (приват-доцент Павло Мілюков[78], студент Олександр Кізеветтер[79]) та Санкт-Петербурзького (Іван Філевич[80], який на момент написання рецензії викладав уже у Варшавському університеті, та студент Володимир Боцяновський[81]), написали свої рецензії. Авторство ще одного огляду не вдалося встановити[82]. Оскільки рецензії не надто великі та досить подібні, деякі більш, інші менш компліментарні, можна спробувати навести спільні сюжети в них. Усі автори звертають увагу на те, яку позицію займає Грушевський у суперечці про запустіння Києва після монгольської навали. Мілюков називає її «помірковано українофільською»[83]. Деякі рецензенти також звертають увагу на питання про перехід Київщини під владу литовських князів або інші сюжети. Також усі автори відзначають велике залучення літератури та її старанне опрацювання. Водночас основний закид роботі, який висловлюють Кізеветтер та Мілюков, це компілятивний характер дослідження Грушевського: «недостаточная оригинальность и обоснованность собственных мнений»[84], ‒ як сформував це Мілюков. Глава про суспільний лад (п’ята), на думку Кізеветтера, не несе «ни новых выводов, ни новых аргументов»[85]. Філевич робить зауваження, що Грушевський «безоглядно примкнул к той школе, которая отрицательно смотрит на деятельность князей, решительно не допуская никаких других мотивов, кроме эгоистических»[86]. Схоже, Філевич має на увазі школу Антоновича.

В Австро-Угорській імперії, у Львові, в 1893 році виходить рецензія польського історика Алоїзія Шарловського. Рецензія дуже компліментарна, її автор звертає увагу на моменти, де Грушевський торкається історії Польщі та взаємин Русі із Заходом. Шарловський пише, молодий історик критично опрацював джерела, дотримався доброї структури дослідження та уникнув модних тоді відступів на патріотичні теми[87].

Сам же М. Грушевський, про що свідчать його щоденникові нотатки, вважав свою першу монографію частиною проекту, що його втілювали представники київської школи В. Антоновича. Навесні 1892 року Грушевський для опрацювання джерел приїжджає до Москви, тут він знайомиться із місцевими істориками та працівниками архіву, вони влаштовують обід, на якому «Пили за Київську школу взагалі й за школу Антоновича, й за мене, що дав вперше цілу картину Київщини»[88].

Цікаво проаналізувати, як Михайло Грушевський в подальших дослідженнях, зокрема в «Історії України-Руси», ставився до своєї студентської монографії. У перших чотирьох томах (які хронологічно охоплюють зміст цієї книжки) можна знайти кілька місць, де автор, посилаючись на свій «Нарис», зазначає, що в ньому від дотримувався такого-то погляду, проте зараз, «роздумуючи, бачу, що воно таки й неможливе»[89]. У таких місцях йдеться про датування певної події, ставлення до джерела тощо. Проте зазвичай, в десятках посилань на свою студентську роботу, Грушевський або наводить її серед іншої історичної літератури, або відсилає до неї за детальнішим описом, зазначаючи при цьому, що свою думку він не змінив. Ось як, скажімо, оповідаючи в першому томі свого magnum opus питання про «запустіння» Київської землі після монгольської навали, автор зазначає, що його «Нарис» «зістаєть ся й досі найбільш повним переглядом питання з історичного боку, й до деяких другорядних арґументів і детайлїв відсилаю до нього читача і тепер»[90]. У деяких місцях «Історії України-Руси» можна побачити дискусію post factum Грушевського зі своїми рецензентами. Так, у своїй рецензії Голубовський називає «случайной погрешностью» старшинство Давида Святославича перед Олегом[91], про яке пише Грушевський в «Нарисі», з чим автор останнього не погоджується та в другому томі «Історії України-Руси» наводить нові аргументи на користь власної позиції[92]. Так само автор не згоден із тезами Філевича та Голубовського, які критикували його концепцію про те, що після монгольської навали і до початку ХІІІ століття в Києві не було князів: «Перероблюючи сю справу по десяти лїтах, ‒ пише М. Грушевський в третьому томі, – … я змінив деякі другорядні гадки, але в головнім зістав ся при тім самім»[93].

І насамкінець, як висновок, варто погодитися із згадуваним вже Алозієм Шарловським, який написав у рецензії, що своєю першою монографією студент Михайло Грушевський «zdobył sobie poczesne miejsce w rzędzie historyków kijowskich» / «здобув собі почесне місце серед київських істориків»[94].

 

На заставці: Титульна сторінка “Нарису історії Київської землі” в різних варіантах
ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 110. Арк. 482, 523.

16. 12. 2021

Микола Федяй

 

[1] Ступінь кандидата студенти отримували після закінчення чотирьох років навчання, випускних випробувань та дисертації, яку мав схвалити факультет (Общий устав и штаты императорских российских университетов 1863 года. Киев: Университетская типография, 1872. С. 30; 35–36).

[2] Грушевський М. С. Щоденник (1888-1894 рр.) / Підготовка до видання, переднє слово, упорядкування, коментарі і післямова Л. Зашкільняка. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1997. С. 34 (запис за 12 грудня 1888 р.).

[3] «Барська тема не підходить – тепер в мене вранці мало часу; київська тема дуже корисна і цікава, я її сподіваюся писати залюбки» (Там само. С. 37. (19 лютого 1888 р.)).

[4] Общий устав и штаты императорских российских университетов 1863 года. Киев, 1872. С. 31; Извлечения из протоколов заседаний Совета // Университетские известия. 1884. № 5 (Май). С. 191.

[5] Соколова Наталія. Медальні праці з російської та української історії студентів університету Св. Володимира (1834-1917 рр.) // Історіографічні дослідження в Україні. 2008. Вип. 18. С. 353.

[6] Грушевський М.С. Щоденник (1888-1894 рр.). С. 37.

[7] Записка о состоянии и деятельности Императорского Университета Св. Владимира в 1889 году // Университетские известия. 1890. № 1 (Январь). С. 25-26.

[8] Голубовский П. В. История Северской земли до половины XIV столетия. Киев: Университетская типография, 1881. 201 с.; Багалей Д. И. История Северской земли до половины XIV ст. Киев: Университетская типография, 1882. 310 с.

[9] Молчановский Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. Киев: Типография Императорского университета Св. Владимира, 1885. 388 с.

[10] Андрияшев А. М. Очерк истории Волынской земли до конца XIV столетия. Киев: Типография Императорского университета Св. Владимира, 1887. 232 с.

[11] Довнар-Запольский М. В. Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель до конца XII столетия. Киев: Типо-литография товарищества И. Н. Кушнеров и К., 1891. 170 с.

[12] Соколова Наталія. Медальні праці з російської та української історії… С. 364–365. Окрім зазначених робіт були написані й інші, які не отримали золотих медалей та не були надруковані (див. наведену статтю).

[13] Грушевський М. С. Щоденник (1888-1894 рр.). С. 69. (9 жовтня 1890 р.).

[14] Там само. С. 67. (2 жовтня 1890 р.)

[15] Там само. С. 55. (29 серпня 1890 р.)

[16] Левченко, Валерій. Маловідомі спогади про М. Грушевського // Український історик. 2002. № 1-4. С. 409.

[17] Грушевський М.С. Щоденник (1888-1894 рр.). С. 73–74.

[18] «Снився мині ректор […] сказав мині, що буде засіданіє за сочіненіє, а потім сказав, що моє [сочіненіє] одкланено до другого совіта» (Там само. С. 79. (3 грудня 1890 р.)).

[19] Там само. С. 83. (18 грудня 1890 р.).

[20] Там само. С. 91.

[21] Грушевский Г. [Грушевский М. С.] История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV-го столетия. Опыт исследования. Сочинение удостоенное золотой медали // Университетские известия. 1891. Т. 31. № 3. С. 1-56.

[22] Грушевський М. С. Щоденник (1888-1894 рр.). С. 119. (4 серпня 1891 р.).

[23] Там само. С. 117. (26 липня 1891 р.).

[24] Грушевский М. История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV-го столетия. Опыт исследования // Университетские известия. 1891. Т. 33. № 3, 4, 6, 7, 9, 10, 12.

[25] Крикун Микола. Магістерська дисертація Михайла Грушевського // Грушевський М. С. Барське староство. Історичні нариси (XV–XVIII ст.) / Післямова, примітки та покажчики Миколи Крикуна. Львів: Місіонер, 1996. С. 580.

[26] Грушевський М. С. Щоденник (1888-1894 рр.). С. 136.

[27] Там само. С. 186. (6 вересня 1892 р.).

[28] Крикун Микола. Магістерська дисертація Михайла Грушевського // Грушевський М.С. Барське староство. Історичні нариси (XV–XVIII ст.) / Післямова, примітки та покажчики Миколи Крикуна. Львів: Місіонер, 1996. С. 580.

[29] Зошит запису грошових витрат [Михайла Грушевського] 1891–1895 рр. //  ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 876. Арк. 1.

[30] Кизеветтер Ал. [Рец. на] М. Грушевский. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV-го столетия. Киев. 1891. XIV+520. Ц. 2 р. 75 к. // Библиографические записки. 1892. № 5 (Май). С. 337.

[31] Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. Киев: Типография Императорского университета Св. Владимира, 1891. С. 1.

[32] Там само. С. 5.

[33] Там само. С. XV, 5.

[34] Там само. С. VII.

[35] Там само. С. 21, прим. 1.

[36] Там само. С. 47.

[37] Там само. С. 55–56.

[38] Там само. С. 57.

[39] Там само.

[40] Там само.

[41] Там само. С. 90.

[42] Там само. С. 201.

[43] Хоча не всі дослідники розділяють таку оцінку автора цієї статті, Петро Толочко пише, що в книзі Грушевського присутні «блискучі характеристики історичних діячів» (Толочко П. П. Післямова // Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. Київ: Наукова думка, 1991. С. 528).

[44] Грушевский М. С. Очерк истории Киевской земли. С. 73.

[45] Там само. С. 226.

[46] Там само. С. 289-292.

[47] Там само. С. 58.

[48] Там само. С. 309.

[49] Там само. С. 303-306.

[50] Там само. С. 292.

[51] Наприклад: «по моему мнению, элемент домысла, иногда тенденциозного, широко входит в известия его» (Там само. С. VII).

[52] Там само. С. 288; 293.

[53] Там само. С. 500

[54] Погодин М. П. О древнем языке русском  (письмо к И. И. Срезневскому) // Московитятин. 1856. Т. 1, Вып. 2. С. 113–139; Соболевский А. И. К вопросу об исторических судьбах Киева. Монографии по истории западной и юго-западной России В. Б. Антоновича // Университетские известия. 1885. № 8 (Август). С. 281–291.

[55] Максимович М. А. О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом // Собрание сочинений М. А. Максимовича. Киев: Типография М. А. Фрица, 1876. Т. 1. С. 131–145; Ягич И. В. Критические заметки по истории русского языка. Санкт-Петербург: Типография Императорской академии наук, 1889. 171 с.

[56] Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли. С. 432–443.

[57] Там само. С. 450.

[58] Там само. С. 470.

[59] Там само. С. 458–459.

[60] Там само. С. 470.

[61] Там само. С. 497.

[62] Там само. С. 502–503.

[63] Там само. С. 353.

[64] Там само. С. 458.

[65] Там само. С. 353.

[66] Там само. С. 495.

[67] Листи Володимира Антоновича до Михайла Грушевського за 1889–1900 роки (автографи

Антоновича та інших осіб) / Подано до друку Л. Сакадою. // Син України: Володимир

Боніфатійович Антонович: У 3-х т. Т. 1. Київ: Заповіт, 1997. С. 257.

[68] Записка о состоянии и деятельности Императорского Университета Св. Владимира в 1890 году // Университетские известия. 1891. № 2 (Февраль). С. 18.

Ця записка стосується багатьох аспектів функціонування університету, згадка про медальну роботу Грушевського розташована серед іншої інформації без авторства, проте логічно припустити, що автором її був саме Антонович.

[69] Листи Володимира Антоновича до Михайла Грушевського. C. 257.

[70] Грушевський М.С. Щоденник (1888-1894 рр.). С. 126. (4 вересня 1891р.).

[71] Тельвак Віталій. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ століття). Київ–Дрогобич: Вимір, 2008. С. 20–25.

[72] П. Г. [Голубовский П.В.] [Рец. на] М. Грушевский. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. Киев. 1891 // Киевская старина. 1892. Т. 38 (Сентябрь). С. 431–432.

[73] Там само. С. 432; 437.

[74] Там само. С. 436.

[75] Там само. С. 437; 432.

[76] Там само. С. 438.

[77] Там само. С. 436.

[78] [Милюков П.]. [Рец. на:] «Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель до конца XII столетия» М. Довнар-Запольского. – «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия» М. Грушевского [и др.] // Русская мысль. 1893. Кн. 3 (Май). С. 118–122.

[79] Кизеветтер Ал. [Рец. на:] М. Грушевский. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV-го столетия. Киев. 1891. XIV+520. Ц. 2 р. 75 к. // Библиографические записки. 1892. № 5 (Май). С. 377–378.

[80] Филевич И.П. Обзор главнейших сочинений и статей по истории западнорусской истории за 1891 г. (продолжение) // Славянское обозрение. 1892. Т. 1. Кн. 3 (Март). С. 418–425.

[81] В. Б. [Боцяновский В.Ф.]. [Рец. на] М. Грушевский. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. Киев. 1892 // Исторический вестник. 1892. Т. XLIX (Сентябрь). С. 737–739.

[82] –. [Рец. на:] М. Грушевский. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. Киев, 1891 // Вестник Европы. 1891. Кн. 12 (Декабрь). С. 849–851.

[83] [Милюков П.]. [Рец. на:] «Очерк истории…». С. 120.

[84] Там само. С. 119.

[85] Кизеветтер Ал. [Рец. на:] М. Грушевский. Очерк истории… С. 377.

[86] Филевич И. П. Обзор главнейших сочинений… С. 419.

[87] Syarlowski A. [Rec.] Grusyewski M. Oczerk istorii kijewskoj ziemli ot śmierti Jarosława do końca XIV stoletia. Kijów 1891, str. XVI i 520. Z mapą ziemi kijowskiej i tablicą genealogiczną Rurykowiczów. Gruszewskij M. Wołyńskij wopros 1097-1102. Odbitka z czasopisma Kijewskaja Starina. Kijów 1891, str. 37 // Kwartalnik Historyczny [Lwów]. 1893. Rocznik VII. S. 140.

[88] Грушевський М. С. Щоденник (1888-1894 рр.). С. 158. (11 березня 1892 р.).

[89] Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та

ін. Київ: Наукова думка, 1992. Т. 2. С. 426. С. 561.

[90] Там само. Т. 1. С. 555.

[91] П. Г. [Голубовский П. В.] [Рец. на] М. Грушевский. Очерк истории… С. 434.

[92] Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 2. С. 588.

[93] Там само. Т. 3. С. 171-172, прим. 3.

[94] Syarlowski A. [Rec.] Grusyewski M. Oczerk istorii… S. 139.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

З НОВИМ РОКОМ ТА РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!

Друзі! Щиро вітаємо з прийдешнім 2022 роком! Нехай...

ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

Сто років тому, під час масового штучного голоду...

ЕПІЗОДИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Створення Української Центральної Ради Українська Центральна Рада… Сьогодні...

156 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРКА ГРУШЕВСЬКОГО

Сьогодні, 7 травня 2021 року, виповнюється 156 років...

×
Місце розташування

×