Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

«ПІОНЕР УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ» НА КИЇВСЬКОМУ ҐРУНТІ:
ДО 115-ОЇ РІЧНИЦІ ПЕРЕНЕСЕННЯ РЕДАКЦІЇ «ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВОГО ВІСТНИКА»
ДО КИЄВА

 

24 (11) грудня 1906 року Михайло Грушевський отримав офіційний дозвіл київського губернатора на видання, а власне перенесення до Києва редакції «Літературно-наукового вістника». Ця подія стала важливим кроком у справі перетворення «піонера української журналістики»[1] на всеукраїнський часопис. Як торував дорогу до Києва один із значущих соборницьких проєктів Грушевського, як сприймали цю акцію «чужі» і «свої» — про це наша розповідь.  

Приїзд Михайла Грушевського в Галичину в 1894 р., за словами видатного суспільно-політичного діяча Олександра Кониського, знаменував початок «нової історії нашої культури і науки»[2]. Молодому професору випала місія розбудови «літературної Січі», як титулував Кониський Галичину, і перетворення її на Український П’ємонт. Цю нову сторінку національної культури і науки наприкінці ХІХ ст. відкрили два знакові проєкти Грушевського: «Історія України-Руси» та «Літературно-науковий вістник».

Постання нового літературного журналу Іван Франко назвав «привітом століттю українського національного відродження»[3]. Йшлося про сторіччя виходу у світ перших частин поеми Івана Котляревського «Енеїда», що випало на кінець жовтня – початок листопада 1898 р. Віддаючи особливу шану значенню слова, М. Грушевський у ті ювілейні дні промовляв поетичними рядками Тараса Шевченка: «Возвеличу / малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / поставлю слово»[4]. Таким «словом» — «сильним і оригінальним» — від початку 1898 р. став «Літературно-науковий вістник».

Учасники з’їзду українських письменників та діячів культури з нагоди
100-літнього ювілею «Енеїди» Івана Котляревського
У першому ряду сидять: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська,
Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський
У другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський,
Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий
У третьому ряду стоять: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш,
Денис Лукіянович, Микола Івасюк
[31 жовтня ‒ 1 листопада (за н. ст.) 1898 р. Львів]

«огнище спільної духової праці»

Поєднання науки й літератури в одному виданні, що знайшло своє відображення і в його назві, свідчило про «значний крок наперед в розвої української журналістики» та перші кроки українців на шляху до європейського культурного простору[5]. Оцінюючи ініціативу М. Грушевського щодо заснування ЛНВ, члени першого редакційного комітету І. Франко та О. Маковей щиро зізнавалися: «була би біда без Вас»[6]. І наголошували, що «незломний характер», непересічний організаційний талант, послідовна редакційна політика дозволили Грушевському вже на старті забезпечити успіх виданню.

Новопосталий журнал, котрий мав тримати читача «в атмосфері вселюдського культурного життя», бачився засновникам як рупор національної ідеї та репрезентант українських письменників з обох берегів Збруча[7]. «Літературно-науковий вістник» став одним з небагатьох тогочасних видань, яке забезпечувало наближення зустрічі Наддністрянської та Наддніпрянської України та визначало логістику спілкування національної еліти Галичини та Великої України. У план-проспекті журналу ця концептуальна засада набула пріоритетного значення: «Редакція постарається скупити літературні сили з цілої України-Руси і сотворити з Вістника відповідний культурний орган для цілого нашого народу»[8]. На соборності як маяку редакційної політики ЛНВ М. Грушевський невтомно наголошував при кожній нагоді, незмінно називаючи журнал всеукраїнським[9]. Визначений курс повсякчас набував реального змісту. Наприкінці першого року видання у зверненні до читачів редакційний комітет акцентував увагу на своїй стратегічній меті: зробити ЛНВ «огнищем спільної духової праці»[10]. Цю мету підтримували читачі й автори журналу, надсилаючи свої відгуки. Серед них був і один з активних учасників Української семінарської громади в Києві, «інструктором» якої на початку 1890-х був М. Грушевський, дописувач до львівських «Зорі», «Правди», «Записок НТШ» та перший «Spectator» суспільно-політичного життя підросійської України в «Літературно-науковому вістнику» Олександр Лотоцький. У листі до М. Грушевського в березні 1898 р. він висловлював свої міркування: «Мені здається, що то думка справедлива, щоб “Вістник” був зв’язком між Галичиною та Україною російською»[11]. Про перші плоди соборницької концепції ЛНВ свідчить участь у виданні в 1900 р. понад 50-ти «заграничних» із загального числа 80-ти авторів[12].

«чи буде сей вістник доходити на Україну?»

Реалізація соборницьких постулатів була нерозривно пов’язана не лише з участю авторів з обох берегів Збруча, але й доступом вісника до читачів Наддніпрянської України. З царськими стражами слова, які складали найбільшу загрозу для ЛНВ, керманич журналу М. Грушевський зіткнувся вже з першого року його виходу у світ. Редакція маневрувала, аби не «дразнити» російську цензуру, адже в поширенні видання серед читачів Великої України вбачала «велику вагу для нашого національного освідомлення»[13].

Мовчазний дозвіл на допуск ЛНВ в Росію член редакційного комітету І. Франко пояснював тим, що Емський указ був «занадто драконський», щоб міг існувати довго, й «житєва практика на Вкраїні фатальним способом робила щерби в тім указі, крок за кроком опрокидала поставлені ним паркани та обмеженя. […] Далеко важнійший був факт мовчазного дозволу деяких галицько-руських періодичних видань. Цензори ріжних міст, очевидно вважаючи непотрібним або неможливим для себе держатися букви указа 1876 р., пускали ріжними роками ріжні галицько-руські газети і періодичні виданя. […] Правда, се не був формальний дозвіл; цензори, та й то не всі, гляділи, як то кажуть, крізь пальці на факт присилки галицьких видань, хоча до їх змісту придивлялися дуже пильно і не занедбували вирізувати, замазувати все те, що їм видавалося хоч крихіточку різкійшим супроти росийських порядків»[14]. Однак, щире бажання редакції ширити вісник поза межами Галичини, яке співпадало з таким же щирим бажанням читачів з підросійської України його отримувати, змушувало обидві сторони приймати нестандартні, часом конспіративні, рішення.

Ініціатива однієї з таких акцій ішла від членів Української громади в Одесі, які зустріли звістку про видання у Львові «Літературно-наукового вістника» водночас з захопленням та побоюванням, що царська цензура не допустить видання в Росію. Свої міркування щодо способу полагодження цієї проблеми подав у листопаді 1897 р. відомий український бібліограф, громадський і політичний діяч Михайло Комаров: «Більший успіх сього діла немало залежить від того — чи буде сей вістник доходити на Україну? Може, як тепер вітер перемінився, то може й пускатимуть без всякого особливого дозволу, а так собі потихеньку, а проте я радив би зробити так, як от з словарем, що був просто заборонений, а тепер з иншою обгорткою помаленьку доходить на Україну. Се від того, що немає фірми Т[оварист]ва ім. Шевченка, котре вже відоме цензурі яко українське, а вдруге, що цензура має на меті заборону українських видань, а то виходе ніби галицьке, а галицькі не заборонені»[15]. Взоруючись на такий досвід, він радить для підросійської України надсилати примірники з іншою обкладинкою, додавши до назви «галицький». Це прохання продублював у своїй кореспонденції до Михайла Грушевського і Євген Чикаленко[16]. Прийнявши цю пропозицію, Грушевський запевнив, що редакція буде «пробовати всяких способів, щоби “Вістник” міг перейти в Росию»[17]. План виявився вдалим, і «Галицький літературно-науковий вістник» з блакитною обкладинкою впродовж 1898 р. перетинав кордон, на загальних підставах переглядався цензурою і з поміткою «Дозволено» доходив до читачів.


Втім, до українців Петербурга «Галицький літературно-науковий вістник» доходив «з тяжкою бідою, з перервами і перешкодами», на що, зокрема, нарікав Петро Стебницький[18]. М. Грушевський пильно стежив за вчасною пересилкою цих примірників, окремі з яких збереглися з цензурними штампами та київською адресою О. Кониського, окремі виявлені в колекції А. Кримського, окремі, «безіменні», в різних бібліотечних та музейних збірках[19].

«болючий удар» 1901 року

Однак вже з травня 1901 р. мовчазний дозвіл змінила «повна» заборона без обґрунтування причин, і журнал повертався прямо з кордону, навіть не доходячи до цензурних установ[20]. Це був «болючий удар», який ослабив співпрацю з літературними колами підросійської України та майже повністю розірвав зв’язки із тамтешнім суспільством. Видання втратило кількасот передплатників, а ті поодинокі примірники, котрі завдяки налагодженим зв’язкам далі йшли в Україну, не могли підтримувати сталі зв’язки[21].

Як же доходили до Великої України ті кількадесят примірників «Літературно-наукового вістника», — оповів у своїх «Спогадах» Сергій Єфремов. Ще 1899 р. О. Кониський поділився секретом про можливість діставати «закордонні» книжки через чиновника з пошти, чим і скористався молодий публіцист. 1901 р. він уже сам познайомився з іншим «молодим симпатичним» чиновником Костем Хохличем, який розвинув свій «бізнес» так широко, що через його руки сотні примірників українських книжок «переходили через кордон та йшли до рук українського, ласого на такі новинки читача». «Літературно-науковий вістник», заборонений вже на той час цензурою, за спогадами Єфремова, «приходив тим шляхом ще швидче і певніше, ніж попереду легально»[22].

«Робилося це дуже просто, — так само просто, як і напевне. Хохлич служив за урядовця в тому відділі Київської поштової контори, що приймав рекомендовані кореспонденції з-за кордону. Приймаючи, він мусив її зараз же одсилати до цензури […]. Отже, коли ці бандерольні пересилання вийняти перед посилкою до цензури, то цим виймалося кільце з бюрократичного ланцюга, сам ланцюг уривався і заборонена книжка, замість попадати до цензурних архівів або мандрувати з написом «retour» назад за кордон, — ішла безпосередньо до читача. Хохлич так і робив. […]. Таким чином, єдина умова успіху — то вислати з-за кордону під рекомендованою бандероллю (під “опаскою”), і все вислане з точністю заведеного механізму попадало до наших рук, обминаючи митниці, жандармів, цензури і всі инші перетики, яких понаставляло було для вільного слова самодержавіє»[23], — так у деталях описав «шлях» українських видань до читача з підросійської України С. Єфремов, який не лише поповнив свою бібліотеку, а й допоміг знайомим, що мали до того охоту. Однак, це не вирішувало проблему поширення ЛНВ серед усіх бажаючих і, насамперед, легальний статус видання на Великій Україні.

Ганебні циркуляри й укази царату щодо української мови, слова, книжки закривали шлях не лише віснику, але й національному ґранд-наративу Михайла Грушевського. Вчений прагнув пробити «ґрунтовну мовчанку» про українську історію та задовольнити амбіції й права української нації, дбаючи про вихід «Історії України-Руси» на читацький простір Наддніпрянської України. Для втілення своїх замірах він встиг скористатися коротким періодом певної лібералізації суспільно-політичного життя в Російській імперії, пов’язаним з призначенням на посаду міністра внутрішніх справ Петра Святополка-Мирського. У підготовленому зверненні на ім’я міністра М. Грушевський наголошував на посиленні Емським указом 1876 р. заборон українського слова, котрі зачепили безпосередньо й головну працю його життя. Наразі, кінець 1904 р. приніс радісну звістку про «допущення» до Росії «Історії України-Руси»[24]. Сергій Єфремов радив «прохати пропуску» в Росію й «Літературно-наукового вістника», а Василь Доманицький щиро вітав «з проломом в цензурному мурові», сподіваючись, що за «Історією» підуть і «Записки НТШ», і ЛНВ[25].

М. Грушевський і сам поспішив закріпити здобуті успіхи. І як тільки розпорядження Головного управління у справах друку через Міністерство закордонних справ Росії та російського консула у Львові щодо допуску «Історії України-Руси» потратило до рук вченого, наступного ж дня, 31 (18) грудня 1904 р., він взявся за написання листа до П. Святополка-Мирського в справі дозволу на поширення в Росії «Літературно-наукового вістника». Наголосивши, що своїм змістом журнал не давав підстав для заборони, адже за перші 3 ½ роки було вилучено тільки 4 статті, звернувся з проханням допустити його до розповсюдження в Росії на загальних цензурних підставах[26]. Позаяк ліберальна «доба» П. Святополка-Мирського добігала кінця, і він не встиг розглянути подання, 6 березня 1905 р. М. Грушевський спрямував ще одне звернення вже до його наступника. У ньому, окрім ситуації з ЛНВ, змалював подібну картину й з іншими виданнями Наукового товариства імені Шевченка, які у 1895–1897 рр. вільно допускалися цензурою, а згодом «на них впала, невідомо чиїм розпорядженням і на яких підставах, абсолютна заборона». Завершуючи, запитував, чи не вважав би міністр своєчасним зняття цих заборон, котрі закривають дорогу українським літературним та науковим виданням лише на підставі «непомірно ревного тлумачення указу 1876 р.?». Про результати звернення просив сповістити його особисто, а не через консульство, шлях через яке забирав понад два місяці часу[27]. Відповіді міністра внутрішніх справ Олександра Булигіна голові НТШ виявити не вдалося. Найвірогідніше, всіма пропозиціями українського вченого просто знехтувли.

У той самий час, коли в Петербурзі все ж розпочиналися дискусії щодо знесення надмірних обмежень на друк українських видань, цензура продовжувала ревно стояти на сторожі циркулярів царату. Після довгих дебатів, що тривали впродовж лютого–вересня 1905 р., в урядових колах не наважилися піднести руку на Емський указ 1876 р. «Неймовірно» — так професор Грушевський зреагував публічно на рішення Комітету міністрів про відтермінування питання про знесення обмежень українського слова «через несвоєчасність»[28]. «Обридливий упир, що пив кров найблагородніших синів українського народу, що провів від колиски й до могили ціле покоління української суспільності», — ці слова у травні 1906 р. М. Грушевський адресує ганебній пам’яті «вершка бюрократичної інквізиції», який втратив чинність з виданням царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р. та «Тимчасових правил про періодичні видання» від 24 листопада 1905 р.[29]

«новий кордон»

Здавалося, час цілковитих заборон у Росії всього, що мало українську обкладинку, минав. У середині травня 1906 р., пишучи статтю «Український П’ємонт», вчений-публіцист Михайло Грушевський щиро вірив у «близьке повне знищення будь-яких обмежень, цензурних і митних»[30]. Однак, царські стражі знайшли спосіб обійти маніфести й правила, і вже 1 березня 1906 р. замість відміни цензурних заборон створили «новий кордон»: «заведено в Росії (щоправда — безправно) дуже високе мито на заграничні українські книжки»[31]. Роз’яснення цього нового митного договору між Росією й Австрією, підписаного терміном на 10 років, подав у своїй статті «Тарифное недоумение» діяч Української громади у Петербурзі Петро Стебницький. Його абсурдність пояснив і М. Грушевський у праці «Новий кордон», написаній 20 квітня 1906 р., а згодом у публіцистичному виступі «Час не жде!»[32]. Згідно нових митних тарифів книги іноземними мовами, як і раніше, пропускалися до Росії без мита, а за ввезені книги російською мовою мито збільшувалося з 3 руб. до 17 руб. за пуд. Українські видання, які завжди при цензурних обмеженнях старанно відділялися від російських, від 1906 р. «підвели» під категорію видань російською мовою. Запобігаючи поширенню нелегальної російської літератури, високим мито намагалися закрити доступ в Росію усім книжкам, виданим у Галичині. Сутність, радше підступність, договору пояснював П. Стебницький: «Отже, як кажуть в компетентних виділах уряду, — з українських книжок почали брати високу плату на підставі п. 3, як з книжок “на русскомъ языке”, — бо, кажуть, в законі ж не сказано, щоб брати тілько за книжки “на великорусском языке”, а взагалі “на русском”, значить сюди ніби підходить і “малорусский” язык, тим більше, що його самі автори та видавці в Галичині звуть “руський”»[33].

Термінологічна гра компетентних урядовців «руський»/»український» і «русский»/»російський», хибна інтерпретація митного договору між Росією й Австрією не змогли зупинити бажання «повніше осягнути всеукраїнський характер» ЛНВ[34] та прискорили рішення М. Грушевського щодо перенесення вісника до Києва.  

«нова фаза свого розвою»

Як понад 10 літ перед тим, коли 28-річний магістр Київського університету був «спроваджений» до Львова для створення спільного наукового, культурного підґрунтя для Наддніпрянської і Наддністрянської України, для реалізації ідеї «Галичина — український П’ємонт», тепер уже визнаний історик, фундатор власної наукової школи, автор п’яти томів «Історії України-Руси», що побачили світ, голова Наукового товариства імені Шевченка активно «спроваджує» свою енергію до Києва, переносячи на Велику Україну спільні здобутки. Як головний речник ідейно-культурної соборності, М. Грушевський прагнув тим самим довести до логічного завершення соборницьку свідомість галицьких і наддніпрянських українців. Вважаючи, що постійним культурним і національним центром всеукраїнським може бути тільки історичний центр — Київ, він скеровує свої ініціативи на перетворення золотоверхого на загальноукраїнський П’ємонт[35]. Адже саме тут, на теренах Великої України, де мешкало етнічних українців майже у вісім разів більше, аніж у Галичині, вирішувалося питання української irredent-u. Відтоді, впродовж 1906–1914 рр., життя професора Грушевського було поділено між двома «українськими крилами в могутнім національнім леті» — Києвом і Львовом[36]. Хоча цей «лет» одні сприймали з певними ревнощами, інші напевно в очікуванні «стільця».

«По тім і по сїм боцї Збруча»
Худ. І. Квач
За виданням: Зеркало (Львів). 1907. Ч. 199‒200. 15 червня. С. [12]

Найпершою акцією Грушевського на київському ґрунті стало саме перенесення сюди редакції ЛНВ, «аби він у ще більшій повноті міг вернути собі давній всеукраїнський характер»[37]. Щоб перекинути між двома частинами української землі новий міст у вигляді «Літературно-наукового вістника», потрібно було докласти чимало зусиль і впертості. Високі ідейні спонуки цієї акції не давали права зазнати невдачі. Щоб підготувати відповідний ґрунт для успішної реалізації такого важливого кроку, М. Грушевський наприкінці 1906 р. і на початку 1907 р. неодноразово звертався до читачів як з Галичини, так і з Великої України з переконанням, що це починання буде щасливим, сприятливим, вдалим.

Інформуючи читачів про всі деталі проєкту, у своїх передавицях М. Грушевський повідомляв також про позицію «товаришів-киян», які ще восени 1905 р. відхилили його ідею про перенесення, радячи «сидіти і не рипатися», та заснували аналогічний журнал[38]. «Нова громада», яка виходила в Києві упродовж 1906 р. за підтримки й участі Володимира Леонтовича, Євгена Чикаленка, Бориса Грінченка, Сергія Єфремова, стала одним із каменів спотикання між лідерами українського громадянства у Києві та М. Грушевським щодо здійснення його плану. Не сприяла цьому і «кружковість»[39], наслідком якої скептиків чи прихованих або відвертих супротивників акції перенесення ЛНВ було набагато більше, аніж симпатиків. Частина колишніх прихильників із видавничого товариства «Вік» (С. Єфремов, В. Дурдуківський) зблизилася з Б. Грінченком, творячи спільну опозицію до Грушевського. Серед «грінченківців», як називали групу, що протистояла «грушевківцям», не знайшла підтримки також ідея про об’єднання ЛНВ і «Нової громади». Як відзначав завідувач видавничими справами М. Грушевського в Києві в 1907–1913 рр. Юрій Тищенко, по суті якихось партійних чи ідеологічних розбіжностей між цими групами не було, а непорозуміння ґрунтувалися здебільшого на амбіції окремих осіб.

Утаємничений у всі тогочасні міжособистісні непорозуміння Є. Чикаленко підтримував ці міркування: «Грушевський та Грінченко ніколи не вжилися б в одній редакції та й ні в якій справі як товариші. Обидва вони такої вдачі, що на другорядній ролі не помиряться, кожний з них схоче бути першим і один одному старшинства, булави, не попустять. Але Грушевський незрівняно талановитіший, освіченіший та вченіший за Грінченка. Перед його авторитетом схилилися всі українці, крім тих, що претендували на гетьманство, як напр. Науменко та Грінченко. Останній ясно бачив, що з переходом сюди “Літературно-Наукового Вістника” переїде сюди і Грушевський, до якого само собою перейде і булава, перейде перша роля серед українців, от через що він рішуче стояв проти перенесення ЛНВ до Києва ще в кінці 1905 року»[40].

Шукаючи прихильників перенесення вісника серед відомих діячів українського руху, у вересні 1906 р. М. Грушевський неодноразово зустрічався в Києві з Є. Чикаленком, В. Леонтовичем, П. Стебницьким. Ці зустрічі, а отже всі перипетії щодо реалізації задуманого проєкту, знайшли своє відображення в унікальному джерелі — щоденнику Михайла Грушевського. Так, 30 серпня (за ст. ст.) 1906 р. вчений занотував про зустріч із Чикаленком, який не підтримав його планів і заявив про бажання «держатися Грінченкової компанії». Ця заява зробила «дуже прикре вражіннє, відчулася певна нещирість, чи малодушність». 1‒3 вересня (за ст. ст.) 1906 р. з’являються записи про наступні зібрання, на яких обговорювали проєкт злуки ЛНВ з «Новою громадою» та заклик М. Грушевського до «концентрації». Переконання вплинули, і Є. Чикаленко підтримав ідею перенесення ЛНВ, уже не говорив, що «не помічник», і виступав «против сепаратизму від Галичини», незважаючи на категоричну позицію Б. Грінченка щодо запропонованої «злуки» видань[41].

Союзниками вченого, окрім киян Є. Чикаленка та В. Леонтовича, стали також українські діячі з Петербурга — П. Стебницький та О. Лотоцький[42]. П. Стебницький сприйняв перенесення ЛНВ з радістю та сподіваннями, що Київ отримає шанс стати центром культурної і політичної роботи. І шкодував, що не може стати до Грушевського «у науку»[43]. О. Лотоцький розглядав «сміливий» план творення інституціональних проєктів у підросійській Україні як здійснення мрії кількох десятиліть, коли українці працювали в Галичині з надією перенести колись результати своєї праці «на сей бік кордону». Підтримуючи всі задуми професора Михайла Грушевського, він писав: «“Без лесті” скажу, що Ви — єдиний чоловік, що міг би взяти на себе сю місію. У Вас єсть для того талан, енергія, наука. У Вас єсть також “опыт и практика — великое дело”»[44].

Як свідчить один із пізніших листів, до нечисленних прихильників планів Грушевського належав і «віківець» Федір Матушевський: «З самого початку, як може пригадуєте собі, коли в августі 1906 року Ви, приїхавши до Київа, повели розмову про перенесення “ЛНВ” до Росії, я, здається, чи не один тілько й висловився за таке перенесення, зважаючи як на трудність вести далі “Нову громаду”, так і особливо на те, що співати тілько на своєму крилосі своєї, не бажаючи навіть дослухуватися співів на другому крилосі, — річ шкідлива»[45]. «Нова громада», яка була певним контрзаходом планам Грушевського, за свідченнями Є. Чикаленка, дала за рік більше 10 тисяч руб. дефіциту, що стало головною причиною закриття видання. І в цьому він не бачив провини ані «Літературно-наукового вістника», ані Грушевського[46].

Не зустріли особливого захвату та прихильності наміри Грушевського і серед співредакторів ЛНВ у Львові. Після двосторонньої наради львівських та київських діячів, 6–8 листопада (за н. ст.) 1905 р. вчений занотував у щоденнику: «Я висловив гадку про перенесенє до Київа ЛНВ і “Записок”, але гадку сю і Фр[анко] з Гнат[юком], і Матушевсь[кий] прийняли зимно»[47]. І хоча М. Грушевський у зверненні до галицьких читачів обіцяв, що редакція не зазнає змін, однак ні Іван Франко, ні Володимир Гнатюк не могли перебратися до Києва. Поза тим, художники-карикатуристи сатиричного «Зеркала» не забарилися зобразити побоювання українців Галичини щодо ймовірної зміни таборіння не лише Грушевського, а й багатолітніх редакторів ЛНВ Франка з Гнатюком.

«До Київа»
Худ. І. Квач
За виданням: Зеркало (Львів). 1907. Ч. 194. 15 січня. С. [8]

Їхнє співробітництво з ЛНВ продовжувалося, але лише в якості авторів. Інтенсивність публікацій В. Гнатюка значно зменшується, переважно він опікувався ЛНВ як директор Видавничої спілки[48]. Так поступово «розійшлася наша фамілія», про що з сумом констатував М. Грушевський у своєму щоденнику в середині жовтня 1907 р.[49] Незважаючи на всі застереження й ризики, проявляючи впертість, а часом авторитаризм, Грушевський неухильно відстоює концептуальні засади видання, підпорядковуючи їм тактику та редакційну політику. Аналізуючи ці стратегічні та тактичні підходи, сучасний відомий грушевськознавець Ігор Гирич слушно наголосив, що коли поставити на терези важливість збереження в ЛНВ Івана Франка як редактора та справу долучення Великої України до загальнонаціонального проєкту, міркування суспільного всеукраїнського інтересу виглядають без порівняння важливішими[50].

Серед прикрих обставин сприйняття ідеї перенесення ЛНВ «своїми», набагато прикріше виглядало її сприйняття «чужими». Реалізувати соборницьку акцію доводилось у боротьбі з галицькими та наддніпрянськими сепаратизмами й партикуляризмами, одночасно долаючи опір з боку речників політичної думки в Російській та Австро-Угорській імперіях та цензури. Так, начальник київського охоронного відділення Микола Кулябко відкрито обурювався намірами Грушевського та погрожував посадити його у в’язницю: «Якщо не задоволений він Росією, то нехай сидить у своєму Львові і кричить на все горло, а не приїздить сюди»[51]. У цей самий час знявся лемент у польських та москвофільських часописах Львова, яких розлютили мотиви перенесення ЛНВ до Києва, оприлюднені М. Грушевським у зверненнях до читачів. Особливий гнів і тривогу викликала теза вченого про зближення Галичини з Наддніпрянською Україною, яка допоможе вирвати Галичину з польських обіймів. Оповідаючи про випади публіцистів польських «Dziennikа Polskiego», «Słowa Polskiego» та москвофільського «Галичанина», на початку 1907 р. у статті «Крячуть ворони…» М. Грушевський іронічно писав: «Львівський “Dziennik Polski” пролив крокодилеві сльози над сумною долею руського (українського) народу в Галичині і тим бездоріжжям, на яке зводять його такі люди, як я. […] І він на закінчення тільки ґречно питає мене, чи я б не схотів […] сам забратися зі Львова?»[52].

«Новий Дон Кихот»
Худ. І. Зіленко
За виданням: Зеркало (Львів). 1907. Ч. 201‒202. 1 липня. С. [12]

І все ж перенесення ЛНВ до Києва відбулося і стало перемогою Грушевського і всього українства, про значення якої співробітник журналу Володимир Дорошенко згодом писав: «Зберегти своє домінантне становище, яке займав він стільки років, міг ЛНВ тільки при умові перенесення його зі Львова до Києва. […] Треба було не допустити розійтися двом віткам одного українського народу, не дати витворитися окремим центрам і окремим племенам — галицькому й наддніпрянському»[53].

Для реалізації свого плану на початку листопада 1906 р. Михайло Грушевський прибув до Києва, зупинившись в готелі Гладинюка на вулиці Фундуклеївській (нині — Богдана Хмельницького), 8. 16 листопада (за ст. ст.) зранку він підготував на ім’я київського губернатора заяви про дозвіл видавати в Києві «Літературно-науковий вістник» та відкрити книгарню. Перед тим як відбути візит до канцелярії губернатора, яка містилася на вул. Інститутській, 22 (будинок не зберігся), зустрівся з Фотієм Красицьким та молодшим братом Олександром Грушевським. Фотій Красицький мав дописати «два слова» як відповідальний редактор, а Олександр — подати особисто заяву як «фірмант книгарні». Спочатку з Красицьким відрекомендувалися начальнику канцелярії Василю Дашкевичу, а потім з братом «пішли явитися» інспектору друкарень, літографій та книжкової торгівлі Олександру Нікольському, який прийняв «ніби дуже ввічливо»[54].

Рахунки за проживання Михайла Грушевського
упродовж 9‒19 листопада (за ст. ст.) 1906 року в готелі Гладинюка
(вул. Фундкулеївська, нині — Богдана Хмельницького, 8)
ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 890. Арк. 158, 159

Провівши в наступні дні низку зустрічей з Є. Чикаленком, І. Стешенком, В. Антоновичем, В. Леонтовичем, Ф. Матушевським, «побалакавши» в «Раді» з С. Петлюрою і М. Павловським, пройшовшись книгарнями й склепами, вислухавши на свою адресу «дуже енергійні бажання» завідувача книгарні «Київської старини» В. Степаненка про «перехід» разом із Франком до Києва, 19 листопада (за ст. ст.) утомлений від «тутешнього метушливого житя» М. Грушевський у товаристві брата вирушив до Львова, де їх зустріла «уся родина соборне»[55]. За біжучими львівськими справами не забував про київські «заходи», нетерпляче очікуючи повідомлень з канцелярії київського губернатора.

Врешті, 9 грудня (за ст. ст.) 1906 р. наспіла телеграма від Олександра Грушевського, що «дозвіл даний»[56]. Офіційне повідомлення про видачу свідоцтва за № 7581–7582 на видання М. Грушевським у Києві щомісячного журналу «Літературно-науковий вістник» зафіксовано в кореспонденції від 11 грудня (за ст. ст.) 1906 р. київського губернатора до Київського тимчасового комітету у справах друку. У цьому ж листі зазначено, що обов’язки відповідального редактора взяв на себе Ф. Красицький, а журнал буде виходити з Друкарні П. Барського (вул. Хрещатик, 40)[57].

Перша книжка «Літературно-наукового вістника», що вийшла в Києві в січні 1907 року
зі вступною статтею М. Грушевського «До наших читачів в Росії»
Зі збірки Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

«Нова фаза» розвою «Літературно-наукового вістника» розпочалася не лише з технічних та організаційних проблем, а і з листа управителя канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора, спрямованого 17 січня (за ст. ст.) 1907 р. під грифом «таємно» тимчасовому комітету у справах друку. У перенесенні ЛНВ до Києва вбачалась мета «поднять агитацию против единства малороссов с русским народом», саме тому комітет отримав завдання «иметь самое тщательное наблюдение за редактируемым Грушевским журналом и его литературными призведениями, если таковые будут издаваться в Киеве»[58]. Однак, всупереч всьому, професор Грушевський розвинув бурхливу діяльність, спостерігаючи за якою його учень і помічник у всіх київських справах Іван Джиджора писав: «На його голові тільки спочиває клопотів і робот, якими можна обділити сотню розумних людей і ще було б для них забогато»[59]. Невтомна енергія й гостре публіцистичне слово Грушевського забезпечували заслужений авторитет видання, котрий він підносив при кожній нагоді. У статті «Час не жде!» називав ЛНВ «огнивом, що лучить культурне життя обох частей нашої землі»[60]. Красномовним свідченням цього авторитету служить лаконічна фраза редактора «Ради» Андрія Ніковського в день закриття журналу з початком Першої світової війни: «Le roi est mort!»/ [«Король помер!»][61].

Світлана ПАНЬКОВА

24 грудня 2021 р.

 

[1] Кавунник В., Панькова С. Листи Олександра Лотоцького до Михайла Грушевського (1894‒1914) // Михайло Грушевський: Студії та джерела. К., 2019. Кн. 1. С. 320.

[2] Возняк М. Ол. Кониський і перші томи «Записок» (З додатком його листів до Митр[офана] Дикарева) // ЗНТШ. Львів, 1929. Т. CL. С. 376.

[3] Франко І. Передмова [до «Покажчика змісту “Літературно-наукового вісника”, томів І–ХХ (1898–1902)». Зладив В. Доманицький. Львів, 1903] // Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 34: Літературно-критичні праці (1902–1905). К., 1981. С. 469.

[4] Грушевський М. Українсько-руське літературне відродження в історичнім розвої українсько-руського народу // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. Серія «Суспільно-політичні твори». Львів, 2002. С. 112.

[5] Грушевський М. До наших читачів в Росії  // ЛНВ. 1907. Т. ХХХVІІ. Кн. І. С. 1–6 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. Серія «Суспільно-політичні твори». Львів, 2005. С. 327); Корбич Г. Журнал «Літературно-науковий вісник» львівського періоду (1898–1906). Київ, 1999. С. 17, 33–34.

[6] Листування Михайла Грушевського. Т. 3 / Ред. Л. Винар, упоряд. Г. Бурлака, Н. Лисенко. Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2006. С. 263.

[7] Корбич Г. Журнал «Літературно-науковий вісник» львівського періоду (1898–1906). С. 19.

[8] Оголошення про видання «Літературно-наукового вістника» // Зоря. 1897. Ч. 24. 15 (27) грудня. С. 476.

[9] М. Г. [Грушевський М.] Від редакції [Напрями праці з нагоди дев’ятого року видання ЛНВ] // ЛНВ. 1906. Т. ХХХІІІ. Кн. І. С. 1–2 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 494–495); Грушевський М. До наших читачів в Галичині // ЛНВ. 1906. Т. ХХХVІ. Кн. ХІІ. С. V–VІІ (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. С. 282); Грушевський М. До наших читачів в Росії // ЛНВ. 1907. Т. ХХХVІІ. Кн. І. С. 1–6 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 327); Грушевський М. На українські теми. Крячуть ворони… // ЛНВ. 1907. Т. ХХХVІІ. Кн. ІІ. С. 318–329 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 10–19); Грушевський М. До наших читачів // ЛНВ. 1907. Т. ХL. Кн. ХІ. С. 177–188 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 337); Грушевський М. До наших читачів // ЛНВ. 1908. Т. ХLІV. Кн. ХІ. С. 225-228 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 375).

[10] [Гнатюк В., Грушевський М., Франко І.] З рук до рук! З хати до хати! Передплата на другий річник Літературно-наукового вістника // ЛНВ. 1898. Т. ІV. Кн. ХІІ (додаток). С. 4–5.

[11] Кавунник В., Панькова С. Листи Олександра Лотоцького до Михайла Грушевського (1894‒1914). С. 228.

[12] [Грушевський М. Промова на Загальних зборах Наукового товариства ім. Шевченка 25 березня 1901 р.] // ЛНВ. 1901. Т. ХІV. Кн. VI. С. 174–178 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 484).

[13] Франко І. Передмова [до «Покажчика змісту “Літературно-наукового вісника”, томів І–ХХ (1898–1902)»]. С. 473.

[14] Франко Ів. Заборона Літерат.-Наук. Вістника в Росиї // ЛНВ. 1901. Т. ХVІ. Кн. Х. С. 35–39.

[15] Катренко А., Катренко Я. «Слава Вам, невтомному діячеві на рідному полі!…» [Листи М. Комарова до М. Грушевського] // Пам’ятки: археографічний щорічник. 2011. Т. 12. С. 229.

[16] Листування Михайла Грушевського. Т. 5: Листування Михайла Грушевського та Євгена Чикаленка / Упоряд. І. Старовойтенко, О. Тодійчук, ред. Л. Винар, І. Гирич, С. Панькова. Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2010. С. 39.

[17] Зленко Г. Д. Листи Михайла Грушевського [до Михайла Комарова] // Твори Михайла Грушевського у фондах Одеської національної бібліотеки: каталог / Упоряд., авт. вступ. ст. і комент. А. В. Іванченко; відп. за вип. Л. В. Арюпіна; ред. І. С. Шелестович. Одеса, 2016. С. 68.

[18] Франко І. Передмова [до «Покажчика змісту “Літературно-наукового вісника”, томів І–ХХ (1898–1902)]. С. 473; Листи П. Стебницького до М. Грушевського від 13 жовтня (за ст. ст.) 1898 р., 17 листопада (за ст. ст.) 1898 р., 21 чічня (за ст. ст.) 1899 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 770. Арк. 50‒51; 49‒49 зв., 52; 47‒48 зв.

[19] Листування Михайла Грушевського. Т. 5. С. 139.

[20] Франко Ів. Заборона Літерат.-Наук. Вістника в Росиї. С. 35–39.

[21] Грушевський М. До наших читачів в Росії  // ЛНВ. 1907. Т. ХХХVІІ. Кн. І. С. 1–6 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 328).

[22] Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). Київ, 2021. С. 580.

[23] Там само.

[24] Грушевський М. С. Автобіографія. 1926 р. // Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / Упоряд. А. Демиденко. Київ, 1992. С. 233; Панькова С. Творча майстерня вченого: до історії написання 3-го тому «Історії України-Руси» М. Грушевського // УІЖ. 2016. Вип. 3. С. 18–46.

[25] Листування Михайла Грушевського. Т. 3. С. 215, 350.

[26] Лист М. Грушевського до міністра внутрішніх справ Російської імперії [П. Святополка-Мирського] з пропозицією зняти заборону на допуск ЛНВ у Східну Україну. 18 грудня 1904 р. // ЦДІАЛ України. Ф. 401. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 1–1 зв.

[27] Лист М. Грушевського до Міністерства внутрішніх справ Росії з протестом проти заборони пересилки журналу «Літературно-науковий вістник» в Росію. 6 березня 1905 р. // ЦДІАЛ України України. Ф. 309. Оп. 1. Спр. 153. Арк. 1–2 зв.

[28] Грушевський М. Неймовірно // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. С. 438–440.

[29] Грушевський М. Ганебній пам’яті // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. С. 441–443; Грушевський М. Неймовірно // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. С. 438–440.

[30] Грушевський М. Український П’ємонт // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. С. 446.

[31] Грушевський М. До наших читачів в Галичині // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. С. 28; Грушевський М. Український П’ємонт // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. С. 447.

[32] П. С. [П.Стебницький]. Тарифное недоумение // Украинский вестник. 1906. № 4. 11 июня. С. 257–260; Грушевський М. Новий кордон // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 1. С. 344–347; Грушевський М. Час не жде! // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 3. С. 59.

[33] Лист П. Стебницького до М. Грушевського від 2 квітня (за ст. ст.) 1906 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 770. Арк. 67, 67 зв., 69, 69 зв., 68, 68 зв.

[34] Грушевський М. До наших читачів // ЛНВ. 1907. Т. ХL. Кн. ХІ. С. 177–188 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 337); Грушевський М. С. До наших читачів в Росії // ЛНВ. 1907. Т. ХХХVІІ. Кн. І. С. 1–6 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 327).

[35] Грушевський М. Галичина і Україна // ЛНВ. 1906. Т. ХХХVІ. Кн. ХІІ. С. 489–496 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 381).

[36] Галицько-українські взаємини. Урочисте засідання Історичної Секції з Академічною Комісією Західньої України 7 жовтня 1927 р. Вступне слово, сказане на початку засідання головою Історичної Секції акад. Михайлом Грушевським // Україна. 1928. Кн. 2 (27). С. 4.

[37] Грушевський М. До наших читачів в Росії  // ЛНВ. 1907. Т. ХХХVІІ. Кн. І. С. 1–6 (передрук: Грушевський М. С.Твори: У 50 т. Т. 2. С. 328).

[38] Грушевський М. До наших читачів в Галичині // ЛНВ. 1906. Т. ХХХVІ. Кн. ХІІ. С. V–VІІ (передрук: Грушевський М. С.Твори: У 50 т. Т. 1. С. 283); Грушевський М. Ще одна повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем // ЛНВ. 1908. Т. ХLІ. Кн. І. С. 188–193 (передрук: Грушевський М. С.Твори: У 50 т. Т. 2. С. 63); Грушевський М. До наших читачів в Росії // ЛНВ. 1907. Т. ХХХVІІ. Кн. І. С. 1–6 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 328); Гирич І., Панькова С. Публіцистика М. Грушевського на сторінках «Літературно-наукового вістника» (1907–1914) // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. V–ХХІІІ; Панькова С. «Літературно-науковий вістник» — рупор громадсько-політичної праці Михайла Грушевського (1907–1914 рр.) // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Київ, 2005. Вип. 4. С. 139–157.

[39] Грушевський М. До наших читачів // ЛНВ. 1907. Т. ХL. Кн. ХІ. С. 177–188 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 337); Щоденникова нотатка Михайла Грушевського за 2‒4 листопада (за ст. ст.) 1905 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 92; Гирич І. М. Грушевський і С. Єфремов на тлі українського суспільно-політичного життя кінця ХІХ–20-х рр. ХХ ст. // Український історик. 1996. Ч. 1–4. С. 150–153.

[40] Чикаленко Євген. Спогади (1861–1907): Документально-художнє видання / Передмова В. Шевчук. Київ, 2003. С. 124. Детально див.: Гирич І. М. Грушевський у досягненні ідейно-культурної соборності та подоланні наддніпрянського партикуляризму в 1906–1907 рр. (за матеріалами щоденника) // УІЖ. 2016. № 5. С. 118–121.

[41] Щоденникові нотатки Михайла Грушевського за 30 серпня–3 вересня (за ст. ст.) 1906 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 126 зв. – 128.

[42] Гирич І. М. Грушевський у досягненні ідейно-культурної соборності та подоланні наддніпрянського партикуляризму в 1906–1907 рр. С. 101–138.

[43] Лист П. Стебницького до М. Грушевського від 22 листопада (за ст. ст.) 1906 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 770. Арк. 71–71 зв.

[44] Кавунник В., Панькова С. Листи Олександра Лотоцького до Михайла Грушевського (1894‒1914). С. 322.

[45] Лист Ф. Матушевського до М. Грушевського від 20 листопада (за ст. ст.) 1908 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 634. Арк. 64–70.

[46] Чикаленко Євген. Щоденник (1907–1917): У 2-х т. Документально-художнє видання. Т. 1. Київ, 2004. С. 19.

[47] Михайло Грушевський. Щоденник [1904–1905 рр.] / Підготовка до друку І. Гирича, О. Тодійчук // Український історик. 2006–2007. Ч. 4/1–2. С. 67.

[48] Літературно-науковий вістник. Покажчик змісту. Том 1–109 (1898–1932) / Уклав Б. Ясінський. Київ; Нью-Йорк, 2000. С. 60–73; Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським / Упоряд., автор вступу, коментарів та покажчиків Н. В. Руденко // Старожитності Південної України. Вип. 16. Запоріжжя, 2006. С. 41–51.

[49] Щоденникова нотатка Михайла Грушевського за 12‒13 жовтня (за ст. ст.) 1907 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 162.

[50] Гирич І. М. Грушевський у досягненні ідейно-культурної соборності та подоланні наддніпрянського партикуляризму в 1906–1907 рр. С. 107.

[51] Листування Михайла Грушевського. Т. 5. С. 112.

[52] Грушевський М. На українські теми. Крячуть ворони… // ЛНВ. 1907. Т. ХХХVІІ. Кн. ІІ. С. 318–329 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 2. С. 11).

[53] Дорошенко В. Літературно-науковий вістник // Літературно-науковий вістник. Покажчик змісту. Том 1–109 (1898–1932). С. 532.

[54] Щоденникова нотатка М. Грушевського за 16 листопада (за ст. ст.) 1906 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 275. Арк. 194.

[55] Щоденникові нотатки М. Грушевського за 17‒19 листопада (за ст. ст.) 1906 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 275. Арк. 194‒195 зв.

[56] Щоденникові нотатки М. Грушевського за 3‒9 грудня (за ст. ст.) 1906 р. // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 25. Арк. 137 ‒ 137 зв.

[57] Лист київського цивільного губернатора [ О. П. Веретєннікова] до голови Київського тимчасового комітету у справах друку з повідомленням про видачу М. С. Грушевському свідоцтва на видання в Києві «Літературно-наукового вістника» // ЦДІАК України. Ф. 295. Оп. 1. Спр. 20. Арк. 1–2 зв.; Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання / Упоряд. Г. Боряк. Київ,  2015. С. 421.

[58] Лист управителя канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора О. М. Нєвєрова до голови Київського тимчасового комітету у справах друку від 17 січня (за ст. ст.) 1907 р. // ЦДІАК України. Ф. 295. Оп. 1. Спр. 20. Арк. 3‒3 зв.

[59] Лист І. Джиджори до Н. Навроцької від 19 (6) серпня 1907 р. // ЦДІАЛ України. Ф. 309. Оп. 1. Спр. 2317. Арк. 24–25 зв.

[60] Грушевський М. Час не жде! // Діло. 1908. Ч. 280. 12 грудня (29 листопада). С. 1 (передрук: Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Т. 3. С. 61).

[61] Євген Чикаленко, Андрій Ніковський. Листування. 1908–1921 роки / Упоряд.: Н. Миронець, Ю. Середенко, І. Старовойтенко. Вст. ст. Ю. Середенко, І. Старовойтенко. Київ, 2010. С. 281–282.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

З НОВИМ РОКОМ ТА РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!

Друзі! Щиро вітаємо з прийдешнім 2022 роком! Нехай...

ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

Сто років тому, під час масового штучного голоду...

ЕПІЗОДИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Створення Української Центральної Ради Українська Центральна Рада… Сьогодні...

156 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРКА ГРУШЕВСЬКОГО

Сьогодні, 7 травня 2021 року, виповнюється 156 років...

×
Місце розташування

×