Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

«РІШЕНО БУЛО ВІДДАТИ МЕНЕ ДО ТИФЛІСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ»

 

 

Питання про освіту Михайла Грушевського постало вже невдовзі після переїзду в 1878 р. родини зі Ставрополя до Владикавказу. Власне, за віком Михайло міг вступити до гімназії ще в Ставрополі, але його батько, Сергій Федорович, не поспішав, вважаючи, що дітей не треба віддавати до школи занадто рано, бажаючи вдома самостійно закласти синові основи знань, а найголовніше — характеру і світогляду, не довіряючи це чужим людям. У Владикавказі гімназії ще не було і, на превелике Михайлове розчарування, батько вирішив послати вчитись його не до близького і знайомого Ставрополя, де він міг би жити у своїх друзів Гришковських, а до далекого Тифлісу[1] — теперішнього Тбілісі. Причина була простою: тифліські педагоги пообіцяли Сергієві Грушевському, як своєму колезі, пільгове місце «безплатного пансіонера».

Певно ви здивуєтесь, але звістку про близький від’їзд до далекого і незнайомого Тифлісу тринадцятирічний (майже 14-річний) Михайло Грушевський сприйняв, за його ж словами, з «жахом і розпукою». Вихований у культі родинного пієтизму — своєрідної «родинної релігії», взаємної підтримки і любові, він не міг уявити себе без найрідніших і найдорожчих людей — мами й батька, менших братиків і сестрички, яких безмежно любив. Для його юної, вразливої душі «вийти з-під захисту рідної сім’ї й попасти в юрбу школярів, мешкати з ними день і ніч, не могти на хвилю відійти, відмежуватись, зістатись з самим собою — се була перспектива страшна»[2]. Постійно перебуваючи в атмосфері родинної любові, захоплюючись книжками і колекціями, Михайло відчував себе несміливим і безпомічним, коли стикався з хлопцями-однолітками, що часто здавались його тонкій натурі «чужими, безсоромними і своєвільними». Тому його душу огорнули невеселі, панічні роздуми: «Гадка, що я не знайду з ними відповідного тону, не зможу себе поставити супроти них, захистити свою гідність від їх своєвільних жартів, а, може, образ й знущань позбавили мене всякої охоти входити в які-небудь відносини з ними. А що ж сказати про таке примусове мешкання в юрбі таких своєвільників?»[3] Почуте від батьків, а можливо, і від інших людей, про пансіонські та бурсацькі порядки, про кривди щодо слабших лякало його, оскільки юний Михайло вважав себе «хлопцем слабосилим, несміливим, не певним себе, через те не охочим до спорту, і не мав ніякої охоти виборювати поважання до себе якими-небудь фізичними аргументами»[4]. Тож не знав, які інші аргументи він міг протиставити свавільній юрбі школярів. Час невдовзі дав відповідь на це питання. А поки що він просто скорився долі.

Та й часу лишалось небагато, адже «школа починається 1 вересня»[5], тож до гімназії треба було належно підготуватись. Тому влітку Михайлові батьки взяли репетитора з математики — вчителя з реального училища, який розкривав секрети своєї науки. Підручники з інших предметів він перечитував самостійно. На дорогу батьки не дуже споряджали сина, враховуючи, що в пансіоні буде «скарбове» — державне утримання. Найнеобхідніші речі були складені в щойно куплену червону скриньку, оббиту залізними пасками — таку, як бувала у рекрутів. Туди поклали й прислану дідом Захарієм з Сестринівки внукові на дорогу ікону Спасителя, котру він потім возитиме з собою скрізь, «як Еней своїх пенатів».

Владикавказ. Загальний вигляд і ланцюг гір
Кінець ХІХ – початок ХХ ст.
З колекції Історико-меморіальному музею Михайла Грушевського

Нарешті прийшов невблаганний час, і одного ранку наприкінці серпня 1880 р. Михайло з батьком поїхали до великого білого будинку пошти на Соборній площі. Варто зазначити, що, хоч залізничне сполучення з тогочасним Тифлісом уже існувало, та лише далеко звідти — уздовж чорноморського узбережжя, а з Владикавказу до Тбілісі як тоді, так і тепер, єдиним шляхом була сповнена небезпек Воєнно-Грузинська дорога, що перетинала Головний Кавказький хребет. Ця дорога робила можливим регулярне поштове і пасажирське сполучення кінними екіпажами, які в «Споминах» Михайло Грушевський називав каретами, омнібусами і диліжансами (можливо, карети більше призначались для поштових перевезень, хоч пасажирів також брали). На верх такої карети повантажили Михайлову червону скриньку разом з речами інших пасажирів, батько сів усередині карети, а Михайло — на переді, в будці кондуктора, відповідального за поштовий вантаж. Коли запрягли коней, карета, тяжко колихаючись на грубому кам’яному мощенні подвір’я, рушилася під низьке склепіння брами до мосту через швидкоплинний Терек, в бік гірських вершин Кавказу. Десь позаду лишилася заплакана мама з сестричкою Галею і маленьким братиком Захарієм. Юний Михайло Грушевський вирушав у нове, незнайоме, сповнене тривог і випробувань життя…

Дільниця Воєнно-Грузинської дороги
на урвищах над річкою Терек
Початок ХХ ст.
З колекції Історико-меморіальному музею Михайла Грушевського

Усього за свої шість гімназичних років він переїжджатиме через Кавказький хребет 32 рази — 16 разів з Владикавказу до Тифлісу і стільки ж разів назад. Кінний диліжанс долатиме шлях у 208 кілометрів, піднімаючись між дикими прямовисними скелями, над глибокими проваллями до висоти 2379 метрів, а навколо щоразу відкриватиметься, за висловом Михайла Грушевського, «широка безкрая панорама гірського хаосу, все більше сумна, холодна, безрадісна»[6]. Особливо небезпечними ці подорожі були взимку, коли ніякі ватяне пальто, валянки та башлик з верблюжої вовни не могли захистити від лютих морозів, а часті снігові замети й гірські лавини переривали сполучення на кілька днів, і тоді доводилося зупинятись на якійсь зі станцій, поки розчистять дорогу. Зовсім іншою така подорож бувала навесні чи влітку, коли життя поспішало взяти своє в сусідстві високогірних вічних льодовиків, квітами вкривались узгір’я і вже не здавались такими дикими і страшними гірські провалля й ущелини. Втім, той небезпечний шлях неодмінно спускався в долину ріки Арагві, до людей. І тоді немов дорогоцінності, розглядав Михайло кусники гірського кришталю, оброблені для пиття турячі роги та всякі інші гірські рідкості, що їх продавали на станціях хлопці-горяни. Так приходило його відкриття стародавньої і самобутньої країни Сакартвело[7], що на шість років ставала його домівкою.

Місто Мцхета на Воєнно-Грузинській дорозі
Початок ХХ ст.
З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Але найсильнішими були перші враження. Коли, немов дорогоцінності, розглядав Михайло кусники гірського кришталю, оброблені для пиття турячі роги та всякі інші гірські рідкості, що їх продавали на станціях хлопці-горяни. Коли, подолавши найвищий Гудаурський (Хрестовий) перевал, поштова карета скотилася в теплу й радісну долину ріки Арагві і невдовзі відкрилися старовинні мури, вежі й церкви першого на шляху грузинського міста Ананурі[8]. На вразливу Михайлову душу вони створювали враження якогось зачарованого місця.

Головінський проспект у Тифлісі
Кінець ХІХ – початок ХХ ст.
Джерело зображення:
https://aidatiflis7.livejournal.com/photo/album/2215/?mode=view&id=224505&page=9

А надвечір батько й син Грушевські доїхали до Тифліса. Переночувавши в готелі на Головінському проспекті[9], вони вранці пішли до мети своєї подорожі — Першої тифліської чоловічої гімназії. Цей навчальний заклад уже на той час мав довгу й багату історію. Створений 1804 р. як Шляхетне училище для навчання російської та грузинської мов (невдовзі додались латина і німецька, інші предмети), 1830 р. був перетворений на гімназію. Протягом 1825‒1831 рр. за проектом архітектора А.І. Мельникова споруджено 3-поверховий з цоколем гімназичний будинок у стилі класицизму. Тоді ж на гімназичній території створили пансіон закритого типу з проживанням і повним утриманням учнів[10].

Будівля гімназії була чи не найбільшою в тогочасному Тифлісі. Вона стояла в центрі міста поруч з палатами намісника та площею, де були заложені фундаменти собору на пам’ять завоювання Кавказу. Не випадково згодом вчений охарактеризував ту гімназію як «найстарший з розсадників російської освіти й російщення на Кавказі»[11]. «Доволі гарний», за визнанням Михайла Грушевського, будинок гімназії у стилі російського ампіру стояв на схилі гори святого Давида, яка панувала над містом, спускаючись до ріки Кури. Фасадом гімназія виходила на проспект з тогочасною Царською площею, але з інших боків була оточена високим муром, через що сприймалась перестрашеному такими різкими змінами підліткові, «немов якась в’язниця»[12].

На той час гімназію очолював Лев Львович Марков (директор у 1874‒1902 рр.). Через багато років Михайло Грушевський згадував, як «він “задавався”, держав себе російським барином, був людиною консервативного складу, і з ним в тифліській гімназії повіяло вітром антиліберальним, — хоч Марков старавсь держати себе європейцем і за гімназією хотів заховати репутацію високої культурності, але більше в стилю англійського аристократизму». З учнями поводився «снисходительно», а виховний процес занедбав»[13].

Перша тифліська чоловіча гімназія
Друга половина ХІХ ст. Джерело зображення:
https://ru.wikipedia.org/wiki/1-я_Тифлисская_мужская_гимназия#/media/Файл:Gimasium-Tiflis.jpg

Класична гімназія Тбілісі
Сучасний вигляд. Світлина Олександра Грушевського

Директора Маркова вони в гімназії не застали, а інспектор Йосиф Дрбаглов — високий, поставний чех з величезною русою бородою провів до учительської. Там Михайла зараз же почали екзаменувати — без великих формальностей, «яко директорського сина, так би сказати, свого чоловіка». Найкращу підготовку хлопець показав з закону Божого, що й не дивно, враховуючи багаторічне наставництво з боку батька — випускника Київської духовної академії. На «дуже добре» були оцінені знання з російської, латини, арифметики й історії, «достатньо» — з грецької та французької мов, алгебри й географії. Хоч такий рівень знань відповідав четвертому класу, Сергій Федорович заявив, що вважає за краще, аби син вступив до третього. Як педагог, він вважав, що «ученики не повинні йти до школи дуже рано і кінчити краще пізніше, аби більше свідомо й основно приймали науку»[14]. Не менш серйозно сприймав ситуацію Грушевський-син: якщо він, склавши зовсім добре іспит до четвертого класу, пішов добровільно до третього, то це його зобов’язувало виділятися глибокими знаннями і наполегливим навчанням. Так уже в підлітковому віці проявлялись його невтомна, амбітна вдача й вимогливість до себе, що з часом допоможе у становленні того Михайла Грушевського, який назавжди залишиться в українській історії.

Читальна зала гімназії
Кінець ХІХ ‒ початок ХХ ст.
Джерело зображення: https//burusi.wordpress.com20090809tbilisi-classic-school#jp-carousel-25962

 Навчальні класи 1-ї Тифліської гімназії
Кінець ХІХ ‒ початок ХХ ст.
Джерела зображення:
https://burusi.wordpress.com20090809tbilisi-classic-school#jp-carousel-25965
https://burusi.wordpress.com20090809tbilisi-classic-school#jp-carousel-25963
https://burusi.wordpress.com/2009/08/09/tbilisi-classic-school/#jp-carousel-25961

Після іспиту Михайла провели до пансіону, показавши на першому поверсі їдальню, на другому поверсі класи, де він буде вчитись, а на третьому — «дортуар», де спатиме. Економ Василь Абрамов зі «страшенно співучим північно-великоросійським діалектом» повів хлопця в гардероб, де йому підібрали новеньку синю гімназичну форму — «мундурок». У тому ж гардеробі, як виняток, залишили на зберігання в гардеробника Димитрія Басилова — «старого, суворого на вид і дуже доброго й шановного грузина» — Михайлову червону скриньку. Це полегшувало доступ до неї, оскільки речі решти учнів були під ключем чергового вихователя, що його по-старому називали «дядькою».

А потім «в моїй новій казенній шкурі батько повів мене до фотографа сфотографуватись, купив мені коробку конфет, і тим було скромно відсвятковано мій вступ до гімназії» [15], — згадував згодом вчений. Дякуючи фотоательє П. Колчина та Д. Єрмакова, розташованому на Головінському проспекті, з’явилась тоді фотокартка юного гімназиста Грушевського. Незважаючи на всі лихоліття, цю фотокартку збережуть молодша сестра Ганна Сергіївна та її нащадки, щоб на початку 1990-х років подарувати Історико-меморіальному музею Михайла Грушевського.

Михайло Грушевський у день вступу
до Тифліської гімназії

Фотографія П. Колчина та Д. Єрмакова.
Кінець серпня 1880 р. Тифліс.
Світлина з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Через кілька днів батько поїхав, а Михайло залишився в пансіоні. Закінчувались літні канікули, почали з’їжджатися гімназисти, з якими він почав потроху знайомитись. Попереду були шість років його навчання в Тифліській гімназії.

Спершу йому здаватиметься, що попередні страхи щодо «пансіонських тиранств» не були даремними. Але, за спомином самого Михайла Грушевського, «період сих бурсацьких мстительств скінчився доволі скоро, за кілька місяців, під впливом, здається, головно-таки моїх успіхів у класі, які незабаром дали мені дуже авторитетне становище»[16]. Він наголошував, що ті перші випробування, «свою бурсацьку пробу перейшов чесно: не скарживсь начальству на своїх обидчиків і взагалі “не підлизувавсь”»[17], а, завдяки своїй працьовитості й наполегливості «поволі здобував собі привілегійоване становище — спочатку своєї класи, далі – одного з найвизначніших учеників всієї гімназії і нарешті — загальне першенство в ній, свого роду її окраси, і се мало своє значення й свої реальні користі в сій бурсацькій муравельні»[18].

У тому «бурсацькому мурашнику» за шість років навчання юнак не зустрів поміж учнів жодного близького за духом — «ні одного свідомого українця, і навіть стихійних українців, таких, що говорили б по-українськи, любувалися в українських піснях»[19]. Ба, відчувалось глузування з приводу його «малоросійського інородчества» та української вимови. І не лише від «бурсаків»[20]. Когось іншого це мало змусити якнайшвидше відмежуватись від свого українства. Але в душі юного Михайла Грушевського це викликало протест і переконання: «Знать язык малороссийский я должен, а при невозможности изучать его [язык] на практике довольствоваться теми немногими способами, которые находятся в моем распоряжении — чтением малороссийских книг, изложениями на малороссийском языке и проч.» (1 жовтня (за ст. ст.) 1883 р.)[21]. Тому він з запалом читав усе, що міг дістати з історії, літератури й етнографії України, та й усі свої найпотаємніші думки почав записувати в щоденнику рідною мовою: «Ходив я сегодня на базар люду Божого побачить, хоч це й не то, як було б піти на базар де-небудь на Вкраїні — тут усе скрізь чужі люде, чужа мова» (9 жовтня (за ст. ст.) 1883 р.) [22]. Чужина загострювала його патріотичні почуття і нестримне бажання вчитися, щоб по закінченні Тифліської гімназії повернутися додому — в Україну і, здобувши в Києві університетську освіту, працювати на користь свого народу.

 

МИКОЛА КУЧЕРЕНКО

1 вересня 2020 р.

[1] Тифліс — засвоєна з візантійських писемних джерел стара російська назва столиці Грузії. У грузинській історичній традиції місто від IV ст. виступає під назвою «Тбілісі». У 1936 р. топонім «Тифліс» був замінений на «Тбілісі» — як такий, що більше відповідає автентичному грузинському звучанню.

[2] Грушевський М. Спомини / Публікація С. Білоконя // Київ. 1988. № 9. С. 148.

[3] Там само. С. 145.

[4] Там само.

[5] Там само.

[6] Там само. № 10. С. 131.

[7] Сакартвело (груз. საქართველო «країна картвелів») — так самі грузини називають свою країну.

[8] Ананурі — старовинне місто-фортеця на Військово-Грузинській дорозі за 70 км від Тбілісі. У «Споминах» через невірне прочитання надруковано «Аканур».

[9] Проспект було названо на честь російського генерала Є.Головіна, який у 1837–1842 рр. брав участь у завоюванні Кавказу. З 1918 р. цей проспект (об’єднаний з «Дворцовою» вулицею) носить ім’я видатного грузинського поета Шота Руставелі і залишається головною магістраллю грузинської столиці. На проспекті Шота Руставелі розташовано цілий ряд урядових, громадських і культурних закладів, історико-архітектурних пам’яток.

[10] Цокольний поверх будівлі гімназії призначався для різних служб, комор і навіть пекарні. Канцелярія, кухня з їдальнею, книжкова крамниця тощо займали перший поверх. На другому поверсі розташувались навчальні класи й актовий зал. Спальні кімнати гімназистів містились на третьому. Необхідною умовою для вступу до гімназії були висока оплата і добре знання російської мови. Певну роль відігравало товариство для надання допомоги гімназистам. При гімназії була велика бібліотека (в середині 1880-х рр. нараховувала 15766 примірників книг). Крім загальноосвітніх предметів, у закладі проводились уроки музики й танців, гімнастики і фехтування; служили православний, вірмено-григоріанський і римсько-католицький священики, лютеранський пастор, іудейський і магометанський законовчителі. Учні готували театральні вистави, зокр. іноземними мовами, грали в гімназичному оркестрі. На 1901 р. у Першій Тифліській гімназії навчалось 890 хлопців; зокрема росіян — 358 (за свідченням Михайла Грушевського, до цього числа включали «різних більш або менш зросійщених європейців», «в сій категорії розпливались і українці, і різні зросійщені німці, і навіть поляки»), грузинів — 178, вірменів — 239, азербайджанців — 37, євреїв — 38, інших національностей — 40. У 1924 р. даний навчальний заклад перетворили на середню школу, а після повернення незалежності Грузії – на Класичну гімназію Тбілісі. Будівля збереглася в перебудованому вигляді.

[11] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 10. С. 132.

[12] Там само.

[13] Замість спектаклів і вечорів, що їх ще встиг застати на початку свого навчання Михайло Грушевський, «прийшла воєнна гімнастика: запрошені були унтер-офіцери для навчання нас «учебного строю», і нас, учеників 7—8 класи муштрували […], [вчили] подвояти ряд, марширувати, бігати». Відповідно змінювалися й вихованці гімназії: на зміну освіченим і вихованим «джентльменам» прийшли «бурсаки» без культурних інтересів. (Детально див.: Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 10. С. 138).

[14] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 10. С. 132.

[15] Там само. С. 133.

[16] Там само. № 11. С. 121.

[17] Там само.

[18] Там само. С. 124.

[19]Там само. 1992. № 2. С. 117.

[20] 20 жовтня 1883 р. після уроку французької Михайло записав у щоденнику, як він «подвергся опять насмешкам и глумлениям [учителя] Ст[адлена], […] не над знаниями и произношением французского языка, это он имел право делать, хоть право фактическое, а не нравственное, но над моим малороссийским произношением. […] Мне было больно и жалко — бедная моя родина, твой язык в гонении, в поругании, […] не только товарищей, но и этого пьяного, подлого француза» (Грушевський М. Щоденник (1883‒1884 рр.) // Київська старовина. 1993. № 4. С. 17‒18).

[21] Грушевський М. Щоденник (1883‒1884 рр.) // Київська старовина. 1993. № 4. С. 13.

[22] Там само. С. 14‒15. Варто водночас відзначити симпатію юнака до корінних мешканців краю грузинів — людей «вдачі легкої, товариської, добродушної», щодо яких імперія, «прийнявши в свою протекцію Грузію, безсовісно обманула її сподівання, зломила всі обіцянки і зробила її своєю безправною провінцією». Він шкодував згодом, що в гімназії ніяк не знайомили учнів з численними пам’ятками цієї самобутньої країни (Грушевський М. Спомини // Київ.  1988. № 11. С. 134).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ЩЕ ОДИН КРОК ДО З’ЯСУВАННЯ ОБСТАВИН СМЕРТІ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

Обставини й причини передчасної смерті Михайла Грушевського завжди...

КАРАНТИН ВИХІДНОГО ДНЯ

Друзі, у зв‘язку із введенням карантину вихідного дня...

Подарунок до свята: нова світлина родини Грушевських у колекції музею

Погодьтеся, презенти отримувати завжди приємно. А тим більше...

×
Місце розташування

×