Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

“Так незвичайно і більш ніж скромно відбувся мій поворот …”

Після кількарічного заслання (1914-1917 рр.) у Симбірську (тепер м.Ульяновськ, РФ), Казані та Москві Михайло Грушевський, на початку березня 1917 р., отримав можливість повернутися до Києва. 11 березня (ст.ст.), після численних телеграм-запрошень від української інтелігенції, він виїздить із Москви до Києва. Повернення виявилося більш ніж незвичайним – у дорозі трапилося чимало прикростей, які згодом яскраво були описані у спогадах історика. Досить скромно в ніч з 12 на 13 березня (ст.ст.) 1917 р. Михайло Грушевський повернувся на рідну землю і долучився до української революції.

Пропонуємо Вашій увазі фрагмент «Споминів» з розповіддю про «поворот на рідну землю»:

«Брак ближчих відомостей з Києва, взагалі з України, не давав можливості зміркувати, поскільки часи дійсно ставали серйозні. Листи ходили з величезним опізненням; в часописах, розуміється, не було ніяких відомостей, які б давали можливість орієнтуватись, як відбиваються всі сі зміни в центрі на житті української провінції. Без гасел і директив звідти не можна було нічого починати, ані не знати, яку саме ноту брати по тім розпорошенню і задавленню українського життя, котрому були ми свідки. Не доходило до нас ніяких відомостей і з Петербурга, де українська громада була [в]весь час активнішою, більш сконсолідованою і стимулювала своєю близькістю до урядового центру, а при тім, маючи і певне почуття сили,— на власну руку, не чекаючи директив з місця, почала демонструвати перед урядом українські національні домагання. Привітальна телеграма, вислана мені від київського земського зібрання,за підписом голови зборів кн. Куракіна, з многозначущим текстом — «борцеві за волю і щастя українського народу», була одним з перших яскравих показників наростання певних настроїв. Але вона прийшла до Москви з таким величезним опізненням — чи то перед самим моїм виїздом, чи навіть уже після нього,— що не дала мені й іншим москвичам нічого з розумінні орієнтації.

Натомість десь так приблизно від понеділка 6 березня ст.ст. стали приходити телеграфічні поклики до приїзду. Було їх багато, вислані з різними особами, з більш або менш виразними натяками на те, що мене кличе приїхати моя родина і громадяни. Загадкова форма цих закликів вияснилася для мене тільки в Києві: приватних телеграм посилати не можна було, ані від українських груп. Поштова і залізнична комунікація була вже тоді утруднена незвичайно, тому, коли виявилася потреба викликати мене, стали посилати телеграми мені через різних людей, які працювали в усяких установах, чимсь пов’язаних з військовістю. […] Але коли сі телеграми зачастили, і в них з’явилися уже вирази, що мене кличуть як формально обраного голову, котрого присутність потрібна, щоб прийняти провід — не пам’ятаю, чи названа була там Центральна рада, чи загально згадана якась громадська організація, — се переконало мене, що українське життя вийшло з летаргії, і справді треба кидати всі недокінчені праці, і недокінчений друк «Хмельниччини», і недопломбовані зуби та поспішати до Києва. Було се, мабуть, в четвер або п’ятницю, 9 або 10 березня, що я прийняв се рішення. […] Так я спішно зібравсь і ввечері в суботу, 11 березня, як встиг і з чим встиг, виїхав з Брянського двірця. Мав маленьку переділку І класи, де крім мене, був якийсь молодий співак, що вертався на фронт, здається, мобілізований до санітарної часті. Він мене нагодував, чим мав — бо я не встиг нічого купити в дорогу, літаючи по місту. Встиг зате забрати стародруки, раніше закуплені у Большакова, і тепер не витерпів, щоб не подивитися на сі свої скарби. Переглянувши, я вийняв собі Заблудівський Апостол, досить гарно захований примірник і взяв його собі під подушку, щоб оглянути на свободі. Потім заліз на своє верхнє ліжко, довгенько оглядав його, доки не згасили світла, і я собі лежав в приємнім настрою, думаючи про поворот до Києва, до родини, стараючись відгадати характер і форми того нового українського руху, що підіймався в нових умовах.

Ніч пройшла спокійно. Моїм звичаєм я збудився рано і, полежавши трохи, зліз на діл по можності тихо, щоб не збудити свого компаньйона. Було приблизно коло сьомої години. В коридорі коло туалету застав дівчинку, що, видимо чекала вступу до клозету. Потім виявилося, що се була служниця румунської емігрантської родини, що займала сусіднє з нами купе. Вона була нездорова жолудком, і, збудившись, запалила сухий спирт і поставила молоко, щоб зогріти дитині, а сама вийшла до клозету, але застала його зайнятим, стала чекати і забарилася. Помившись, я повернувся до свого купе і став убиратись, коли раптом почув з сусіднього купе розпачливий крик румунської пані: foco! foco (вогонь). Я скоренько докінчив убирання, відчинив купе і виглянув в коридор, — побачив, що з сусіднього купе курить і виривається вогонь. Вияснилося, що, поки служниця ходила, триножок з молоком і бляшечка з сухим спиртом від руху поїзду зсунулися з столика і впали на підлогу, бляшечка покотилася під ліжко, спирт, розливаючись, запалив хідники, котрими вистелено було купе, а далі і сидження почали горіти. Пані, збудившись і побачивши вогонь, почала крик. Кілька пасажирів вискочили разом зі мною. Піднялася тривога. Прибігла перелякана служниця й стала помагати свої паням. Пасажири кинулися шукати кондуктора, алярмову гальму, щоб спинити поїзд. Досить довго не могли знайти, поїзд летів, і рух повітря роздмухував вогонь. Я скоренько вбрав своє хутро і, вхопивши зі своїх речей дерев’яну коробку і кошик, став виносити з купе. Поїзд за той час уже став. Пробившись між людьми, що збилися й собі з речами в коридорі, я викинув з вагона на сніг винесені два пакунки і почав пробиватися по решту до купе. Але поки добився, купе вже було повне диму і полум’я. Поткнувсь до середини — трудно щось побачити, борода у мене почала горіти. Бачу, що небезпечно далі там зіставатись, пішов назад. Тим часом вагон сей відчепили від поїзда, — протягом п’яти минут він згорів дощенту, до залізничної платформи. Нам казали перейти до середнього вагону. Коли ми переходили по снігу, почали стріляти патрони, що були в вагоні з різними офіцерами — так ми під такою оригінальною перестрілкою й переносили свої речі. Та мало що котрий і урятував. Було ще рано, всі спали — ледве що встигли повбиратися і повискакувати. Добре, що ніхто не згорів. […]

Було се недалеко від Брянська. Довезли нас туди — трохи ми там очухалися. Люди, щоправда були здебільшого фронтові, які не дуже були збентежені пригодою — жалували тільки речей, що погоріли. […] Багато згоріло й у мене: рукописи, книги, найпотрібніші, що я взяв з собою, вся одежина і білизна, і та колекція стародруків, що я збирав у Москві, — дуже в тих роках в них я кохався. […] Замість згорілого дали нам вагон ІІІ класу, в котрім досить тяжко нам було заховати свій посідання від відпускних солдатів, що набивалися дорогою. Стративши свій час їхали ми досить затяжно. Я з Брянська дав додому телеграму, більш-менш такого змісту: «Вагон згорів, їду далі, приїду на ніч». Цензура зчеркнула інцидент з пожаром, що зіставсь під підозрінням «злоумишленності», і так покрутила зміст, що мало що з нього можна було зміркувати, крім того, що я таки їду. Деякі громадяни приготовляли мені можливо урочисту стрічу; Дорошенко жартував, що готовив навіть якусь кінну процесію; вибрались на двірець в приписаний для потягу час, але довідавшись, що він приїде незвісно коли, десь серед ночі, безнадійно розійшлись додому; те ж саме зробила і моя родина. Ми погорільці, їхали довго і нудно, пригнетені пригодою і реакцією пережитого схвилювання, що в сам момент не відчулося, а тепер давало себе взнаки. Знервовані люди сварились. Була глибока ніч, десь по 2-й годині, коли ми доїхали. На двірці було пусто, ніяких візників. Віддавши на переховок урятовані пакунки, я пустивсь серед ночі, по мокрому снігу без калош (бо згоріли). Не міг пізнати улиці поночі і блудив, поки потрапив додому. Так незвичайно і більш ніж скромно відбувся мій поворот на рідну землю і прилучення до української революції».

Опубліковано: Грушевський М. Спомини//Київ. — 1989. — № 8. — С.126-128.

Підготувала Юлія Черняк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ІХ семінар Інституту СІД Музею Шереметьєвих

Запрошуємо 23 листопада 2018 року о 12:00 на...

8 листопада 2018 виповнилось 150 років з дня народження Марії Грушевської

150 років тому у селі Підгайчики Золочівського повіту...

Імерсивне шоу “Forestieri”

Запрошуємо 3 листопада на імерсивне шоу "Forestieri”. У товаристві з...

Круглий стіл «Не бути приреченим на забуття»

2 листопада о 14:00 в Історико-меморіальному музеї Михайла...

×
Місце розташування

×