The museum is open to the public every day except on Mondays, from 10 AM to 6 PM.
No.9, Pankivska str, Kyiv

«ТАКЕ БУЛО ВЗАГАЛІ СЕ ВЛАДИКАВКАЗЬКЕ ЖИТТЯ»

По-різному – від захоплених відгуків і аж до довічного болю – запам’ятались Михайлові Грушевському місця, де бував він та його рідні. Що й не дивно: надто різні події були пов’язані з ними. Місто Владикавказ для нього мало особливе значення, адже там був його отчий дім. Туди він поспішав за тисячі кілометрів, звідти чекав листів. І водночас це місто він назвав «якимсь місцем заслання, долею туги й скорботи назавсіди»… То яким було для родини Грушевських життя у Владикавказі? Яким це місто залишилось у пам’яті Михайла Грушевського?

До Владикавказу родина Грушевських переїхала зі Ставрополя, де батько, Сергій Федорович, як директор народних училищ, очолював освіту Ставропольської губернії. У серпні 1878 р. Сергій Грушевський перейшов на таку ж посаду до сусідньої Терської області з центром у місті Владикавказі, щоб продовжити свою наполегливу працю над творенням і розбудовою народної освіти на Північному Кавказі.

То не було звичайне місто. Заснований 1784 р., відразу після укладення Георгіївського трактату[1], як фортеця на правому березі річки Терек, Владикавказ став символом російського завоювання Кавказу, кривавого винищення чи підкорення його вільнолюбних народів. Символічною стала й дана генерал-поручиком П. С. Потьомкіним назва, де так і вчувається: «Владей Кавказом». Одночасно з фортецею почалось будівництво від її стін через Великий Кавказький хребет стратегічно важливої Військово-Грузинської дороги для сполучення Російської імперії зі Східною Грузією та її столицею Тифлісом (Тбілісі).

 

Фортеця Владикавказ
З картини художника А. Дьяконова
Джерело зображення: https://ru.wikipedia.org/wiki/Крепость_Владикавказ#/media/Файл:Крепость_Влаадикавка_с_картины_художника_А.Дьяконова.jpg

 Втім, відчутного притоку населення селище-фортеця зазнало лише з середини ХІХ ст., і аж 1861 р. Владикавказ отримав статус міста, а в 1863 р. – став адміністративним центром новоствореної Терської області. На 1877 р., за рік до прибуття родини Грушевських, місто нараховувало 23 766 мешканців (без війська – 17 493).

На той час ціною неймовірних жертв імперія вже зламала героїчний опір кавказьких горян і заходилася назавжди утверджувати свою владу на завойованих землях, заселяти їх вихідцями з російських та українських теренів. Тому Терська область «наполовину складалася з території колонізаційної, залюдненої великоруською і українською людністю, і території тубільної, залюдненої різними гірськими племенами, з сильно розвиненою національною окремішністю. По городах мали велику економічну силу вірменські колонії»[2]. Прокладена 1875 р. від Ростова залізниця сприяла напливу переселенців і швидкій колонізації краю, налагодженню його економіки, культури, освіти.

Залізничний вокзал Владикавказу
 Кінець ХІХ – початок ХХ ст.

Джерело зображення: http://alaniainform.org/54167-starye-fotografii-gvladikavkaz.html

Саме тією залізницею приїхала в серпні 1878 р. до Владикавказу родина Грушевських Сергій Федорович з дружиною Глафірою Захарівною і п’ятьма дітьми: Михайлом, Ганною, Захаром, Федором та Олександром. Михайло був найстаршим, десь через місяць йому виповнювалось 12 років. Зі своєю допитливістю й не по-дитячому гострим розумом він уважно вдивлявся в нове місто, щоб через багато років переказати свої тогочасні враження, помножені на багатий житейський досвід і знання історика.

Мабуть, першим, що вразило Грушевських у Владикавказі, була чудова панорама, яка відкривалася над містом і вражала багату Михайлову уяву: «просто над ним підіймалася мальовнича маса Столової гори, з правого боку, над нижніми горами висувалися вічно білі зубці головного хребта ‒ Казбек, велетенська “грань алмазу”, і далі ряд верхів, то оповиті легкою сизо-блакитною мрякою, то гостро виразисті в контурах і блискучо-білі під сонячним світлом, відбиваючися від синіх тонів лісів передгір’я. Ревучий, нестримний Терек, що витікав з-під Казбеку, з несказанним розбігом, не замерзаючи через се в найбільші морози, летів посеред міста, серед вивернених мас каміння»[3]. Той мальовничо-величний і непокірний Кавказ зачаровував Михайла Грушевського, вабив і притягував упродовж усього життя, аж до останніх його днів…

 

Владикавказ. Терек і вид на Столову гору 
Початок ХХ ст.

Джерело зображення: https://docplayer.html

 

Снігові вершини гір над Владикавказом
Початок ХХ ст.
Поштова картка з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Саме ж місто після більш обжитого і розбудованого Ставрополя не викликало в Грушевських позитивних вражень. Порівняно зі Ставрополем, Владикавказ виявився «городом ще новішої формації». Власне кажучи, містом він ще не встиг стати, тому на тлі Ставрополя мав вигляд «незвичайно никлий і сірий» і здавався Михайлові якоюсь «слобідкою», що складалася переважно з невеликих одноповерхових будинків, збудованих без жодного натяку на стиль чи монументальність. На головній вулиці міста – «Александровском проспекте» було, за спогадом Михайла Грушевського, всього 3‒4 двоповерхових будинки. Втім, не забуваймо, що таким він застав Владикавказ 1878 р., а за наступні десятиліття, як видно зі старих світлин, місто зросло й розбудувалося.

 

Олександрівський проспект
Владикавказ. Початок ХХ ст.
Поштова картка з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Неприємно вразило «убоге і некультурне міщанство», відсутність можливості брати книги з бібліотеки, «убогий театрик, в котрім ставились від часу до часу оперетки»[4]. Натомість скрізь траплялися «військові, військові тільки, без кінця!»[5] Як військове містечко, Владикавказ був переповнений чинними й відставними козаками, офіцерами та унтер-офіцерами, оскільки «кінчилась війна, вертались з фронту військові частини, офіцери і всі, хто годувався коло війни, з зібраними грошима, з бажанням спочити, забавитись»[6].

Тож Михайлові враження були дуже неоднозначними: «таке було взагалі се владикавказьке життя. Велична панорама снігових верхів на переді, сліди призабутих тисячолітніх історичних процесів наоколо, останки колишніх, невідомих світові конфліктів, героїчної боротьби і страшних насильств наоколо. І маленька російська фортеця, засиджена вислуженою, некультурною офіцернею, що, не маючи де подітися з нудьги, коротає свій вік на лавках занедбаних бульвариків […], “общественное собрание” – “с картишками”. Кіл[ь]ка середніх шкіл з незвичайно сірим персоналом»[7].

Так сприймався сам Владикавказ. Трохи іншою була Терська область, де заправляла козацька верства: «призвичаєна службою до лінощів, до гулянки, не солідна, не здатна до якоїсь серйозної громадської роботи […], не культурна, а повна пихи і презирства до селянської і цивільної людності»[8].

Звичайно, в першу чергу такі враження від краю виходили з батькових вуст. За тих умов робота Сергія Грушевського в Терській області виявилася значно складнішою, ніж у Ставропольській губернії. Система навчальних закладів у молодому місті щойно почала складатись: реальне училище, Ольгинська жіноча гімназія, Миколаївське трикласне і Костянтинівське початкове училища, два ремісничих училища й осетинська жіноча школа. На всю Терську область нараховувалось 22 сільських учителів. Тож головні зусилля Сергій Федорович спрямував на створення нових навчальних закладів та підготовку педагогічних кадрів.

 

Жіноча Ольгинська гімназія
Владикавказ. к
інець ХІХ–початок ХХ ст.
Джерело зображення: http://alaniainform.org/54167-starye-fotografii-gvladikavkaz.html

Першим важливим досягнення стала чоловіча прогімназія, відкрита у Владикавказі 13 жовтня 1880 р. (1885 р. перетворена на класичну гімназію), що стала головним, найпрестижнішим навчальним закладом краю[9].

Чоловіча класична гімназія
Владикавказ. Початок ХХ ст.
Джерело зображення: https://auction.ru/offer/vladikavkaz_muzhskaja_gimnazija_khram_cerkov-i50737805098298.html

За гімназією з’явилися військова прогімназія, грузинське училище[10], міщанське училище, жіноче училище товариства ремісників, Гоголівське 2-класне училище, кілька міських і початкових училищ. На початок ХХ ст. підсумком невтомної праці в самому Владикавказі були 3 середні навчальні заклади, 5 навчальних закладів у підпорядкуванні духовного відомства і 22 – дирекції народних училищ, а всього – 30 навчальних закладів з 3430 учнями. А ще було багато різноманітних шкіл та училищ, розкиданих по всій Терській області. Зокрема, в осетинських селах було 37 шкіл з 3828 учнями. Не маючи за умов жорстоких царських заборон жодної можливості на організацію шкільництва з рідною мовою навчання для дітей українських переселенців, Сергій Грушевський всіляко сприяв заснуванню національних шкіл, де могли б отримувати освіту рідною мовою діти Кавказу[11].

За свідченням Михайла Грушевського, батько вважав своїм обов’язком «побувати в кождій школі коли не що року, то раз на два роки, і об’їздив, не зважаючи на всі негоди і навіть небезпеки житя, які стрічали його в глухих кутах того малокультурного краю»[12]. Всюди він вирішував питання заснування і будівництва шкіл, організації недільних шкіл для дорослих, властивих для того часу шкільних хорів, читань з діапозитивами тощо. Працювати з селянськими громадами – російськими чи українськими – він любив найбільше. «Він умів себе поставити і з учительством, і з великою публікою, умів промовити до селян ‒ особливо в громадах українських. Без сумніву, його енергію підіймала сильно ся обставина, що між громадами були й українські. Він тужив за Україною, за українським народом і словом і чув себе дуже приємним в українських селах, де міг поговорити з селянами по-українськи. З особливою охотою він культивував і українську пісню по школах»[13], – розповідав Михайло Сергійович, а згодом додавав: «Зложилась репутація, що “директора” можна взяти за серце гарячим виконанням української пісні шкільним хором, і на се покладали особливу увагу учителі й учительки, навіть в громадах великоруських»[14]. Згодом про ті поїздки Глафіра Грушевська часто розповідатиме в листах до сина Михайла[15].

Освітянська діяльність Сергія Грушевського у Терській області проходила переважно за умов царювання Олександра III, коли «сірий кардинал» К. Побєдоносцев насаджував церковно-парафіяльні школи, де учням замість конкретних знань закладали любов до Бога, Царя й Отєчєства. Сергій Федорович був обурений цими планами на деградацію народної освіти, оскільки, на його переконання, «сільська школа під проводом дячка не стільки вчила дітей, скільки підучувала їх […] співати, читати і свічки носити. […] Він безоглядно критикував сі плани і агітував против сих церковних шкіл, не спиняючись перед конфліктами з архиєреями, начальниками області і неласкою самої шкільної округи»[16]. Ідеалом Сергія Грушевського була світська освіта, тому він намагався розвивати мережу державних шкіл (шкіл дирекції народних училищ), які, на відміну від церковно-парафіяльних шкіл, давали учням справжні міцні знання.

 

Сергій Федорович Грушевський. 1890-ті рр.
Світлина з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Набувши великого досвіду на Ставропіллі, він організовував у Владикавказі при дирекції «вакаційні учительські з’їзди і педагогічні курси, щоб відсвіжати і підіймати педагогічну кваліфікацію персоналу. Учителі по черзі відбували взірцеві години, “образцовые уроки”, котрі потім колегіально обговорювалися, і з того виникали різні методичні і дидактичні висновки»[17]. В роботі допомагав і створений ним при дирекції педагогічний музей, який, мабуть, більше нагадував педагогічно-методичний центр. Цікаво, чи відомо нинішнім дослідникам Владикавказу, де саме містилися Дирекція народних училищ часів Сергія Грушевського та заснований ним педагогічний музей? Чи знають мешканці теперішньої Республіки Північна Осетія – Аланія ім’я трудівника, який створив систему народної освіти в їхньому краї? Відповідь постане сама по собі наприкінці даної публікації.  

Ще не сказано останнього слова і про місця проживання родини Грушевських. Та все ж відомо, що їхні перші дві владикавказькі адреси були пов’язані з Міщанською вулицею в центрі старого Владикавказу, неподалік від старообрядницької каплиці (поміж терських козаків було немало старообрядців). Спершу родина ненадовго затрималася в дерев’яному будиночку Жуковських, що Михайлові запам’ятався як «старий, понурий, непривітний, занедбаний, брудний, не ремонтований, з старими обшарпаними меблями, продавленими диванами і т. д.»[18]. Тому незабаром родина перебралася в дім Кізер по сусідству — «там було тісненько, але помешкання було далеко краще»[19]. Зі «Споминів» знаємо, що «при домі Жуковських і Кізер були невеликі садки»[20]. Не виключено навіть, що зберігся бодай один з тих двох будинків, адже, судячи з ряду джерел, Міщанська вулиця[21], не зважаючи на втрату старообрядницької каплиці, досить добре зберегла своє старе архітектурне обличчя – дореволюційні невеликі скромні будиночки, поміж яких можуть бути дім Жуковських чи дім Кізер.

Втім, Сергієві Грушевському набридло переходити з помешкання до помешкання, і наступного 1879 р. він вирішив купити власний дім. Після ряду пропозицій Сергій Федорович зупинив свій вибір на домі церковного маляра Василя Сінеглазова на сусідній Московській вулиці, що вела від залізничного вокзалу до Тереку, звідки відкривався величний вигляд гори Казбек. Поруч над Тереком стояла шиїтська мечеть[22], споруджена в 1870-х рр. купцями-персами. Там, «за дві садиби від берега ріки, стояв низенький дерев’яний міщанський домок з трьох покоїв в ряд, зв’язаних з подвір’ям галерейкою, з доволі великим подвір’ям чи садком»[23]. Купча кріпость була здійснена 3 жовтня 1879 р., а 9 серпня 1880 р. судовий пристав К. Ліндорф ввів «стастского советника Грушевского во владение вышеозначенным имением в присутствии нижеподписавшихся свидетелей [и] смежных домовладельцев»[24]. Сергій Федорович, не чекаючи завершення всіх юридичних формальностей (не зрозуміло, чому вони так розтягнулися в часі), ще восени 1879 р. заходився здійснювати свій намір: «розширити старий домок – ще міцний, прибудувавши до нього другий ряд покоїв з подвір’я»[25], щоб на зиму перевезти дружину з малими дітьми до свого першого власного дому. Проте з вини підрядчика – майстра «столярно-плотничьего дела» владикавказького міщанина Григорія Вяльцева будівельні роботи з їхніми виправленнями затягувались у наступний рік[26], що потім принесло немало прикростей. Особливо багато проблем створювали печі: «деякі з них потім були переложені й стали кращі, інші зостались якимись холодильниками, а не огрівальниками хат»[27].

Якось перебідувавши зиму в щойно перебудованому домі, навесні вся родина – батьки і діти – з завзяттям почали створювати свій перший у житті сад. Сергій Федорович виписав з Криму саджанці фруктових дерев, від материних батьків з далекої, але такої дорогої всім Сестринівки отримали насіння різноманітних квітів. Частину великого подвір’я Грушевські перепланували на квітники, що складалися з чотирьох грядок та клумбочки посередині – по кількості дітей: четверо старших дітей і п’ята зовсім маленька сестричка. «З запалом ми садили, пересаджували, пололи, поливали. Великий череп’яник, в котрім солились огірки, здається, був винесений тепер на город і представляв собою резервуар, що наповнявся водою, яку водовози привозили з Тереку (водопроводів не було, розуміється). Вона вистоювалась і нагрівалась, і ми вечорами поливали нею квіти […]. Квітники наші цвіли й пишали мене [на]прочуд»[28], – згадував Михайло Грушевський. Ця родина по-справжньому кохалася в природі та праці на ній. Тому тема саду неодноразово поставала в листуванні Грушевських: як розцвіли в саду дерева, як десь дістали й посадили барвінок, як батько розширив садові стежки… Думається, то був вияв підсвідомого несприйняття навколишнього оточення, бажання відтворити на чужині щось близьке і рідне. Зокрема, з Михайлових щоденникових записів відчувається, що стихійне українство єднало родину і допомагало вижити в тяжкі хвилини: «Тільки ввечері сегодня мене звеселило, як усі ми – з Галею – заспівали колядок:

Щедрий вечір пане господару
Поздоров Боже твоєго товару,
Поздоров Боже усего статку,
Поздоров Боже отця й матку,
Хорошую господиню маєш,
Хорошенько її споряджаєш,
Як чашечка у меду
Як барвінок у саду
Сама собі господинька у своєму дому,
Добрий вечір!»[29]

Так записав юнак у своєму щоденнику 5 грудня (за ст. ст.) 1890 р. І тепер услід за Михайлом Грушевським ми ніби наяву бачимо згадані ним сад і квітники, «паркан владикавказької садиби, і за ним тощі запорошені тополі бульварчика “Московської вулиці”»[30]. Втім, то був час швидкого розвитку міста і за роки проживання там родини Грушевських вулиця Московська помітно змінила свій вигляд.

 

Вулиця Московська з пам’ятником Осипову й Лико та будинком штабу 20-ї піхотної дивізії У 1879–1905 рр. на цій вулиці мешкала родина Грушевських
Владикавказ. Початок ХХ ст.
Поштова картка з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Там, на Московській № 6, зростало молоде покоління Грушевських. Найменше жив на ній Михайло, який 1880 р. поїхав навчатися в Тифліській гімназії, а по її закінченні в 1886 р. – в Київському університеті Св. Володимира, і зрештою виїхав 1894 р. на роботу до Львова. Проте він і далі на зимові й літні канікули неодмінно приїжджав до Владикавказу під батьківську стріху. «Оце я й дома»[31], – писав він після повернення з Києва 22 грудня (за ст. ст.) 1891 р. «Погода гарна й виходжу вечерами на Терек»[32], – додавав 22 січня (за ст. ст.) 1893 р. На Московську № 6 йому писали київські, а згодом і львівські друзі. Тих листів він чекав найбільше. «Пошти нема з Київа вже щось днів трохи не з десять»[33], – читаємо в Михайловому щоденнику 17 січня (за ст. ст.) 1891 р.

 

Лист до Михайла Грушевського, адресований з Києва до Владикавказу
Серпень 1889 р.
ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 873. Арк. 22.

 Слідом за старшим братом залишила отчий дім і Ганна Грушевська, яка 1887 р. закінчила Владикавказьку жіночу гімназію, а в 1891 р. стала дружиною офіцера Віктора Ілліча Шамраєва. Їхній молодший брат Олександр по закінченні 1893 р. Владикавказької класичної гімназії за Михайловим прикладом поїхав навчатися до Києва.

 

Родина Грушевських
Стоять: Михайло і Ганна. Сидять: Сергій Федорович, Олександр, Глафіра Захарівна, Шамраєв Віктор Ілліч
П’ятигорськ.
 Приблизно 1893–1895 рр.
Світлина з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 Називаємо лише трьох дітей, бо ще троє – Захар, Федір і найменша Марія, яка народилася вже у Владикавказі, померли одне за одним навесні 1882 р. «Протягом одного місяця – квітня-травня – вмерло троє! Зісталося нас трьох з дітей — я з сестрою і п’ятий з ряду Олександр, що мав тоді чотири роки. Яку страшну муку пережили мої батьки, особливо мати, не можна того й сказати!»[34], – з болем згадував наприкінці життя Михайло Грушевський, для якого родинні почуття були підняті на рівень релігії. Саме йому (батько був у відрядженні по області) довелось пізніше поховати свого найменшого братика Василя, який народився 1886 р. і помер через кілька місяців.

Чи можемо ми тепер, через 120 років, розшукати той перший дім Грушевських у Владикавказі? Про його розташування відомо досить багато: на вулиці Московській № 6, «за дві садиби від берега ріки», знаємо ім’я попереднього власника – Сінеглазова і сусіда праворуч – Дмитра Майорова. Наш пошук ускладнює те, що дана вулиця (в 1935 р. стала вулицею Кірова) 1952 р. була продовжена на лівий бік Терека, поглинувши там Михайлівський провулок і, як наслідок, змінила нумерацію. Водночас обнадіює те, що в тій частині вулиці біля правого берега Тереку збереглася стара забудова, поміж якої може лишатись і будиночок Грушевських.

Той дім став першою, але не єдиною нерухомістю Грушевських у Владикавказі. Пізніше, коли родина обжилася на Московській вулиці, трапилась можливість придбати другу садибу. Увагу Сергія Федоровича привернула ділянка на Вокзальному проспекті[35], що належала, судячи з листування, якомусь Гололобову. «Купить ли, или нет, не знаю. С весны, говорят, непеременно начнут строить Влад[икавказско]-Петр[овск-портовскую[36]] дорогу и вокзал будет, говорят, против нашего места почти»[37], – ділився сумнівами Грушевський-старший з сином 12 лютого (за ст. ст.) 1887 р. Та все ж рішення було прийнято, і найнявши підрядчика на ім’я Алі, він збудував на Вокзальному проспекті добротний кам’яний дім з флігелем та іншими будівлями.

В нашій уяві вимальовується дореволюційний Вокзальний проспект, що широкою прямою магістраллю з зеленою алеєю праворуч проходив паралельно залізниці уздовж східного краю міста. На проспекті, крім залізничного вокзалу, містились такі важливі заклади, як управління Владикавказької округи, управління Сунженського відділу, штаб 3-ї Кавказької козачої дивізії, мешкали відомі люди Владикавказу. Поміж них, десь майже навпроти вокзалу «в соседстве с имением Гончарова» був будинок Сергія Грушевського. Відомо з документів, що Віктор Якович Гончаров мешкав праворуч від даного дому Сергія Федоровича, а в глибині садиби його сусідом був капітан Яків Григорович Зайковський, будинок якого виходив на вулицю Ростовську[38]. Але переселятись на Вокзальний проспект з уже обжитої садиби на Московській вулиці Грушевські не стали, вирішивши здавати новий дім в оренду. У 1896 р. комісією його вартість була оголошена в 5 тис. крб., а річний дохід – у 540 крб.[39] Відомо, що невдовзі після смерті С. Ф. Грушевського, 3 лютого (за ст. ст.) 1901 р., нащадки записали своє спільне рішення про те, щоб «дом по Вокзальному проспекту продать Владикавказскому обществу воспомоществования учащимся, и стоимость его <нерозб.> на просветительские цели»[40]. Можливо, той дім досі служить людям.

З іменем Сергія Федоровича була пов’язана також садиба «на углу Смекаловской[41] и Кизлярской[42] улиц», що складалася з двох житлових будинків та господарських споруд на садибній ділянці в 410 квадратних сажень[43]. 30 травня (за ст. ст.) 1892 р. він придбав її з публічних торгів, а 3 листопада того ж року подарував своїй дочці Ганні (в заміжжі Шамраєвій). Очевидно, на час проживання з чоловіком – офіцером В. І. Шамраєвим в інших містах Кавказу, куди кидала його військова служба, Ганна Сергіївна здавала свою садибу в оренду. Вартість тієї його будівлі була оголошена в 3 тис. крб., а річний дохід – у 540 крб. Документи також називають сусідів («с севера [усадьба] мещанина Звонарева и с востока имение генерала Квецинского и Звягинцева»[44]). Якщо сусідські межі були з півночі та сходу, отже дім Ганни Сергіївни був з північного боку вулиці Смекаловської. Тепер це місце помітно змінилось і вже виникають серйозні сумніви щодо збереження будівлі дотепер.

Ми щойно перерахували три владикавказькі будівлі, що належали родині Грушевських: на вулиці Московській № 6, на Вокзальному проспекті і на розі вулиць Смекаловської та Кизлярської. Їх усіх Сергій Федорович згадав у своєму заповіті.

Але найбільшої уваги Грушевський-батько надавав не цим садибам, а своєму заміському садові. Увійшовши в смак господарської діяльності, він відкупив у свого приятеля – вчителя реальної школи В. І. Долбежова[45] ділянку за містом «мерою две десятины тысяча восемьсот восемьдесят кв. сажень и особо двести кв. сажень»[46]. Ділянка була за сотню метрів від долини Терека, з чудовим краєвидом Кавказьких гір. На той час у Терській області за умов інтенсивної її колонізації землю «можна було купити по неймовірно дешевій ціні, по 30 карбованців за десятину»[47] або й одержати зовсім безкоштовно під умову її освоєння. Восени 1890 р. міська управа додала ще близько 2/3 десятин прилягаючої до саду вигінної землі «безплатно в арендное содержание сроком на 25 лет»[48]. Від Михайла Грушевського знаємо, що батько, щоб дістати права власності на той кам’янистий грунт, перекопував його під город, виписав саджанці й заклав великий сад, збудував хату й підсобні будівлі. По периметру він обкопав садибу ровом і обсадив тополями. Ці клопоти дуже займали, і його зусиллями кусник кам’янистого грунту за кілька років перемінився на чудовий фруктовий сад з квітниками, виноградниками і плантаціями. Щоб часто приїжджати туди, він купив коня. Зрошення було налагоджено завдяки прокопаному з Долбежовим по їхній спільній межі каналу з Терека, а в глибині садиби Сергій Федорович зробив копанку, обсадив її тополями й калиною. Мабуть, там, далеко на чужині він підсвідомо прагнув відтворити невеликий шматочок України…

То ж не дивно, що після суто ділового переліку власної нерухомості у Владикавказі свою заміську садибу Сергій Грушевський у заповіті згадує напрочуд тепло: «загородный мой сад с домом и застройками, моими руками насажденный, мною с любовью воспитанный, и поэтому очень дорогой для меня»[49]. Він любив приймати там своїх уже дорослих дітей, які роз’їхалися по всіх світах: «Когда же ожидать Вас? В саду нашем зелено, все зеленеет и цветет, все благоухает, жилье наше садовое приведено в порядок – побелено, покрашено, не достает одного – жильцов, которым все это приготовлено: спешите же, дорогие, в родное гнездышко!»[50], – писав 20 червня (за ст. ст.) 1896 р. до Львова Грушевський-батько, кличучи Михайла з його молодою дружиною Марією. Це ж місце, зокрема під назвою «хутір», неодноразово згадується в листуванні Грушевських, особливо молодшого покоління. Навіть ставши дорослими, вони любили збиратися там усі разом. «Помишляю тільки повсякчасно, чи скоро буду на хуторі»[51], – писав 30 травня 1895 р. Михайло до батьків з далекого Львова. А через пару місяців він повідомляв до Варшави Миколі Біляшівському: «Я виїхав в початку липня (іюля) з Львова й, спинившись в Київі на кілька годин, посунув далі на Кавказ. Тепер седимо на хуторі, звідки й пишу до Вас»[52] (19 липня (1 серпня) 1895 р.).

 

Родина Грушевських на батьківському хуторі біля Владикавказу
Стоять: Олександр і Михайло Грушевські.
Сидять: Ганна Шамраєва, Глафіра Захарівна, Сергій Федорович і Марія Грушевські
Літо 1897 р.
Світлина з архіву Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (папка «Архів М.Грушевського»)

 Тому й після батькової смерті, приймаючи 3 лютого (за ст. ст.) 1901 р. спільне рішення про долю успадкованої від С. Ф. Грушевського нерухомості, нащадки постановили «хутор оставить в общем владении возможно дольше»[53].

То де ж саме був хутір Грушевських? Його приблизне місце розташування показує у старому документі сам Сергій Федорович: в «Терской области Владикавказского округа, по правой стороне реки Терека, в границах земель: с северо-востока […] врача Владикавказской железной дороги Лешкевича, далее с северо-востока и востока […] статского советника Долбежова, [с] юго-запада […] – города Владикавказа и [с] запада – дорога в Михайловскую немецкую колонию»[54]. Звісно, наразі нам не під силу визначити точне розташування хутора Грушевських, але, вивчивши як слід карту міста з околицями, маємо приблизне уявлення: відразу за північною межею старого Владикавказу, а тепер у межах міста біля вулиці Іристонської (ця вулиця, перейшовши в Бесланське шосе, веде до вище згаданої Михайлівської німецької колонії – нинішнього села Михайлівського[55]). Починаючись від вулиці Чапаєва (колишня «Северо-Степная»), довга Іристонська вулиця упродовж багатьох кілометрів проходить неподалік від ріки Терек. Можливо, місце колишніх заміських садів тепер займає Парк Металургів, який розташувався між Тереком і початком Іристонської вулиці. Втім, воно може бути й на кількасот метрів північніше чи східніше.

Вихований на давніх духовних традиціях Грушевських та властивому українському селянству культі праці, Сергій Федорович уособлював «тип українського робітника, у котрого в крові культ роботи – не для збагачення, не для кар’єри, а для роботи самої. Що б він не робив, він робив з любов’ю, з смаком, основно, систематично, доводячи кожну роботу до кінця»[56], – тепло згадував батька Михайло Грушевський. І свою улюблену працю на ниві народної освіти він не залишав до кінця…

Першою страшною звісткою з Владикавказу стала Ганнина телеграма Михайлові до Львова: «Vater ist gefaehrlich krank. Blutergiessung in gehirn»[57], датована 8 лютого (26 січня ст. ст.) 1901 р. А невдовзі в послужному списку Грушевського-старшого з’явився новий запис – останній: «Умер на службе 27 янв[аря] 1901»[58].

29 січня (за ст. ст.) 1901 р. Сергія Федоровича Грушевського проводжав Владикавказ: міський голова, колеги, учні заснованих ним навчальних закладів, стоячи живою стіною від дому на Московській № 6 до Братської церкви[59], де відбулась заупокійна літургія. Поховали на Першому міському кладовищі[60], поруч з його чотирма дітьми. Мріям Грушевського-батька про повернення на рідну Київщину не судилося здійснитись….

 

Свято-Троїцька Братська церква, парафіянами якої була родина Грушевських
Владикавказ. Початок ХХ ст.
Джерело зображення: https://blagos.ru/content/svyato-troickaya-bratskaya-cerkov…

 

Глафіра Грушевська на Першому міському кладовищі Владикавказу біля могил чоловіка і дітей Початок ХХ ст.
Світлина з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Після смерті Сергія Федоровича у Владикавказі залишались ще його вдова Глафіра Захарівна та донька Ганна Шамраєва з чоловіком і двома дітьми. Виконуючи батьків заповіт, нащадки поклали в банк на рахунок Владикавказького кафедрального собору Архістратига Михаїла[61] 1000 руб. на поминання покійного та його рідних.

 

Кафедральний собор Архістратига Михаїла Владикавказ.
Початок ХХ ст.
Джерело зображення: https://drevo-info.ru/pictures/17714.html

 У 1905 р., коли шлюб Ганни Сергіївни фактично розпався, вона з дітьми і матір’ю виїхала до Києва. За неповних 23 роки у Грушевських так і не з’явилося у Владикавказі «ні душі живої скільки-небудь близької»[62], – засвідчить згодом Михайло Сергійович і з болем додасть, що для нього «Владикавказ зіставсь якоюсь темною норою, якимсь місцем заслання, юдолею туги й скорботи назавсіди»[63].

На жаль, наступні події лише підтвердили ці висновки. Пам’ять про українського подвижника, який понад 22 роки життя віддав становленню народної освіти у Терській області (а в цілому на Північному Кавказі – понад 30 років), виявилась стертою в сучасному Владикавказі. Сумно, але нинішнім владикавказьким дослідникам розвитку народної освіти в їхньому краї ім’я Сергія Грушевського практично не відоме і ніяк не згадується в академічних дослідженнях[64]. Не збереглись і могили: закрите 1931 р., Перше міське кладовище в повоєнні роки було зруйноване, надгробки вивезли, а територію розрівняли бульдозерами. Свідки розповідали, що під час цих робіт знаходили царські нагородні хрести й медалі. Мабуть, поміж них були й нагороди С. Ф. Грушевського за працю на ниві народної освіти. На місці кладовища було створено парк, який 17 жовтня 1968 р. отримав офіційну назву «Парк имени 50-летия ВЛКСМ» або просто Комсомольський парк. Місце могил Сергія Федоровича та його чотирьох дітей знайти вже неможливо. Можливо, це на їхніх кістках постав недавно збудований фізкультурно-оздоровчий комплекс…

Та все ж вважається, що все таємне колись стає явним. Ми віримо, що подвижницьке ім’я Сергія Федоровича Грушевського ще згадають у Владикавказі.

26. 12. 2020 р.
Микола Кучеренко

[1] Георгіївський трактат – договір про перехід Східної Грузії під протекторат Російської імперії, укладений 1783 р. у російській фортеці Георгієвськ (тепер у складі Ставропольського краю).

[2] Грушевський М. Спомини / Публікація С. Білоконя // Київ. 1988. № 12. С. 142‒143.

[3] Там само. С. 142.

[4] Там само.

[5] Там само.

[6] Там само. С. 143.

[7] Там само. С. 129

[8] Там само. С. 142.

[9] Тепер гімназія № 5 ім. А. Луначарського. Міститься на вул. Церетелі, 7.

[10] Про відкриття у Владикавказі Грузинської школи відомо і з листа Глафіри Захарівни до сина Михайла: «Вчера было торжественное освящение грузинской школы и Папа […] был на освящении» (24 жовтня (за ст. ст.) 1893 р.).

[11] Наприклад, у листі до сина Михайла Глафіра Захарівна писала: «Сегодня Папу ожидаем. […] Он поехал в Нальчик смотреть Горскую школу» (15 листопада (за ст. ст.) 1893 р.). У родинному архіві Грушевських також збереглось офіційне запрошення до Сергія Федоровича «почтить своїм присутствием годичный акт Владикавказской осетинской школы, имеющий быть в 12 часов дня 1-го Июня 1889 года» (Центральний державний історичний архів України в Києві (далі – ЦДІАК України). Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 1).

[12] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 26‒29 зв.

[13] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 9. С. 126.

[14] Там само. 1992. № 2. С. 119.

[15] Про це свідчать відомості з листів Глафіра Захарівни Грушевської до сина Михайла: «Завтра Папа собирается ехать смотреть училища […] Думает поехать в Грозн[ый] и по дороге станичные [школы], конечно, посмотреть на недельку, что ли»; «Папа уехал в объезд 28 [апреля] утром в своем тарантасе в Моздок, Кизляр, Грозн[ый]. Когда возвратится, не знаю»; «16 приехал Папа из Грозного. Он, оказывается, там просидел почти неделю, сзывал туда учителей соседних и там с ними занимался» (ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 27; Спр. 277. Арк. 453. Арк. 220).

[16] Грушевський М. Спомини // Київ. 1992. № 2. С. 119‒120.

[17] Там само. С. 119.

[18] Там само. 1988. № 12. С. 143.

[19] Там само. № 9. С. 146.

[20] Там само.

[21] З 1922 р. – вулиця Революції.

[22] Тепер у колишній шиїтській мечеті працює планетарій. Сучасна адреса: вулиця Кірова, 14.

[23] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 9. С. 146.

[24] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 1.

[25] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 9. С. 146.

[26] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 3-4.

[27] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 9. С. 147.

[28] Там само. С. 148.

[29] Грушевський М. Щоденник (1888‒1894 рр.) / Підготовка до вид., перед. слово, упоряд., комен. і післямова Л. Зашкільняка. К., 1997. С. 79-80.

[30] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 12. С. 129.

[31] Грушевський М. Щоденник (1888‒1894 рр.). К., 1997. С. 145.

[32] Там само. С. 196.

[33] Там само. С. 87.

[34] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 12. С. 118.

[35] З 1922 р. Залізничний проспект зветься вулицею Маркова.

[36] Петровськ-Порт – так у 1857–1921 рр. звалась Махачкала.

[37] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 278. Арк. 22‒22 зв.

[38] Там само. Арк. 8‒8 зв.

[39] Там само. Арк. 47.

[40] Там само. Арк. 60.

[41] З 1922 р. вулиця носить ім’я революціонера Огнєва.

[42] З 1922 р. вулиця носить ім’я революціонера Нікітіна.

[43] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 25‒26.

[44] Там само. Цікаво, що в іншому документі за 1896 р. сусідом Ганни Шамраєвої по вулиці Смекаловській був названий її батько Сергій Грушевський. (Там само. Арк. 48). У заповіті дана нерухомість ніяк не згадується.

[45] Долбежов Василь Іванович (1842–1911) відомий не лише як учитель, а також як археолог, засновник Музею Терської області у Владикавказі. Один із його синів Володимир (1873–1958) як дипломат і синолог був на дипломатичній службі в Китаї, залишився там після 1917 р., а після Другої світової війни емігрував до США. У «Споминах» Михайло Грушевський пише «Вас[иль] Ів[анович] Долбежев», що є повторенням російського «Долбежев» («Долбежёв»).

[46] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 39‒39 зв.

[47] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 9. С. 147.

[48] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 15.

[49] Там само. За цим заповітом С. Ф. Грушевський розпорядився, що заміський сад «должен остаться во владении старшего моего сына Михаила, а от него должен перейти к сыну его, а если у него сыновей не будет, то к брату его Александру и сыну его и возможно далее оставаться в роде моем в мужском его колене, на память обо мне в потомстве моем». У житті, як відомо, все склалось зовсім по-іншому.

[50] Там само. Спр. 276. Арк. 61 зв.

[51] Там само. Спр. 9. Арк. 22‒23.

[52] Листування Михайла Грушевського. Т. 2. Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2001. С. 38.

[53] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 879. Арк. 60.

[54] Там само. Спр. 1. Арк. 39‒39 зв.

[55] Михайлівське (осет. Михайловскæй, рос. Михайловское) – село в Пригородному районі Республіки Північна Осетія – Аланія, північне передмістя Владикавказу. Розташоване на правому березі ріки Терек, фактично злилося з розташованим південніше Владикавказом. 9217 мешканців (2010 р.), з них 81,2 % –осетини. Початок веде від 1861–1863 рр., коли три родини поволзьких німців – Коберти, Нойбергери і Райфшнайдери заснували колонію Михельсдорф, названу в честь московського князя Михаїла. Були виселені 1941 р. На згадку про них лишилася назва залізничної станції Колонка, а також пам’ять про їхню старанність і працьовитість. Схоже, що подібна доля спіткала і німців самого Владикавказу (на 1914 р. їх мешкало в місті прибл. 600 осіб), поміж яких було багато підприємців, інженерів, лікарів, педагогів, митців, офіцерів і навіть наказний отаман Терського козачого війська. Існувала Німецько-Колоністська вулиця (з 1916 р. – вулиця Суворова). Про колишню німецьку участь у розбудові міста свідчить готична будівля лютеранської кірхи на вул. Міллера, 34, яку тепер займає Північно-Осетинська державна академічна філармонія.

[56] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 9. С. 125.

[57] «Батько є небезпечно хворий. Крововилив у мозок» // ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 284. С. 589.

[58] Там само. Спр. 1. Арк. 23 зв.-24.

[59] Освячена 1887 р., Свято-Троїцька Братська церква містилась на Московській вулиці. З приходом радянської влади була зачинена, а 1933 р. – зруйнована. На її місці спорудили житловий дім для працівників НКВД (т. зв. «Дом чекистов»). Теперішня адреса: вул. Кірова, 33.

[60] Циркуляр по управлению Кавказским учебным округом. За 1901 год. (№№ 381‒392). Тифлис, 1901. С. 222-223. Автор вдячний краєзнавцеві О. І. Енглезі (м. Владикавказ) за наданий матеріал.

[61] Кафедральний собор Архістратига Михаїла було освячено 1894 р. (через два роки після складання С. Ф. Грушевським заповіту). У 1930-х рр. храм був зруйнований, а клір – репресований. На його місці на Музейному провулку споруджений житловий дім для партійних функціонерів.

[62] Грушевський М. Спомини // Київ. 1988. № 12. С. 143.

[63] Там само. № 9. С. 144.

[64] Созаев А. Народное образование в Терской области в 60-х гг. XIX в. – 1917 г. Автореф. … кандид. ист. наук. Владикавказ, 2009.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Відвідування музею в умовах “червоної зони” карантину

Шановні відвідувачі! Ми працюємо за звичним графіком і...

«ЯК СКОРШЕ ПОПАСТИ ДО КИЇВА»

  Коли на початку вересня ми бачимо урочисте...

«МОЖНА ЛЮБИТЬ УКРАЇНУ ТАК, ЯК ЇЇ ЛЮБИВ КОНИСЬКИЙ…»

  Великий патріот, який «увесь вік свій обороняв...

Garden Party: 1920-ті

Уявіть собі вечірку в стилі 1920-х. Перед очима...

×
Location map

×