Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

“ТОМУ, ЩО Є УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТИ”:
ШТРИХИ ДО БІОГРАФІЇ НЕБОЖА І УЧНЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО СЕРГІЯ ШАМРАЯ

Ім’я талановитого молодого науковця Сергія Шамрая було добре знаним в академічних колах України 1920-х – початку 1930-х рр. Сучасні ж дослідники української історичної науки називають Сергія “зіркою першої величини серед Грушевських, яку ще не оцінила гідно українська історіографія”[1]. Наша розвідка – ще один крок до гідного поцінування непересічного таланту небожа і учня Михайла Грушевського, 120-річчя від дня народження якого випадає на 30 серпня 2020 р. З широкого кола опрацьованих різноманітних архівних джерел до життєпису С. Шамрая постає портрет обдарованого історика і мужньої людини. Документи, виявлені в архівах України та родинному зібранні нащадків, дозволяють висвітлити шлях становлення дослідника, проаналізувати наукові здобутки, збагнути весь трагізм останніх років його життя.

 

РОДИНА

Сергій Вікторович Шамрай (справжнє прізвище – Шамраєв) народився 17 серпня (за ст. ст.) 1900 р. у Владикавказі. Мати, Ганна Сергіївна Грушевська, 1887 р. закінчила Владикавказьку жіночу гімназію, замолоду, допомагаючи братам, набувала навичок дослідницької праці. У 1910-1920-х рр. працювала в часописах, товариствах, установах, заснованих братами, підготувала низку історичних розвідок, які подавала під прізвищем Шамрай. Його успадкує згодом і син. Звістку про його народження бабуся, Глафира Захарівна Грушевська (з роду Оппокових), супроводжувала словами: “Маленького новорожденного назвали Сергеем в честь Дедушки”[2].

Сергійко Шамраєв/Шамрай у свій перший
День народження
Тифліс. Серпень 1901 р.
З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Вона виховувала своїх дітей у культі родинного пієтизму, одним з проявів якого були імена дітей і онуків[3]. Тож іменування першого і єдиного онука на честь випускника Києво-Могилянської академії, організатора народної освіти Сергія Федоровича Грушевського вважала за добрий знак[4]. Перші п’ять років Сергій з батьками прожив на Кавказі, у вересні 1905 р.[5], після їхнього розлучення, переїхав з матір’ю, сестрою і бабусею до Києва.

Ольга та Сергій Шамраєви
1904-1905 рр.
З колекції Історико-меморіального музею
Михайла Грушевського

 

Сергій та Ольга Шамраєви перед від’їздом з Тифлісу
Фото тата, В.І.Шамраєва. 6 вересня (за ст. ст.) 1905 р.
З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Тут у 1908 р. Михайло Грушевський з дружиною Марією, братом Олександром і сестрою Ганною – матір’ю Сергія – придбали садибу з будинком на вулиці Паньківській, 9[6]. Тепер у цьому Домі відкрито Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, освячений талантом кожного представника славного роду, а серед них і талантом Сергія Шамрая. Сергій зростав у дружній, щирій українській родині, під крилом якої формувався його світогляд, вдача, уподобання. Взірцем невтомної самовідданої праці були старший та молодший брати матері – Михайло та Олександр Грушевський. Вціліло чимало листів та вітальних поштових карток 1910-х рр., адресованих “Сергієві Грушевському”[7]. Рідні і друзі сприймали знану українську родину як єдине ціле, а саме прізвище на той час вже набуло символу українства. Та і сам Сергій окремі свої листи підписував “Сергій Грушевський”[8]. Єдина донька, Вікторія Сергіївна Шамрай, все життя зберігала перший дорослий дарунок батькові. Це “Ілюстрована історія України” Михайла Грушевського, видана 1911 р. у Львові, з коротким лаконічним автографом: “Дорогому Сергію. 8/ІV.911”. Чи не з неї почалося захоплення історією України, яка була не просто професією, але і певним родинним культом?

 

ГІМНАЗІЇ

Середню освіту Сергій здобував у київських чоловічих гімназіях (7–й, 1–й, 8–й;1910–1918 рр.)[9]. Під впливом старших, з гімназійних літ почав комплектувати свою власну книгозбірню. У листах 1916 р. – початку 1917 р. до Олександра Грушевського він описував щотижневі відвідини книжкових базарів на Подолі, київських книгарень Л. Ідзіковського та О. Розова. Про результати своїх надбань з радістю повідомляв, що має вже понад три сотні томів[10].

Юний гімназист Сергій Шамраєв
Київ, приблизно 1910 р.
З колекції Історико-меморіального музею
Михайла Грушевського

 

Завершити свою середню освіту Сергію Шамраю пощастило у створеній з початком Української революції Другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Серед мотивів вступу у його заяві від 23 серпня 1918 р. першим пунктом було зазначено: “Тому, що є української національности”[11]. Гімназія була відома своїм національним духом: разом зі студентами київських університетів її учні у січні 1918 р. взяли участь в бою під Крутами, пам’ять про подвиг загиблих свято зберігали в навчальному закладі. Тож цей вибір Сергія не був випадковим.

Хто ж не любить літні канікули?
Боярка(?), початок 1910-х рр.
З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

УНІВЕРСИТЕТИ

Ще в гімназії визначилася і перспектива подальшого навчання. У 1917-1918 рр. усі члени родини Грушевських були причетні до заснування та розбудови Українського народного університету, перетвореного на Київський державний український університет. Саме до цієї першої національної вищої школи після закінчення гімназії у 1919 р. вступає Сергій Шамрай[12].

З останніх гімназичних світлин Сергія Шамраєва
Київ, приблизно 1917 р.
З колекції Історико-меморіального музею
Михайла Грушевського

Після злиття Київського державного українського університету та Університету св. Володимира його зараховують на історичний відділ факультету професійної освіти новоствореного Вищого інституту народної освіти (ВІНО)[13]. Через обмежену кількість збережених документів фонду ВІНО, який за звичкою всі називали університетом, відомості про навчання в ньому Сергія черпаємо з епістолярних джерел. Подробиці про нелегкі студентські часи небожа подає М. Грушевський у кореспонденціях до львівського колеги і приятеля К. Студинського. 3 жовтня 1922 р. Михайло Сергійович писав з еміграції: “Крім себе мушу думати за брата і сестру в Київі, які буквально вмирали з голоду торік, а се ж заслужені громадяне, брат зломав свою карієру через українство. Племінник, дуже надійний історик і соціольог, працює на городі, вибивається з сил, під загрозою недуги”[14].

Проте, незважаючи на голодні роки і скруту, Сергій надзвичайно вперто долав шлях до мети – стати істориком. Зі згаданих листів М. Грушевського до К. Студинського дізнаємося, що за навчання у Вищому інституті народної освіти С. Шамрай мусив сплачувати значні кошти і вишукував для цього всі засоби: “Племінник мій, С[ергій] Шамраїв, пише цікаву історію: він був обраний тепер «старостою» свого курсу, і за україн[ські] домагання їх, проводирів, позбавили увільнення від плати , а плата – 300 міл., поверх 30 дол. Як не доб’ються товариші скасування сеї репресії, хоче іти в кафлярі!”[15] Доводилося поєднувати університетські студії з працею в різних установах: старший помічник бібліотекаря фундаментальної бібліотеки ВІНО, лектор Робітничо-селянського університету, науковий співробітник Комісії для складанню історично-географічного словника української землі ВУАН.

Ця наполегливість небожа вражала Михайла Сергійовича, про що він ділиться з Кирилом Йосиповичем Студинським у листі від 8 грудня 1922 р.: “Саме дістав листи від А. і С. Шамраєвих, що вони дістали повістку на посилку, дуже-дуже дякують, що наспіли на час, бо вже покінчились запаси. Сергій Ш[амрай], правда, носиться з гадкою продати свою посилку, бо йому треба платити за науку в Університеті! Історія сумна, але і бадьора заразом. […] Не знаю, що йому радити, бо він здоров’я не сильного, йому б краще з’їсти ту посилку […], але він дуже хоче допровадити свою науку до ладу. Се завзятє мині в нім подобається. Працює фізично, заробляє як може. Тепер його позбавили служби в унів[ерситетській] бібліотеці яко українця – бо економія все виходить на українцях, але він не попускає”[16].

Намагаючись заохотити Сергія до наукових проектів та всіляко підтримати матеріально, М. Грушевський запропонував йому підготувати нарис про релігійний світогляд видатних українців. Власне з цим задумом ще у квітні 1922 р. звернувся до Михайла Грушевського керівник Українського євангельського об’єднання в Північній Америці Василь Кузів, за сприяння якого збиралися пожертви на науково-видавничі проєкти вченого та Союз “Голодним України”. Тема зацікавила історика, але через брак часу він не міг взятися до написання книги і пообіцяв знайти виконавця та виступити в ролі редактора. Автором нарису мав стати небіж, якого в листуванні з В. Кузівим Грушевський назвав “молодим чоловіком” з України[17]. Проте листи Катерини Грушевської до Сергія Шамрая розкривають ім’я цього “молодого чоловіка”: “Татусьо вже відписав тобі, що годиться з твоїм терміном праці про рел[ігійний] світогляд, ти певно ще не дістав листа. Праця не спішна, і ти можеш її поволи робити”[18]. М. Грушевський продовжував вести перемовини з замовниками, обговорюючи концепцію видання, проспект, питання гонорару, видавця тощо. А Катерина інформувала про результати до Києва: “Не встигла я вислат[и] тобі листа і знов треба писати, се з приводу твоєї «релігійної мисли». Д[октор] Кузів якраз написав сьогодні, що вишле для тебе аванс, скільки – ще не знаємо, певно на початок яких десять доларів. Отже, татусьо радить тобі не брати тепер ніякої посади, бо зможеш жити якийсь час за сі гроші, а краще тепер же переповнюйсь працею та займись сею книжкою, хоч і се не спіши дуже. […] Всего ти повинен будеш одержати двайцять пять до трийцяти, отже на якийсь час вистане? В кожнім разі се не менче ніж те, що ти можеш одержати в [я]кімсь уряді чи школі, по нашим умовам праці”[19].

Весна 1923 р. внесла корективи в життя Сергія Шамрая. 15 серпня 1923 р. М. Грушевський повідомив свого заокеанського приятеля про відмову “молодого історика” підготувати первісний варіант книги і пояснив ситуацію: “сей молодий чоловік зблизився останнім часом до комунізму, – ну з становища комуніста тема не дуже підхожа”[20]. І взявся за написання книги сам, висвітливши в ній етапи розвитку релігії та церковної організації в Україні. Під назвою “З історії релігійної думки на Україні” видання побачило світ лише у 1925 р.

Навесні 1923 р. проблема оплати за навчання С. Шамрая в університеті втратила свою актуальність: у квітні він був виключений з ВІНО “з політ[ичних] мотивів, за обстоюв[ання] україн[ської] мови і дісциплін”[21]. Тотальна чистка студентів у вишах України набирала обертів. “Чужі” за походженням, активні за своєю життєвою позицією не вписувалися в образ “нового студентства”. Дослідниця цих процесів О. Рябченко на підставі широкого кола архівних джерел робить висновок, що головним призначенням чисток було не стільки позбавлення від “соціально-ворожих елементів”, як моральний пресинг і виховання безініціативних та відданих системі будівничих “нового суспільства”[22]. Звісно, певну частину студентства вдалося “перевиховати”, але і за переконаннями, і за приналежністю до роду Грушевських Сергій Шамрай “відданим” і “своїм” не міг бути за визначенням. Головний мотив цього звільнення мав особливий “статус”: він визначив весь трагізм долі молодого історика, як і долі всіх Грушевських: “Племінника мого, Ш[амрая], викинули з університету в Київі, тому що мій племінник, так і сказали просто! Такий «твердий національний курс»”[23]. Скільки ж разів із часом ці слова – “племінник Грушевського” – звучатимуть як вирок!

Проте, Сергій не залишав надію продовжити українознавчі студії, тому і звертався до Катерини Грушевської з проханням розповісти про українські університети за кордоном, про що свідчить її відповідь з відомостями про такі вищі школи у Львові, Празі, Подєбрадах, їх викладацький склад тощо[24]. Водночас вивчає іноземні мови, що особливо схвалює сестра: “Дивуюся і подивляю, що маєш енергію вчитися ще й мов. Але се дуже добре і тобі спеціально потрібно”[25].

Ще до звільнення з ВІНО, “зацікавившись археологією, архівознавством та етнографією”, 1921 р. Сергій Шамрай вступив на 2-й курс Київського археологічного інституту (КАІ)[26]. Посвідчення про закінчення етнографічного відділу КАІ, видане 23 травня 1924 р.[27] тимчасово, до отримання диплому, залишається єдиним офіційним документом про його вищу освіту. Так закінчилися “київські університети” Сергія Шамрая. Якщо до них додати “домашні університети”, то освіту його на той час можна без сумніву назвати блискучою.

Сергій Шамрай
Київ. 1920-ті рр.
З колекції Історико-меморіального музею
Михайла Грушевського

Студентські роки Сергія були сповнені і пошуками місця в громадсько-політичному житті. Неприємності, пов’язані зі звільненням з ВІНО, вірогідно намагалися використати лідери Української комуністичної партії (УКП), яка в той час активно боролася за розширення свого впливу та зростання чисельності. З молодих років людина самостійна, наполеглива і послідовна, у складних життєвих ситуаціях Сергій Шамрай все ж покликався за порадою до рідних, зокрема не раз – сестри в перших Катерини Грушевської. Так було і з пропозицією вступити до Української комуністичної партії, яку, судячи з листів, він отримав навесні 1923 р. Збереглися лише відповіді Катерини, але її переконливі слова детально змальовують ситуацію: “Отже, я не думаю, щоб ся “професія” могла тебе захопити, не думаю, щоб варто було кидати для неї наукову карієру, котру ти почав, і почав гарно. Не думаю, щоб варто було навіть уривати час у сеї наукової роботи для тої псевдополітики. Нехай тим займаються люде, що нічого иньшого не хочуть робити або не можуть, люде, головно для котрих українська культура пусте слово, що думають, що можна вирішити укр[аїнське] питаннє місцем в комінтерні і асигновкою. Тому, шануючи твою працю, твою силу на культурнім ґрунті, я просто відраджую тобі від всяких близьких зв’язків з У[країнською] к[омуністичною] п[артією]. Не роби сего. Вже для самого того, щоб мати вільні руки на потім, вільні і чисті, бо в парт[ійній] роботі доводиться не раз і з саджою, і з дьогтем возитися”[28]. Лідерам партії було “лесно” залучити в свої ряди впливового студента та ще й небожа багатолітнього провідника українського руху, тому і намагалися отримати його згоду. З наступного листа К. Грушевської відомо про вступ С. Шамрая до УКП: “Дістала я твій лист з 15/V про вступ до партії і відразу скажу, що не переконав мене, а окрім того здивував трохи. […] Але висновки, котрі ти робиш, натягнені, і мені власне не зрозумілі. Коли без знання марксизму не можна, ну то треба його навчитися, але до того ж ніякої партії не потрібно. […] А найважнійший момент – то се той, що коли тобі марксизм не по серцю і тобі від него скучно, то що ж ти будеш робити між марксистами? Зарегіструєшся і більше нічого? Може ти думаєш, що і така регістрація діло, але коли ти думаєш, що партія має грати активну ролю, то ні”[29].

Не симпатизував цим зв’язкам, як вже відомо з сюжету про написання нарису про релігійний світогляд в Україні, і сам Михайло Грушевський. Певно, Сергій зважив на їхні застереження: факти його активної співпраці з УКП невідомі, хоча це питання безперечно заслуговує на окреме дослідження. Та власне і часу на це не було: під тиском КП(б)У та Комінтерну у 1924 р. партія самоліквідувалася, того ж року в Україну повертається Михайло Грушевський, і Сергій з головою поринає в науку.

Сергій Шамрай з дружиною Валентиною (у дівоцтві Андрійко)
Київ, 1924 р.
З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

ВИБІР ШЛЯХУ

Вибір на користь науки, що став вибором на все, на жаль коротке життя, Сергій Шамрай зробив ще студентом. 1 січня 1922 р. він отримує посаду нештатного постійного співробітника Комісії для складання історично-географічного словника української землі ВУАН під керівництвом О.С. Грушевського[30], і майже протягом 10 років[31] досліджує архівні збірки, працює над підготовкою словникових статей, спеціалізується на вивченні історії міст та селищ Київщини, заселення та етнічного складу українських земель. Це була перша, справжня школа наукових дослідів, а Олександр Сергійович – перший учитель, якого Сергій, як і всі в родині, називав виключно “Сашенька”.

Реальним науковим доробком історико-географічних досліджень С. Шамрая став ряд розвідок в “Історично-географічному збірнику”, зокрема: “До історії Баришполя у ХVІІІ в.” (1927), “До історії Київської сотні Київського полку” (1928), “Місто Баришпіль у ХVІІІ в.” (1928), “Місто Васильків (ІХ–ХVІІІ вв.)”(1929), “Містечко Трипілля на Київщині” (1931)[32]. Ґрунтовна праця “До історії залюднення Степової України в ХVІІІ ст.: Крилівщина та Лизаветчина” побачила світ у 1929 р. в “Записках Історично-Філологічного Відділу ВУАН”[33] та окремим виданням. Сюжети розвідок ґрунтувалися на широкій джерельній базі і не втратили свого наукового значення до наших днів.

Проте справжній злет у науковій кар’єрі молодого дослідника відбувся, безперечно, після повернення в Україну Михайла Сергійовича Грушевського. Сергій був першим, хто на київській землі взяв інтерв’ю у видатного історика, видрукуване в газеті на другий день по приїзду, 8 березня 1924 р., під криптонімом “С.Ш.”[34]

Сергій Шамрай – співробітник Кафедра історії українського народу ВУАН, 
Науково-дослідної кафедри історії України,
секретар підкомісії Старого Києва Комісії історії Києва та Правобережжя
Київ, вул. Короленка (нині – Володимирська), 35. Кінець 1920-х рр.
З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

До втілення ідей, глобальних наукових планів і найважливіших завдань української історичної науки з перших місяців повернення в Україну Михайло Грушевського стане причетний і небіж Сергій Шамрай. Кафедра історії українського народу ВУАН, яку очолив по академік Грушевський, мала спочатку, окрім керівника, лише двох штатних співробітників – Катерину Грушевську та Сергія Шамрая[35]. Продовжуючи працю в Комісії для складання історично-географічного словника української землі, з травня 1924 р. молодий науковець бере участь і в організаційних засіданнях новостворюваної Науково-дослідної кафедри історії України у Києві. Ця кафедра стала базою київської історичної школи Грушевського. 24 жовтня 1924 р. Шамрая одним з перших зараховують до числа її аспірантів[36].

Вступаючи до аспірантури, С. Шамрай писав: “В науковій роботі мій інтерес скупчився зпочатку коло історичної географії та соціяльної історії давніх часів. Але в останні часи мою увагу притягувало до себе архівознавство, а також, головне, економічне життя України, особливо в часи Гетьманщини”[37]. Роки аспірантських студій остаточно визначили коло наукових інтересів – соціально-економічна історія, селянські рухи, києвознавство. За традицією схоларних практик М. Грушевського основою наукових студій С. Шамрая стало всебічне вивчення архівних джерел. Особливу увагу приділяє опрацюванню унікального джерела – Рум’янцевського опису Малоросії, працює зі збірками Скальковського, Бантиша-Каменського, картографічними матеріалами, ґрунтовно студіює київські архівні колекції[38]. 19 лютого 1928 р. Сергій Вікторович захистив виконану під безпосереднім керівництвом відомих істориків В. Щербини та В. Данилевича промоційну (кандидатську) роботу “Київська козаччина 1855 р.: До історії селянських рухів на Київщині”[39], яка стала вагомим внеском в українську історіографію.

Захист промоційної праці став підставою для затвердження С.В. Шамрая науковим співробітником Науково-дослідної кафедри історії України, де працював до її ліквідації у 1930 р. Варто погодитись з сучасним дослідником І. Вербою[40], який стверджує, що Михайло Сергійович Грушевський явно сприяв науковому зростанню Сергія. Водночас, варто і схвалити таку позицію видатного вченого щодо свого обдарованого небожа. Михайло Грушевський залучив молодого дослідника до праці в усіх історичних установах, які розбудовував і очолював. Провідне місце в діяльності Кафедри історії українського народу та Історичної секції ВУАН належала комісіям порайонного дослідження України. З організацією першої з них – Комісії історії Києва та Правобережжя – Сергій Шамрай з кінця 1924 р. став її постійним нештатним співробітником, а згодом секретарем виокремленої 1926 р. підкомісії Старого Києва. Поруч з авторитетними дослідниками В. Щербиною, І. Щітківським, Л. Добровольським, Ф. Ернстом, М. Макаренком, І. Моргілевським, М. Істоміним, П. Курінним та іншими пройшов справжню школу києвознавства. Він брав активну участь в розробці планів, проведенні засідань, опрацюванні наукових тем, виданні збірників: “Київ та його околиця в історії і пам’ятках”(1926), “Нові студії з історії Київа Володимира Івановича Щербини” (1926), “Київські збірники археології й історії, побуту й мистецтва” (1930). Особливу увагу разом з колегами по комісії приділяв реалізації ідеї М.С. Грушевського щодо створення муніципального музею, концепцію і програму якого висвітлив у замітці “Музей м. Києва”[41]. Здавалося, не було краю ідеям, планам, проєктам…

 

РОЗГРОМ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ ГРУШЕВСЬКОГО

Однак, упродовж 1930 р. були ліквідовані провідні академічні Історичні установи М. Грушевського. За ним залишалася єдина Кафедри історії України доби торговельного капіталу, у складі якої продовжували роботу лише декілька комісій: історії Києва та Правобережжя, історії козаччини, культурно-історична[42]. Всі вони підпорядковуються новоствореному в січні 1931 р. Історичному циклу ВУАН. Після від’їзду М.С. Грушевського у вимушене відрядження (“почесне вигнання”) до Москви роботою всієї кафедри фактично керував С.В. Шамрай. А з 1 березня 1931 р. приступив до виконання обов’язків керівника Комісії Києва та Правобережжя[43]. Він прагнув зберегти традиції цього знаного києвознавчого осередку, вдавався до компромісів заради продовження його діяльності. Це стосувалося як тематики досліджень, так і підготовки чергового, другого тому “Київського збірника історії й археології, побуту й мистецтва”[44], який М. Грушевський мріяв перетворити на щорічник. Укомплектований Сергієм Шамраєм збірник так і не побачив світ, окремі статті до цього часу зберігаються в рукописах.

В домашній робітні на Паньківській, 9
Київ, кінець 1920-х рр.
З колекції Історико-меморіального музею
Михайла Грушевського

Сергій намагався продовжувати дослідження і своїх улюблених тем. Проте з кожним роком працювати ставало все складніше, вільний вибір тематики залишався лише у мріях. “Актуальними” темами стала історія київського садівництва, комунального трамваю та водопостачання[45]. Визначені теми не спонукали до творчості. Не легко було взятися за перо, щоб приступитися до запланованої на 1932 р. теми: “Буржуазні концепції в розробленні історії Київщини за часів феодалізму”[46]. Адже на цих “буржуазних” концепціях молодий дослідник виховувався як правдивий український історик. Виявлений нещодавно автограф цієї, найвірогідніше останньої праці С. Шамрая, “заховався” поза межами архівних справ Комісії Києва та Правобережжя і навіть Історичної секції ВУАН[47]. Поза сумнівом, ця робота як історіографічна пам’ятка заслуговує на оприлюднення у запроектованому корпусі повного зібрання наукової спадщини Сергія Шамрая. Праця абсолютно позбавлена притаманної тодішнім дискусіям риторики, а вся сутність “буржуазних концепцій” зведена автором до фрази: “Не для кого не секрет, що цілком об’єктивної, безсторонньої, безкласової науки нема і не може бути”[48]. А далі, аналізуючи праці з історії Києва і Київщини М. Грушевського, В. Антоновича, В. Щербини та інших києвознавців, С. Шамрай надзвичайно тонко виводить головні концептуальні засади вчених щодо розвою Києва: “Отже, поки Україна є, в очах автора, більш-менш вільна, майже “самостійна”, українська культура й добробут розвиваються, з підбиттям же, фактичним, Москві, все починає занепадати”[49]. Акценти статті, часом навіть “заховані” у лапки, вражають тим більше, чим більше вникаєш у тогочасну напружену атмосферу ВУАН.

Не дивно, що 1931 р. став останнім, коли публіковалися наукові розвідки Сергія Шамрая. Це “Містечко Трипілля на Київщині” в “Історично-географічному збірнику” та “М. Кобижча в ХVІІІ в.” в “Записках Історико-філологічного відділу ВУАН”. Та і видань для публікацій ставало з кожним роком все менше. Усі періодичні та серійні часописи Історичних установ ліквідовуються, 1930 р. від Грушевського відібрано “останню зброю – «Україну»”[50], а відновлений часопис під тією ж назвою був зорієнтований на шельмування наукових концепцій вченого та його учнів.

 

АРЕШТ

Працювати доводилося в задушливій атмосфері. У 1930-1931 рр. стають популярними “дискусії” щодо наукової спадщини Михайла Грушевського та його учнів[51], “бригади” по обслідуванню установ вченого[52], “чистки” апарату ВУАН[53], звільнення співробітників, яких називали “грушев’янцями і великодержавниками”. Кожна з таких дискусій чи засідань не обминала увагою і Сергія[54], а їх метою було “викриття ворожих концепцій С.В. Шамрая” та його “фашистської ідеології”. Важко заперечити висновок учасника дискусій, авторитетного історика О. Оглоблина: “Вибір був вільним вибором, і С. В. якраз і зробив цей вибір”[55]. Безперечно, Сергій свідомо зробив свій вибір на користь української історичної науки, вибір, освячений її знаковою постаттю – Михайлом Грушевським.

“Дискусії”, на біду, вже визначили долю Сергія Шамрая. Невдовзі з’явилася і формальна підстава для арешту. Подію 17 червня 1933 р. можна по праву назвати вчинком. “Дискусії” були вже позаду, а арешти продовжувалися щодня. Це добре усвідомлював Сергій. Проте він не міг відмовити Михайлові Сергійовичу у проханні врятувати його книги та архів, а заодно – чи то на прохання, чи то з власної ініціативи – і архів Історичних установ ВУАН. Тож 17 червня 1933 р. С. Шамрай разом з І. Щітківським та М. Карачківським перевезли на підводах до домашнього помешкання М. Грушевського на вул. Паньківську, 9 документи наукового архіву Історичної секції ВУАН, УНТ у Києві, редакції журналу “Україна”, бібліотеку та інше майно Історичних установ[56]. Після цього події розвивалися за “сценарієм”. Вчинок С. Шамрая став підставою як для його звільнення з посади наукового співробітника, що було ухвалено на засіданні Президії ВУАН 15 липня 1933 р., так і арешту, який відбувся 17 липня 1933 р.[57] Гортаючи сторінки т. зв. “слідчої справи” С. Шамрая, а власне сторінки його трагічної долі, мимоволі постає запитання: “А чи вартий архів людського життя?” Саме по собі запитання ніколи не матиме однозначної відповіді, але поза дискусією залишається одне – інакше Сергій Шамрай вчинити не міг.

Останнє відоме офіційне фото Сергія Шамрая
Київ, 1930-ті рр.
З колекції Історико-меморіального музею
Михайла Грушевського

 

ТАБІР “СВОБОДНЫЙ”

“Слідча справа” 1933 р. рясніє головним “звинуваченням” – родинні зв’язки та вплив М. Грушевського, участь в націоналістичній контрреволюційній організації. Рясніє справа і категоричним запереченням Сергія своєї контрреволюційної діяльності. Один допит від 28 вересня 1933 р. та свідчення від 10 грудня 1933 р. містять лише визнання націоналістичних поглядів у власних наукових працях, що в очах тогочасної влади вважалося злочином, а з погляду розвою правдивої історичної науки – здобутком.

Михайло, Марія і Катерина болісно сприйняли арешт небожа і брата. Здавалося, що за умов “почесного вигнання” до Москви, М. Грушевський нічим не міг зарадити в справі арешту Сергія. Проте нововиявлені листи Михайла до сестри Ганни однозначно засвідчують, що він докладав усіх можливих зусиль для звільнення небожа. Свої клопотання намагався подати через двоюрідного брата Георгія Ломова-Оппокова, який обіймав високі посади в Кремлі. Про всі заходи докладно писав до Києва: “Говорив я з прокурором СРСР (Акуловим) (в серпні двічі), і він обіцяв «навести справки», потім нагадував йому Жорж ‒ востаннє 20/ХІІ (а Жоржеві тьотя); я говорив з Акуловим 2.ХІІ, подав йому писану записку в сій справі; остання відповідь Жоржеві була, що він ще [не] зібрав усіх потрібних справок (перед тим казав, що справа вже скінчена і він уже тут не може нічого ‒ але ми його переконали, що справа ще не скінчена[58].

Справа скінчилася 8 березня 1934 р., коли за вироком судової трійки при колегії ДПУ УСРР С. Шамрай був засуджений до трьох років виправно-трудових таборів[59]. Табір на Далекому Сході, де відбував свій перший гулагівський термін Сергій, мав глумливу назву “Свободный”. Мати намагалася достукатися до вищого керівництва. Вже після вироку Ганна Шамраєва переслала заяву Сергія прокурору СРСР Акулову та особисто Сталіну, про яку знав і намагався контролювати результат М. Грушевський. Але результат був невтішним: прокурор заяву Сергія прочитав, але переказав через Ломова-Оппокова: перегляду справи не буде, бо “не хоче мішатися в українські справи”[60]. У родині розуміли справжню причину, яку оприлюднила Ганна Сергіївна у своєму зверненні до наркома НКВС УСРР В. Балицького: “Единственная вина сына была та, что он родной племянник академика Грушевского”[61].

Окрім офіційного клопотання, М. Грушевський підтримував сестру матеріально, виділяючи зі своєї академічної платні (її отримувала в Києві Ганна) кошти на харчі та посилки[62]. Турбувалася за брата і сестра Катерина, відправляючи йому продуктові посилки з Кисловодська саме в той час, коли Михайло Сергійович вже тяжко хворів. Не маємо документального підтвердження, чи отримав Сергій вістку про смерть рідної людини і вчителя, яка настала 24 листопада 1934 р.[63] Якщо так, то це були найтяжчі хвилини його табірного життя.

Сергій Шамрай з дружиною Валентиною та донькою Вікторією
після першого гулагівського терміну
Київ, вул. Паньківська, 9. 1936 р.
З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

 

КОПАЛЬНЯ “ПАРТИЗАН”

На початку березня 1936 р. закінчився перший гулагівський термін Сергія Шамрая. Він повернувся в Україну, оселився в Чернігові, де працював старшим референтом обласного управління народногосподарського обліку. Як тільки репресії досягли свого апогею, 7 серпня 1937 р. прокурор Чернігівської області підписав постанову про його арешт[64], який відбувся вночі 9 серпня 1937 р. на очах у доньки, яка проводила свої канікули з батьком. “Саме в цю ніч батька свого я бачила востаннє”, – писала в своїх спогадах Вікторія Сергіївна. 16 серпня провели обшук і в Києві, на Паньківській, 9. Усі забрані в Чернігові та Києві документи, серед них листування, особисті документи та нотатки до наукових праць 14 жовтня 1937 р. було знищено шляхом спалення[65]. І знову, як і 1933 р., два допити і ті ж звинувачення – націоналістична діяльність, участь в контрреволюційній організації УВО, організація антирадянської роботи в Чернігові. Як не домагалися слідчі, але Сергій Шамрай і цього разу категорично відкидав усі звинувачення: “заперечую”, “не вів”, “не визнаю себе винним”[66]. Навіть в обвинувальному висновку неодноразово зазначалося: “Обвиняемый Шамрай виновным себя в антисоветской деятельности и в принадлежности к контр-революционной организации УВО – не признал”[67].

Слідчі справи Сергія Шамрая ‒ незаперечний доказ мужності і добропорядності цієї людини. Він не зрадив не лише свого вчителя і дядька, він не зрадив жодного зі своїх колег. Своєю впертою категоричною відмовою визнати провину без вини, як у 1933 р., так і у 1937 р., прагнув врятувати тих, хто залишався на волі.

Другий вирок було винесено в Москві. Особлива нарада при НКВС СРСР 28 березня 1938 р. постановила ‒ 8 років виправно-трудових таборів. Сергій дізнався про це рішення лише на Колимі. У своєму першому після вироку листі до рідних писав: “Пишу цього листа з дороги. 9/V виїхав до Ніжина, а 27/V до Харкова, звідки на етап. […] Їдемо на Далекий Схід, а чи лишимося там, чи повезуть далі й на Колиму (бухта Нагаєва) ‒ невідомо. Термін теж не знаю, тай взагалі нічого. Знаю тільки, що Особое Совєщаніє дає щиро ‒ 10-8років, отже, мабуть, і мені щось подібне”. Трохи пізніше повідомив : “Нахожусь я в Колыме, осужден на 8 лет. Мой адресс: ДВК, бухта Нагаєва, СГПУ, прииск «Партизан»”[68].

Лише з табірних листів дізнаємося про місце, де провів останній рік свого життя Сергій Шамрай. Копальня “Партизан” розташовувалася за 500 км від центральної точки “Севвостлага” – бухти Нагаєва, яка 1939 р. отримає статус міста – сумнозвісний Магадан. Найближчий від копальні телеграфний пункт і управління знаходилися за 12 км – в м. Хатиннах (сучасна Магаданська область). Дуже коротко і лаконічно змальовував Сергій клімат, а власне нелюдські умови: “Вы спрашиваете, какая тут природа и климат? Сопки, сопки и сопки, покрытые мелким лесом, а между ними прииски. Мелкие, горные речушки. Последнее время перед болезнью работал в лесу, лесорубом. Климат здесь суровый, доходит до -700. В лесу белые куропатки, белые зайцы. Местного населения здесь нет”[69]. Листи, як отримані, так і відправлені, перлюструвалися, тому писали російською, бо “контролери” українською не читали.

Сім листів і телеграма, які надіслав рідним Сергій Шамрай після другого арешту, сповнені відчаю: жахливий фізичний і гнітючий моральний стан. Кожний лист, як прощання. Кожний лист – благання подбати про єдину улюблену доньку. І один-єдиний лист до неї – як заповіт: “Придется тебе тяжело, но верь, дорогая, что я тут не виноват, не сердись, люби и помни своего несчастного отца. Мои книги, если они целы, возьми себе, читай, но береги и не раздавай их. Они лучшие друзья”[70]. Книги стали для Вікторії Сергіївни не лише друзями, вони стали її професією. Майже 30 років вона присвятила бібліотечній справі. До останніх днів святинею її життя була пам’ять про батька, ім’ям якого назвала свого першого онука.

Телеграма кінця 1938 р. про отримані гроші, посилки і листи була останньою звісткою від Сергія. У слідчій справі зберігається повідомлення управління “Севвостлага” про смерть 4 січня 1939 р. Сергія Вікторовича Шамрая[71]. Документ позначений грифом “секретно”, отже, не для рідних. Цю трагічну новину їм сповістили добрі люди. “Довідалися ми про це з коротенької записки, яку нам прислала, не називаючи себе, жінка, яка працювала в той час у лікарні. Офіційне повідомлення про смерть татка я одержала лише у 1995 році”, – згадувала Вікторія Сергіївна Шамрай.

В окупованому Києві 1943 р. померла мати, Ганна Сергіївна Грушевська-Шамрай, того ж року в таборах загинула улюблена двоюрідна сестра Катерина, ще раніше, 1942 р. – дядько і перший учитель “Сашенька”. 3 жовтня 1957 р. найближчий друг Сергія, чоловік його рідної сестри Ольги – Василь Денисенко – подав клопотання про реабілітацію. 20 грудня 1958 р. С. Шамрая був реабілітований, адже його справи 1934 р. та 1938 р. були закриті постановою Президії Чернігівського обласного суду “за недостаточностью собранных доказательств”[72].

Сергій Шамрай прожив неповні 40 років. Ще менше подарувала йому доля для реалізації творчих задумів. За сім років напруженої наукової праці він не встиг розкрити всі грані свого таланту. Але за такий короткий час блискучої кар’єри залишив вагомий науковий спадок і з честю пройшов обраний шлях, гідно репрезентуючи українську історичну науку та славний рід Грушевських.

 

СВІТЛАНА ПАНЬКОВА

30 серпня 2020 р.

[1] Верба І. Родина Грушевських в українській історичній науці 1920-х рр. // Український історичний журнал. 1996. № 5. С. 139; Юркова О. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924–1930 рр.) К., 1999. С. 259.

[2] Центральний державний історичний архів України у Києві (далі – ЦДІАК України). Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 278. Арк. 595 зв.

[3] Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). К., 2006. С. 408–423.

[4] Там само. С. 74–123.

[5] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 285. Арк. 88.

[6] Там само. Спр. 933. Арк. 35–37. Придбаний будинок скоро набув назви флігель, оскільки  у 1908-1909 рр. на садибі було зведено шестиповерховий з мансардою прибутковий красень, фасад якого оздобили за проектом архітектора В.Кричевського. У ньому у 1909-1914 рр. – наїздами, у 1917 р. – на початку 1918 р. постійно проживав М. Грушевський з дружиною і донькою. Олександр і Ганна уподобали флігель. Наприкінці січня 1918 р. під час наступу на Київ більшовицького війська Муравйова прибутковий будинок був зумисне обстріляний, а його обгорілий остов у 1921 р. зрівняли з землею методом підриву (Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 166. Оп. 1. Спр. 698. Арк. 60). Після повернення з еміграції М.Грушевський з родиною отримав прихисток у сестри Ганни на третьому поверсі, який вона займала з сином Сергієм та його родиною. Тож впродовж 1924–1929 рр. С.Шамрай проживав поруч з М. Грушевським. 1929 р. переселився на другий поверх, а звільнена кімната стала домашнім робочим кабінетом Михайла Сергійовича (Центральний державний архів України у Львові. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 378. Арк. 220 зв.).

[7] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1451. Арк. 1; Спр. 1452. Арк. 1.

[8] Там само. Спр. 286. Арк. 2.

[9] Державний архів м. Києва (далі – ДА м. Києва). Ф. 77. Оп. 1. Спр. 4468. Арк. 2-3зв.; арк. 1-3зв.; арк. 3–3зв.; Ф. Р-332. Оп. 1. Спр. 168. Арк. 4..

[10] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1289. Арк. 22.

[11] ДА м. Києва. Ф. Р-332. Оп. 1. Спр. 168. Арк. 2..

[12] Там само. Ф. Р-936. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 67; Оп. 2. Спр. 53. Арк. 14.

[13] Науковий архів Інституту історії України НАН України (далі – НА ІІУ НАН України). Оп. 3. Спр. 172. Ч. 4 (Особова справа С.В.Шамрая). Арк. 8.

[14] Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894–1923 рр. ) / Упоряд. Г. Сварник. Львів; Нью-Йорк, 1998. С. 48.

[15] Там само. С. 60.

[16] Там само.

[17] Ульяновський В. “З історії релігійної думки на Україні” // Грушевський М.С. Духовна Україна (Збірка творів). К., 1994. С. 545.

[18] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1453. Арк. 10–10 зв. (лист  від 18 грудня 1922 р.).

[19] Там само. Спр. 1425. С. 78 (Лист від 23 квітня 1923 р.).

[20] Ульяновський В. “З історії релігійної думки на Україні”. С. 546.

[21] Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894–1923 рр.). С. 98.

[22] Рябченко О. Л. Чистки студентського складу вищих навчальних закладів радянської України  (1920-ті рр.) // Український історичний журнал. 2010. № 5. С. 136–152.

[23] Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894–1923 рр.). С. 105.

[24] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1453. Арк. 14-14 зв.

[25] Там само. Арк. 19.

[26] НА ІІУ НАН України. Оп. 3. Спр. 172. Ч. 4 (Особова справа С.В.Шамрая). Арк. 6, 8.

[27] Там само. Арк. 5–5 зв.

[28] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1453. Арк. 5 зв. (лист від 26 квітня 1923 р.).

[29] Там само. Арк. 3–3 зв. (лист кінця травня 1923 р.).

[30] НА ІІУ НАН України. Оп. 3. Спр. 172. Ч. 4 (Особова справа С.В.Шамрая). Арк. 6, 8.

[31] Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського (далі – ІР НБУВ). Ф. Х. №№12098, 12099.

[32] Ананьєва Т., Тодійчук О. Історично-географічний збірник 1927–1931: Бібліографічний покажчик // Український археографічний щорічник. Нова серія. К., 1993. Вип. 2. С. 383.

[33] Записки Історично-Філологічного відділу ВУАН. К., 1929. Кн. ХХІV. С. 207-302.

[34] Більшовик (Київ). 1924. 8 березня.

[35] Пиріг Р. Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття (1924-1934). К., 1993. С. 37.

[36] Юркова О. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського (1924–1930 рр.). С. 57.

[37] НА ІІУ НАН України. Оп. 3. Спр. 172. Арк. 6.

[38] Відрядження наук. співробітника С.В.Шамрая до м. Ленінграду та м. Одеси // Україна. 1929. Жовтень-листопад. С. 167-171; Відрядження С.Шамрая до архівів та бібліотек Ленінграду в лютому-березні 1930 р. // Україна. 1930. – Березень-квітень. С.190–191; Лист С.Шамрая до матері. 28 вересня 1927 р. (з родинного архіву).

[39] Прилюдна оборона праці С.В.Шамрая: “Київська козаччина 1955 р.” // Україна. 1928. Кн. 3. С. 172–173.

[40] Верба І. Родина Грушевських в українській історичній науці 1920-х рр. – С. 139.

[41] Україна. 1929. Травень-червень. С. 164-166.

[42] ІР НБУВ. Ф. Х. № 4064.

[43] Там само. №№ 4169, 4193.

[44] Там само. №№ 4174, 4175.

[45] Там само. №№  4189, 4099

[46] Там само. № 4433.

[47] Там само. № 5160.

[48] Шамрай Сергій. Буржуазні концепції в працях з історії Києва та Київщини за часів феодальної доби // ІР НБУВ. Ф. Х. Спр. 35160 (автограф, рукопис). Арк. 1.

[49] Там само. Арк. 36.

[50] Юркова О. “Україна” на історичному фронті: від наукового часопису українознавства до журналу циклу наук історичних // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. К., 2007. Вип. 16: На пошану доктора історичних наук, професора Станіслава Владиславовича Кульчицького з нагоди 70-річчя від дня народження та 50-річчя наукової праці. Ч. 2. С. 327–355; Історія Національної академії наук України. 1929–1933: Документи і матеріали. К., 1998. С. 179–180.

[51] Історія Національної академії наук України. 1929–1933… С. 311, 318–322;

[52] ІР НБУВ. Ф. Х. № 2786.

[53] Історія Національної академії наук України. 1929–1933… – С. 99–119; ІР НБУВ. Ф. Х. Спр. 2786.

[54] ІР НБУВ. Ф. Х. №№ 4003, 14627, 1864.

[55] Там само. Ф. Х. Спр. 14627. Арк. 34.

[56] Державний архів Чернігівської області (далі – ДА Чернігівської області). Ф. 8840. Оп. 3. Спр. 10767. Арк. 59 зв., 62.

[57] Там само. Арк. 62, 52, 54

[58] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1425. С. 426–427 (Лист Михайла Грушевського до сестри Ганни початку 1934 р.).

[59] ДА Чернігівської області. Ф. 8840. Оп. 3. Спр. 10767. Арк. 91.

[60] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1425. С. 380–381, 395 (лист Михайла Грушевського до сестри Ганни від 16 травня 1934 р.).

[61] ДА Чернігівської області. Ф. 8840. Оп. 3. Спр. 10767. Арк. 99 зв.

[62] ЦДІАК України. Ф. 1235. Оп. 1. Спр. 1430. С. 113–114.

[63] Панькова С. Ще один крок до з’ясування обставин смерті Михайла Грушевського // Український археографічний щорічник. Нова серія. К., 2013. Вип. 18. С. 807‒811.

[64] ДА Чернігівської області. Ф. 8840. Оп. 3. Спр. 10767. Арк. 3, 5.

[65] Там само. Арк. 11–12.

[66] Там само. Арк. 17, 20, 22, 23 зв.–24 зв.

[67] Там само. Арк. 42.

[68] Лист С.Шамрая до матері, дружини і доньки. Літо 1938 р. З родинного архіву.

[69] Лист С.Шамрая до матері. 18 листопада 1938 р. З родинного архіву.

[70] Лист С.Шамрая до доньки. 27 липня 1938 р. З родинного архіву.

[71] ДА Чернігівської області. Ф. 8840. Оп. 3. Спр. 10767. Арк. 103.

[72] Там само. Арк.150 зв.; Федорук Я. Ще про реабілітацію Сергія Шамрая // Український археографічний щорічник. Нова серія. К., 2013. Вип. 18. С. 814‒818.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

«РІШЕНО БУЛО ВІДДАТИ МЕНЕ ДО ТИФЛІСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ»

    Питання про освіту Михайла Грушевського постало...

МНОГІЇ ЛІТА ВАМ, ЕЛЕОНОРО ЗАХАРІВНО!

  Далекого 1992 року, коли тільки започатковувався Історико-меморіальний...

×
Місце розташування

×