Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

УКРАЇНСЬКА ФРАКЦІЯ У І ДЕРЖАВНІЙ ДУМІ ТА ЇЇ ІДЕЙНИЙ КЕРІВНИК МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

 

115 років тому (з 27 квітня по 8 липня (за ст. ст.) 1906 року) тривала робота І Державної думи ‒ представницького законодавчого органу Російської імперії. Особливий інтерес викликає діяльність української думської парламентської громади та її ідейного керівника Михайла Грушевського. Саме цим аспектам присвячений наш черговий допис із серії знакових подій життя видатного вченого та політика, пам’ятні/ювілейні дати яких припадають на 2021-й.

Хвиля революційних виступів, що охопила Російську імперію у 1905 р., змусила владу вдатися до демократичних поступок в соціальному та політичному житті країни. Революція справила значний вплив і на розвиток українського руху. «Українське питання» починає набирати політичного забарвлення. Серед широких верств населення імперії певні сподівання покладалися на створення законодавчого органу – Державної думи. Питання про формування народного представництва обговорювалися на таємних засіданнях Ради міністрів 3 та 11 лютого 1905 р. (тут і далі всі дати подано за старим стилем). Результатом цих дискусій став опублікований 18 лютого монарший рескрипт на ім’я міністра внутрішніх справ Олександра Булигіна, що передбачав «залучення гідних представників, обраних від населення до обговорення законодавчих ініціатив»[1].

Міністерство внутрішніх справ (МВС) отримало доручення розробити проект народного представництва. Один із помічників начальника головного управління згаданого міністерства Сергій Крижанівський представив «Положення» про дорадчий характер Державної думи, що ввійшла в історію під назвою «Булигінська Дума» (за прізвищем очільника відомства). Сам термін Державна дума був узятий з законодавчих проектів відомого російського реформатора та законотворця початку XIX ст. Михайла Спиранського[2].

6 серпня 1905 р. було опубліковано «Маніфест про скликання Державної думи» та «Положення про вибори до Державної думи». Згідно якого Дума мала доволі обмежені законодавчі ініціативи. Фактично орган мав тільки дорадчі права. Крім того, виборче положення позбавляло права голосу деякі верстви населення, непрямий характер виборів давав змогу владі маніпулювати виборчим процесом у своїх цілях[3]. Але поверхневі та недолугі спроби влади провести реформи лише додатково розбурхали суспільство, призвели до зриву виборів і зростанню революційних настроїв. Голова Ради міністрів Сергій Вітте запропонував імператору програму політичних реформ, що зокрема передбачала зміни до «Положення про вибори до Державної думи».

Голова Ради міністрів Сергій Вітте та імператор Микола ІI складають Маніфест 17 жовтня 1905 р.
Сатирична листівка, 1905 р.
Джерело зображення: http://www.museum.ru/alb/image.asp?20238

 

17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ у Петергофі поставив свій підпис під маніфестом «Про удосконалення державного порядку». Зазначений документ передбачав скликання законодавчого органу – Державної думи та «дарував» населенню громадянські права і свободи[4].

11 грудня 1905 року вийшов указ «Про зміни Положення про вибори до Державної думи», що визначив новий порядок виборів. Згідно документа виборці поділялися на чотири курії (категорії виборців): землевласників, селян, міського населення та робітництва. Квоти були наступні: один депутат від 2 тис. поміщицьких виборців, від 4 тис. містян, від 30 тис. селян, та від 90 тисяч робітників[5]. Право голосу мали лише чоловіки, що досягли 25 років. Також виборчі права громадян обмежувалися майновим цензом, а самі вибори були не прямі, а мали багатоступеневий характер. Селянство мало чотириступеневу систему обрання своїх депутатів, робітництво – триступеневу, буржуазія та дворянство – двоступеневу[6]. Новий законодавчий орган мав двопалатну структуру та складався з Верхньої палати – Державної Ради та нижньої палати – Державної думи. Жодне рішення Думи не проходило повз Державну Раду, і лише після її схвалення документ потрапляв на підпис до імператора[7].

Маніфест від 17 жовтня 1905 р.
Джерело зображення: https://www.7.inliberty.ru/october17.html
Повний збірник програм російських політичних партій

Санкт-Петербург, 1906
Джерело зображення: http://elib.shpl.ru/ru/nodes/27676-polnyy-sbornik-platform-vseh-russkih-politicheskih-partiy

 

Маніфест 17 жовтня 1905 р. відкрив можливості до виникнення нових політичних партій та участі їх у виборах до Державної думи. Саме тоді розпочинає роботу Конституційно-демократична партія (кадети), що спиралася на інтелектуальний електорат імперії, ще однією впливовою партією ліберального напрямку стає «Союз 17 октября» (октябристи) та шовіністично-монархічний «Союз русского народа»[8]. Звістку про скликання Думи в тодішньому суспільстві було сприйнято з надією та сподіваннями, що «тепер почнеться нове життя», а дехто навіть порівняв це з прийняттям Конституції. Михайло Грушевський, згадуючи про свого сусіда та приятеля Івана Франка, оповідав, як той ввечері 18 жовтня 1905 р., перечитвавши звістки в газетах, підійшовши до фіртки і вигукнув: «Конституція в Росії». Потиснувши один одному руки Михайло Сергійович підсумував: «Поки що нічого ще не було, крім голого слова»[9].

Завдяки революції було легалізовано і українські національні партії. Керівники Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП) для посилення своїх позицій наприкінці 1905 об’єдналися в єдину Українську демократичну-радикальну партію (УДРП). До керівного органу нової партії ‒ Ради, увійшли відомі українські громадські діячі ‒ Сергій Єфремов, Федір Матушевський, Євген Чикаленко, Борис Грінченко. Її партійна програма базувалася на засадах парламентаризму з головною політичною вимогою ‒ національно-територіальна автономія України. Інші політсили, такі як Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) та Українська соціал-демократична спілка (Спілка), не бажаючи йти на компроміс з владою, бойкотували вибори, а Українська народна партія (УНП) проігнорувала вибори, зайнявши вичікувальну позицію.

Отже, з цілого ряду національних партій організовано взяла участь у виборах лише Українська демократична-радикальна партія (УДРП)[10], зважаючи на це, частина кандидатів у депутати балотувалися від загальноросійських партій. Вибори до Державної думи відбулися в лютому-березні 1906 р., а в деяких регіонах імперії виборчий процес затягнувся до квітня. Мандат отримали 497 депутатів.

Від українських губерній до Державної думи було обрано 102 депутати, але на жаль лише половина з них дотримувалася національної позиції. До них ми можемо віднести представників УДРП, що блокувалися разом із фракцією кадетів, та частину депутатів-селян, що приєдналися до трудової групи (так званих «трудовиків»), що сповідували народницькі погляди. За партійною приналежністю 32 парламентаріїв від українських губерній належали до кадетів, інші депутати представляли фракції трудової групи, октябристів, соціал-демократів та безпартійних[11]. За національним складом депутацію від України репрезентували 63 українці, 22 росіянина, а інші ‒ національні меншини[12]. Найбільшу соціальну групу складали депутати-селяни (40-42), далі йшли великі землевласники (21-24), інтелігенція (25-26) та робітники (6-8) депутатів[13].

Група депутатів І Державної думи прямують у Зимовий палац на зустріч з імператором Миколою ІІ
Санкт-Петербург, 27 квітня (за ст.ст.) 1906 р.
Джерело зображення: http://expositions.nlr.ru/ex_manus/state_duma/

 

27 квітня 1906 р. до Георгієвської зали Зимового палацу, що в Санкт-Петербурзі, на 13-ту годину були запрошені депутати І Державної думи на урочисту зустріч з імператором, а вже після неї народні обранці вирушили на спеціальних катерах річкою Невою до Таврійського палацу, що був визначений місцем роботи Думи

В очікуванні депутатів І Державної думи
Санкт-Петербург, набережна Неви
27 квітня (за ст.ст.) 1906 р.
Джерело зображення: http://expositions.nlr.ru/ex_manus/state_duma/ 

 

Журналісти київської газети «Громадська Думка» розповідали, що відбувалося в місті в той день: «На вулицях – сила людей! Біля палацу не можна проїхати, ледве можна проштовхатися пішки. Коли з’явилися перші депутати, натовп заворушився. Їм тиснули руки, махали капелюхами, хустинами та навіть пальтами. Проводжаючи їх, люди вигукували: “не забудьте про амністію”»[14]. Найтепліше вітали депутатів-селян, а деяких з них навіть несли на руках.

Таврійський палац – місце засідання І Державної думи
Санкт-Петербург, 1906 р.
Джерело зображення: https://pastvu.com/p/484479

 

Описуючи Таврійський палац, Михайло Грушевський відзначав, що царська влада для новоствореної Думи обрала другорядну будівлю, архітектура якої викликала відчуття тяжкості, а головне була розташована подалі від місць, «де б’є живчик столичного життя», так би мовити «за світом» — в найглухішому місці Санкт-Петербурга. Ремонт та облаштування приміщень палацу тривали близько півроку. Розкішну велику залу було перегороджено та створено галерею — тісну та невиразну. Крім того обмежили кількість місць у ложах для преси та запрошених осіб, дістатися до них було тяжко, а працювати в задусі у низенькій ложі під самою стелею було не можливо[15].

Перше засідання Думи розпочалося після молебня о 17-й годині. На ньому більшістю голосів головою Державної думи було обрано відомого російського політика, правознавця, соціолога професора Сергія Муромцева[16]‒ представника Конституційно-демократичної партії.

Сергій Муромцев – голова І Державної думи
Кінець XIX ст.
Джерело зображення: http://letopis.msu.ru/peoples/825

 

Один із депутатів-українців в інтерв’ю газеті «Громадська думка» розповів про атмосферу, що панувала в перші дні та тижні роботи Думи: «В розкішних, величезних залах Таврійського палацу стоїть шум і гомін. […] В коридорах під час перерви депутати розбиваються на гурти та жваво обговорюють промови, що нещодавно були виголошені в залі засідань. […] Чується мова татарська, польська, українська. Мелькають мальовничі національні костюми: українські чумарки з зеленими поясами, обстрічковані польські кунтуші, татарські бархотні шапочки»[17].

Депутати обирають місця в залі засідань напередодні відкриття І Державної думи в Таврійському палаці
Фотографія К. К. Булли
25 квітня (за ст.ст.) 1906 р.
Джерело зображення: https://blog.mediashm.ru/?p=4165

 

Варто відзначити, що на засіданнях Думи були присутні журналісти як вітчизняних так і закордонних видань. Зокрема, акредитацію отримала і українська газета «Громадська думка». Новинами для згаданого видання погодились ділитися українські депутати, серед них Ілля Шраг, Володимир Шемет та Павло Чижевський.

Оголошення про акредитацію кореспондента газети «Громадська думка» на засіданнях І Державної думи
За виданням: Громадська думка. 1906. 14 травня. №110.

 

За дотриманням порядку в Таврійському палаці відповідав спеціальний військово-поліцейський підрозділ, що одночасно фіксував присутність депутатів на засіданнях Думи. У бюджет Державної думи до 1 січня 1907 р. було закладено один мільйон триста тисяч карбованців. Більшість цієї суми виділялася на виплату зарплатні депутатам, а решта ‒ чиновникам та обслуговуючому персоналу Думи[18]. Яка ж була зарплатня депутата Першої думи? Один день роботи народного обранця було оцінено в 10 крб. Згідно прийнятого рішення грошове забезпечення виплачували щопонеділка кожного тижня[19]. Робочий день депутата починався об 11-й годині, мав обідню перерву та переважно закінчувався пізнім вечором. Також парламентар отримував службове житло та мав право на літню відпустку[20]. Серед депутатських привілеїв був думський буфет, але депутати-селяни бідкалися кореспонденту газети «Громадська думка» про високі ціни у ньому: поганенький обід там коштував півтора карбованці, склянка чаю 10 коп., а порція м’яса 50 коп.[21]. М. Грушевський теж охарактеризував його словами негідний та дорогий[22].

План залу засідань І Державної думи в Таврійському палаці
Малюнок М. Боійовича, 1906 р.
Джерело зображення: https://regnum.ru/news/polit/2444674.html

 

З перших днів роботи Думи депутати-українці розпочали обговорювати питання про створення власної фракції. Активну роль у цьому процесі відіграли депутати від УДРП І. Шраг (Чернігівщина), В. Шемет, П. Чижевський (Полтавщина) та Український політичний клуб, що діяв у Петербурзі з листопада 1905 р. Серед його членів були відомі українські громадські діячі: Олександр Лотоцький, Олександр Русов його дружина Софія, Василь Доманицький та Петро Стебницький[23]. Відомий публіцист, літературознавець В. Доманицький закликав пришвидшити цей процес: «Неодмінно потрібно в обороні власних своїх інтересів як наскоріше, як найтісніше організуватися. Коли цього не буде зроблено, коли українці тепер не виступлять в Думі як поважна, міцна сила, з якою мусять усі рахуватися – українська справа тяжко потерпить, і хто його знає, доки знов прийдеться чекати, щоб можна було полагодити зроблену помилку»[24].

Ввечері 1 травня 1906 р. на вулиці Різдвяній, 7, в будівлі районного осередку Конституційно-демократичної партії відбулися перші установчі збори українського парламентського клубу[25].

Ілля Шраг – адвокат, громадсько-політичний діяч, голова Української парламентської громади І Державної думи
Червень 1914 р.
З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
Микола Біляшівський – етнограф, мистецтвознавець, музейник, громадський діяч, заступник голови Української парламентської громади у І Державній думі
1911 р.
Джерело зображення: https://viche.ck.ua/region/zagadka-zarubyneczkogo-arheologichnogo-skarbu/

 

У зборах взяли участь близько 40 парламентаріїв та членів українського політичного клубу. Головуючим на зборах було обрано Іллю Шрага, а його заступником (секретарем) Миколу Біляшівського. Після бурхливих обговорень та дискусій ближче до 12-ї ночі провели голосування, де всі, окрім депутата від Харківщини Федора Іваницького, висловилися за створення Української фракції у І Державній думі[26]. Євген Чикаленко про факт створення фракції відгукнувся такими словами: «Але самий факт існування української фракції в Думі мав величезне значення: він показав світові, що “русскій народ” не моноліт, як запевняли москалі, а існує і український народ, що домагається своїх прав на існування, на самостійне культурне життя. А для нас цей факт мав величезне агітаційне значення, як серед обмосковленої інтелігенції, так і серед несвідомого селянства, бо всім показав, що українці вважають себе окремою нацією»[27]. Не забарилися і телеграфічні привітання з України з нагоди створення власної фракції, а саме: від політичного проводу УДРП, редакцій газет «Громадська Думка» та літературно-наукового часопису «Нова Громада», приватних осіб[28].

У підсумку, до складу Української фракції ввійшло 40 парламентарів[29], обраних від Київської (12), Полтавської (10), Чернігівської (5) Харківської (2), Подільської (5), Катеринославської (4), Бесарабської губерній (1) та міста Києва (1). Серед них було 19 селян, 4 робітники, решта 17 ‒ земські діячі, адвокати, судді, вчені, вчителі[30]. Головою фракції став депутат від Чернігівщини, адвокат та громадський діяч Ілля Шраг. «Маючи всі зовнішні дані для публічних виступів — талант промовця, чарівний баритон, імпозантну постать, він з великим успіхом виступає на захист різних українських справ…»[31]. Так охарактеризував лідера національної фракції О. Лотоцький. До керівного складу фракції ввійшли: В. Шемет, П. Чижевський, С. Таран, Г. Зубченко, І. Тарасенко, М. Онацький, А. Грабовецький[32]. «Українська фракція зробила на мене враження добре — є в ній елементи цінні та надійні», — писав Михайло Грушевський[33].

За виданням: Боиович М. Члены Государственной думы (портреты и биографии)
Москва: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1906

 

Свої враження про формування фракції та характеристики депутатів Михайло Сергійович подав у статті «У українських послів російської Думи»[34].  Вчений згадував, що до незначної кількості українських інтелегентів, що стояли на національних позиціях (Ілля Шраг, Микола Біляшівський, Павло Чижевський, Володимир Шемет) почали долучатися депутати від українських земель, що були пов’язані з загальноросійськими ліберальними течіями, але відчували обов’язок бути членами національної парламентської громади. Це Максим Ковалевський, Іван Присецький, Генріх Здановський, Євген Шольп, Федір Штейнгель, Олексій Свєчин, Іван Заболотний та ін. Крім того до фракції почали масово записуватися депутати-селяни. Декілька разів на тиждень депутатська громада влаштовувала спільні з петербургським Українським політичним клубом зібрання, що слугували політичною школою для депутатів-селян, серед яких було чимало інтелегентних та свідомих людей.

За виданням: Боиович М. Члены Государственной думы (портреты и биографии)
Москва: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1906

 

М. Грушевський згадував, що він з приємністю спілкуватися з депутатом з Чернігівщини Іваном Тарасенком, що мав добре розуміння сучасних обставин та був обізнаний у сфері українознавства. Зацікавлено слухав прості, а водночас солідні й продумані промови депутата з Київщини Гаврила Зубченка — заможного господаря, волосного старшину, що все життя воював з начальством.

За виданням: Боиович М. Члены Государственной думы (портреты и биографии)  
Москва: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1906

 

Депутат Микола Онацьким з Полтавщини був популярним оратором, прихильником ідеї української автономії, але на перший план все ж таки ставив розв’язання земельного питання. Він не вирізнявся ясним теоретичним поглядом, але міг цікаво ілюструвати фактичні обставини, поєднувати все це з свідомим гумором, образками та дотепними прислів’ями. Депутати-селяни за винятком Андрія Теслі (Полтавщина), що був вихованцем аграрної школи, говорили українською, переважно дуже гарно, без слідів зросійщення. Переважна більшість з них одягалася в сільський український одяг, а ось депутати-селяни з російських земель навпаки надавали перевагу міському стилю[35].

Група депутатів І Державної думи від Полтавської губернії
Квітень 1906 р.
Сидять: Феодосій Дубовий, Іван Присецький, Григорій Іоллос, Яків Імшенецький
Стоять: Іван Кириленко, Максим Дяченко, Микола Онацький, Володимир Шемет,
Павло Чижевський, Андрій Тесля, Микола Жигель
Джерело зображення: http://histpol.pl.ua/ru/?option=com_content&view=article&id=564

З метою обміну досвідом парламентського життя голова української фракції І. Шраг листується з керівником об’єднання послів-українців у Галицькому крайовому соймі Євгеном Олесницьким: «Певний, що Ви, вельмишановний добродію, не відмовите допомагати нам своїм досвідом; найтісніші зв’язки між Вами і нами тепер більш потрібні, ніж коли-небудь, бо можуть обставини так скластися, що нам і в парламентській боротьбі треба буде єднатися; наші інтереси спільні і в Австрії, і в Росії»[36]. Частина депутатів української фракції у Державній Думі невдовзі приєдналася до «Союзу автономістів» (голова ‒ О. Лєдницький (поляк), заступники ‒ І. Шраг (українець) та Тобчибашев Али-Мардан-бек (азербайжанець), секретар ‒ Варлаам Геловані (грузин)[37]. До складу об’єднання входило більше сотні депутатів, що репрезентували поневолені народи та виступали за децентралізацію Російської імперії. У залі засідань депутати-автономісти розмістилися у його лівій стороні.

Члени Союзу автономістів
1906 р.
Сидять: І. Шраг (п’ятий ліворуч) та О. Лєдницький (шостий ліворуч)
За виданням: Лотоцький О. Сторінки минулого. [Б.м.]: Вид. Укр. Православ. Церкви в США, 1966. Ч. 3.

 

Значну організаційну та ідеологічну допомогу парламентській думській громаді надавав Михайло Грушевський, що вже на той час став лідером українського національного руху.

Михайло Грушевський – український історик, громадський діяч та ідейний керівник Української думської громади
Львів 1904 р.
Листівка з приватної збірки Сергія Білоконя

 

Запрошуючи його до Петербурга, Олександр Лотоцький писав: «Приїзд Ваш був би дуже і дуже користним, бо Ви крім самої літературної сторони, були б чоловіком того політичного досвіду, що нам бракує»[38]. 12 травня 1906 р. Михайло Грушевський разом із братом Олександром приїздить до Петербурга та оселяється в помешканні О. Лотоцького. Дмитро Дорошенко згадував: «Приїзд Грушевського мав велике значіння. На той час він уважався всіма нами за провідника українського національного руху в Росії. Його великі наукові й громадські заслуги, його надзвичайний організаційний талант створили йому великий авторитет і глибоку пошану. […] Всі підпорядковувалися йому без застережень, і він став ідейним провідником як редакції “Украинского весника”, так і Української парламентської громади»[39]. Вже 13 травня Михайло Сергійович відвідав засідання української фракції, де виголосив привітання від галицьких діячів та розповів про особливості парламентського життя в Галичині. Свою промову він закінчив такими словами: «Бажаю поліпшити тяжке становище України, бажаю успіхів в тяжкій боротьбі за волю і кращу долю рідного народу»[40]. Неодноразово М. Грушевський надавав консультації парламентській громаді, намагався донести свої знання та бачення національно-державного устрою України. Під час одного з червневих зібрань українських парламентаріїв, професор Грушевський у своїй промові наголосив на важливості забезпечення українських інтересів та національно-територіальної автономії[41].

У травні 1906 р. побачив світ перший номер часопису «Украинский весник», що став неофіційним друкованим органом української думської громади. Функції редактора перебрав на себе Максим Славинський, а секретарем редакції часопису став Дмитро Дорошенко. Провідною місією часопису було ознайомлення російського громадянства з українським питанням, висвітлення його через призму досліджень історичного, етнографічного та економічного характеру[42]. На шпальтах журналу публікувалися відомі українські вчені, політики, письменники та депутати. Серед них М. Грушевський, Ф. Вовк, С. Єфремов, О. Руссова, І. Франко, О. Лотоцький І. Шраг, В. Шемет.

Перше число «Украинского вестника» – неофіційного друкованого органу Української парламентської громади
І Державної думи

21 травня 1906 р.
З колекції Історико-меморіального музею
Михайла Грушевського

 

Активно долучився до процесу налагодження роботи редакції, участі в редакційних засіданнях і Михайло Грушевський, який всебічно опікувався та вчасно реагував на нагальні потреби видання[43]. Секретар редакції «Украинского весника» Д. Дорошенко згадував: «Енергія, його [ Грушевського. – Авт.] живий проникливий розум, його невичерпна працездатність виявились у всім своїм блиску. Під його проводом праця закипіла. […] Грушевський просто дивував усіх ясністю своєї думки, широтою своїх задумів і плянів, дотепністю своєї мови. […] Я міг побачити, яка з нього широко освічена людина, який цікавий і дотепний співрозмовник, який невтомний працівник. […] Легко і радісно було працювати під його кермою»[44]. За час свого тривалого перебування у Петербурзі (з 12 травня до 3 червня), окрім низки ділових зустрічей, політичних нарад з депутатами Думи, він підготував для «Вестника» сім статей суспільно-політичного характеру: «Национальный вопрос и автономия», «Позорной памяти», «Украинский Пьемонт», «Вопрос дня», «Единство и распадение», «О зрелости и незрелости», «Наши требования»[45]. Згодом ці праці ввійшли до збірника «Освобождение России и украинский вопрос».

Головним завданням, що стояло на порядку денному української парламентської фракції, було національне питання. Також депутати долучилася до обговорень та вирішення проблемних питань щодо аграрного сектору, політичних прав та громадських свобод населення. Серед засадничих законопроектів, на яких базувалася політична платформа громади, була «Декларації про автономію України». Згідно щоденникових записів Грушевського маємо свідчення, що автором згаданого документа був саме Михайло Сергійович. Так, 27 травня історик лаконічно занотував: «Писав деклярацію». 30 травня відбулися збори в справі «Декларації», після чого 1 червня вчений знову записав у щоденнику: «Переписував деклярацію; засіданнє української фракції з огляду на мене перенесено». Продовжував це переписування і 2 червня. І, врешті, 3 червня, перед самим від’їздом, підсумував: «Зрана присів фалди, щоб переписати решту “Деклярації”»[46]. Вперше ключові положення цього важливого документа були викладені у його статті «Наші вимоги» в часописі «Украинский весник»[47]. Мова йшла про реформування Російської імперії на засадах федералізму, рівноправ’я народностей, домагання національно-територіальної автономії, надання демократичних прав та свобод громадянам, скликання Українського сейму, що був би наділений законодавчими функціями. Також передбачалося запровадження викладання національними мовами у навчальних закладах, обов’язкове знання чиновниками мови місцевої людності та скасування будь-яких мовних обмежень.

«Декларацію про автономію України» мав виголосити у стінах Державної думи 9 липня (за ст. ст.) 1906 р голова української фракції Ілля Шраг, але передчасний розпуск Думи (8 липня) позбавив можливості репрезентувати цей історичної ваги документ.

Небажання царської верхівки йти на поступки у вирішенні аграрного питання, відсутність конструктиву з владою у дискусіях з наболілих питань, що стосувалися громадських прав та свобод населення, безкінечні звинувачення депутатів у розхитуванні політичної ситуації підштовхнули імператора Миколу ІІ до розпуску Державної думи (8 липня 1906 р.) та оголошення через вісім місяців виборів до нової Думи. Це рішення викликало незадоволення та різку критику в депутатському середовищі. Провідну роль в організації спротиву зазначеному рішенню взяла на себе фракція конституційних-демократів (кадетів). За її закликом частина незгодних депутатів (близько 200 осіб) протягом 9-10 липня переїхали до міста Виборг.

Колишні депутати Державної думи на вокзалі
м. Виборг
Джерело зображення: http://tomskhistory.lib.tomsk.ru/view_image.php?id=1248

 

 Місцем зібрання було обрано готель «Бельведер». Депутат (кадет) Максим Вінавер згадував, що у провінційний готель другого класу набилося сила-силенна людей. Крім депутатів у будівлі вешталися студентська молодь, кореспонденти газет, провокатори та інша підозріла публіка[48]

Готель «Бельведер», в якому депутати у знак протесту проти розпуску
І Державної думи ухвалили «Виборзьку відозву»

м. Виборг
Початок ХХ ст.
Джерело зображення: https://museovirasto.finna.fi/Search/Results?lookfor=Hotel+Belvedere&type=AllFields

9 липня 1906 р. після 22-ї години депутати під керівництвом головуючого Сергія Муромцева розпочали засідання. На засіданні були також присутні і деякі українські депутати: І. Шраг, В. Шемет, Т. Локоть, С. Котляревський[49]. Після бурхливих суперечок та обговорень депутати склали текст звернення під назвою «Народові від народних представників», що ввійшло в історію як «Виборзька відозва». Автори відозви засудили розпуск Думи та закликали до проявів громадянської непокори владі. Мова йшла про несплати податків та ухиляння від призову до армії.

Текст «Виборзької відозви», укладеної депутатами
І Державної думи після її розпуску

1906 р.

 

Широкого відгуку серед населення згадана постанова не знайшла, а от репресивні заходи проти депутатів, що поставили свої підписи під документом, не забарилися. Із 180 парламентаріїв 167 були засуджені до тримісячного тюремного ув’язнення та позбавлення виборчих прав на час виборів до ІІ Державної думи. Серед них депутати української думської громади І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський та ін.[50]

Слід зауважити, що російська влада повела також рішучий наступ і проти української преси, зокрема газети «Громадська думка», на шпальтах якої висвітлювалась діяльність Думи та зокрема української фракції, звучала критика влади та завжди відстоювалась національна позиція. 18 серпня 1906 р. до редакції газети увірвалася поліція та провела обшуки. Представниками органів внутрішніх справ було виявлено нелегальну літературу, а також примірники так званої «Виборзької відозви». Були заарештовані працівники редакції та один з редакторів газети ‒ Сергій Єфремов[51], а вже на наступний день газета припинила своє існування.

Отже, небажання влади йти на компроміс з Державною думою, нехтування її законодавчих ініціатив призвели до її розпуску. З цього приводу Михайло Грушевський писав: «Не встигне Дума порушити якусь справу, як з сторони міністерств уже зазначується, що правительство такій реформі неприхильне, до тої реформи не допустить. Таким чином зникає відразу надія на успішне й скоре переведення задуманої реформи й приходиться її переводити на непевне. Таке становище, безперечно, прикре й тяжке. Дума засідає, радить і веде законодавчу діяльність з якнайбільшим напруженням уже два місяці, але й досі не може виказатися ніяким позитивним результатом її»[52].

Оцінюючи діяльність Української парламентської громади І Державної думи, Михайло Грушевський перш за все звертав увагу на брак політичного досвіду, слабкість національних політичних партій, що в кінцевому результаті призвело до розпорошення українських депутатів серед російських партій та різноманітних фракційних об’єднань, що існували у Державній думі. Також наголошував на тому, що розраховувати на допомогу чи співчуття від російських ліберальних та революційних партій у боротьбі за національно-політичні, культурні права українського народу не варто. Успіх у подальшій боротьбі вчений вбачав у консолідації українства навколо національної програми, органічно поєднаної з суспільно-економічними планами та реформами[53]. Паралельно звертав увагу, що політична активність повинна бути тісно пов’язана з просвітницькою роботою, маючи на увазі поширення української преси, наукових, популярних, інформаційних, довідкових видань.

Загалом же Михайло Сергійович прихильно відгукнувся про перші паростки парламентаризму в Російській імперії.

Отже, в період діяльності І Державної думи члени української громади зосередилися на вирішенні найбільш гострих для українського суспільства проблем, а саме національної автономії, прав та свобод громадян, земельного питання, але розгін Думи не дав можливості втілити в житття напрацьовані фракцією законопроєкти. Незважаючи на це, існування української громади мало велике історичне значення. Перш за все українці заявили про себе як нація, отримали можливість легально відстоювати свої права, набувати політичний і парламентський досвід для подальшої боротьби за свої права з імперською владою.

Секретар редакції «Украинского весника», а згодом відомий політичний діяч та історик Дмитро Дорошенко, влучно висловився про факт існування національної фракції у І Державній думі: «Україна чує себе окремою нацією й домагається свого права. Чужинці побачили, перше, що Росія й Україна не те саме, а друге, що взагалі російська держава се не якась національна держава, а держава національностей»[54].

10. 12. 2021

Юрій Євтушенко

 

[1] Лукоянов И. Государственная дума Российской империи: исторический опыт // Ленинградский юридический журнал. 2005. № 3 (4). С. 53

[2] Там само.

[3] Веденеев Ю., Зайцев И. Российское общество и выборы в воспоминаниях современников: опыт переосмысления исторической памяти // Выборы в I–IV Государственные думы Российской империи: (Воспоминания современников. Материалы и документы) / Под общ. научн. ред. А. В. Иванченко. М., 2008. С. 9.

[4] Пушкарев С. Обзор русской истории. Нью-Йорк., 1953. С. 447.

[5] Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). Львів., 1996. С. 339.

[6] Тишкевич О. I–IV державні думи та українська справа (на матеріалах газет Київського генерал-губернаторства 1907–1914 рр.) // Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія ”Історичні науки”. 2019. Т. 30 (69), № 3.  С. 43.

[7] Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. К., 1995. С. 422.

[8] Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навчальний посібник. К., 1997. С. 43.

[9] Грушевський М. Апостолові праці (в десятиліття смерті Франка) // Україна. 1926. Кн. 6. С.14.

[10] Яремчук В. Українські політичні партії Наддніпрянської України і I та II Державні Думи: перший досвід парламентаризму // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2010. Вип. 4. С. 13.

[11] Депутаты с территории Украины и их деятельность в Государственной Думе // Украинский вестник. 1906. №10. С. 730.

[12] Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. К., 1991. С. 265.

[13] Яремчук В. Українські політичні партії Наддніпрянської України і I та II Державні Думи: перший досвід парламентаризму. С. 15.

[14] Перший день Думи // Громадська Думка. 1906. № 97. 29 квітня. С. 2.

[15] Грушевський М.  З Державної думи. З вражінь і помічень // Грушевський М. Твори: У 50 т.  Т  1. Львів, 2002. С. 353.

[16] Варшавский С. Жизнь и труды первой Государственной думы. Москва. Типография Т-ва И. Д. Сытина. 1907. С.11.

[17] В Державній думі (Од одного з наших послів до державної думи) // Громадська Думка. 1906. № 106. 10 травня. С. 2.

[18] Скільки коштує Державна дума // Громадська Думка. 1906. № 105. 9 травня. С. 2.

[19] Видача жалування членам думи // Громадська Думка. 1906. № 100. 3 травня. С. 2.

[20] Материальное обеспечение депутатов Государственной думы. URL: https://duma.tomsk.ru/document/view/904

[21] В Державній думі (Од одного з наших послів до державної думи) // Громадська Думка. 1906. № 106. 10 травня. С. 2.

[22] Грушевський М.  З Державної думи. З вражінь і помічень. С. 353.

[23]Лотоцький О. Сторінки минулого. [Б.м.]: Вид. Укр. Православ. Церкви в США, 1966. Ч. 3. С. 12.

[24] Доманицький В. Петербурські вісті. Перші збори українського парламентського клубу // Громадська Думка. 1906. № 102. 5 травня. С. 2.

[25] Там само.

[26] Там само. С. 3.

[27] Чикаленко Є. Спогади (1861 – 1907): Документально-художнє видання / Передмова В. Шевчук. К., 2003. С. 294.

[28] Там само.

[29] Милько В. Українське представництво в Державній думі Російської імперії (1906–1917): монографія. К., 2016. С.43.

[30] Шемет В. Украинская парламентская фракция // Украинский вестник. 1906. №2. С. 134.

[31] Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 3. С. 42.

[32] Доморослий В., Кузіна Н. Діяльність української парламентської громади щодо виборення політичних прав і свобод у І Державній Думі Росії (1906-1907 рр.) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2011. Вип. 108. С. 14.

[33] Грушевський М.  У українських послів російської Думи // Грушевський М. Твори: У 50 т.

Т  1. Львів, 2002. С. 352.

[34] Там само. С. 348-351.

[35] Там само. С. 352.

[36] Ісаїв П. Недруковані листи Івана Франка та Іллі Шрага до Євгена Олесницького // Український історик. 1967. № 1-2 (13-14). С. 83.

[37] Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 3. С. 34.

[38] Панькова С. Михайло Грушевський та «Украинский Вестник» у світлі листів Олександра Лотоцького

(1906 рік) // Архіви України: Науково-практичний журнал. 2016. № 5-6. C. 66.

[39] Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 рр.). К., 2007. С. 114.

[40] Збори української парламентської групи // Громадська думка. 1906. № 113. 18 травня. С. 3.

[41] Збори Української парламентської групи // Громадська думка. 1906. № 128. 6 червня. С. 1.

[42] Задачи «Украинского вестника» // Украинский вестник. 1906. №1. С. 6.

[43] Кавунник В., Панькова С. Листи Олександра Лотоцького до Михайла Грушевського (1894–1914) // Михайло Грушевський. Студії та джерела. К., 2019. Кн. 1. С. 309.

[44] Дорошенко Д. З моїх зустрічей з Михайлом Грушевським // Український історик. 1998. Ч. 1–4. С. 120.

[45] Панькова С. Михайло Грушевський та «Украинский Вестник» у світлі листів Олександра Лотоцького

(1906 рік). C. 67.

[46] Там само. C. 68

[47] Грушевский М. Наши требования // Украинский вестник. 1906. №5. С. 267-273.

[48] Винавер М. История Выборгского воззвания (Воспоминания). Петроград. 1917. С. 16.

[49] Древаль Ю. Українське питання у Державній Думі Російської імперії початку ХХ ст. // Вісник університету внутрішніх справ. 1999. Вип. 9. С. 201.

[50] Лавров Ю. Виборзька акція депутатів І Державної думи 1906 // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. К. 2003. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Vyborzka_aktsiia

[51] Опанащук П. Діяльність української преси в умовах цензурної політики російського уряду (1906-1914 рр.) // Волинські історичні записки. 2008. Т. 1. С. 53.

[52] Грушевський М.  З Державної думи. З вражінь та помічень. С. 356.

[53] Грушевський М. Після думи // Грушевський М. Твори: У 50 т.  Т  1. Львів, 2002. С. 372.

[54] Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. Відень: З друкарні Адольфа Гольцгаузена у Відні, 1916. С. 64.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 ЗУСТРІЧЕЙ КИЄВА З ГРУШЕВСЬКИМ: ВІРТУАЛЬНА ПОДОРОЖ

Зустріч перша: 1873-1885 1873 рік. Михайло Грушевський вперше...

WHAT TO READ, LISTEN AND WATCH TO UNDERSTAND UKRAINE BETTER?

Photo: Valentyn Ogirenko Kremlin invests a colossal amount...

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ МАКАРЕНКА

  Сьогодні всі, хто проходитиме повз Михайлівський Золотоверхий...

КАВОВІ ІСТОРІЇ ГРУШЕВСЬКИХ

Усіх, хто бажає насолодитися неповторною аурою затишної садиби...

×
Місце розташування

×