Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

Василь Грушевський: шлях від гімназійної парти до кривавої битви
на “чотирьох річках”

 

Загострення суперечностей між провідними країнами світу на початку ХХ ст., поділ Європи на два ворогуючих блоки держав (Антанту та Троїстий союз (у 1915 р. перетворився на Четвертний союз)) підштовхували їх до військового протистояння. Потрібна була лише маленька «іскра», щоб цей конфлікт розгорівся та набув світового масштабу. Цією «іскрою» стало вбивство 28 червня 1914 р. сербом Гаврилом Принципом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда.

«Символічна» карта Європи. Швейцарія. 1887 р.
Джерело: http://propagandahistory.ru/335/Geograficheskie-karty-kak-propaganda/

Провідний український вчений та політик Михайло Грушевський, передчуваючи наслідки цієї трагічної події, 9 липня 1914 р. у своїй статті «Сараєвська трагедія» розмірковує про нові політичні реалії, «мілітаристичний невроз», що охопив європейські країни, та закликає українців розраховувати на свої «власні сили», що мали базуватися на ідеалах соборності України, а не тішитися хибними обіцянками вирішити «українське питання» за сприяння Австро-Угорщини чи Німеччини. З іншого боку, він не закликав і до підтримки Росії.

З перших днів початку Великої війни у серпні 1914 р. українці всупереч власної волі були втягнуті у війну, а їхні землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Наш народ змушений воювати за чужі інтереси та брати участь у братовбивчому протистоянні (на боці російській армії виступало приблизно 4,5 млн. українців, австро-угорської — приблизно 300 тис.). Імперські уряди запровадили жорстоку цензуру, активізували репресії проти українства. Особливу завзятість у цій боротьбі проявила російська влада, наслідком чого стало закриття майже всіх національних товариств і видань, численні арешти. 28 листопада 1914 р. заарештований і лідер українського руху Михайло Грушевський, звинувачений в австрофільстві та мазепинстві.

Не бачена до цього масштабна мобілізація чоловічого населення, величезна кількість жертв кривавого конфлікту зачепила майже кожну українську родину. Не оминула вона й рід Грушевських. Родина священика Григорія Миколайовича Грушевського (троюрідний брат Михайла Грушевського) втратила на тій війні свого молодшого сина Василя.

Родина Григорія та Ольги Грушевських
Сидять: сини Лев, Василь, батько Григорій Миколайович, донька Ірина.
Стоять син Сергій, мати Ольга Володимирівна.
Приблизно 1908 р.
З родинного архіву Дмитра Грушевського.
м. Краснодар, РФ

Батько Василя 1884 р. закінчив Черкаське духовне училище, згодом, 1890-го, Київську духовну семінарію. Як активний учасник Української семінарської громади, підтримував зв’язки з Михайлом Грушевським, не залишався байдужим до української справи. У вересні 1891 р. одружився з Ольгою Ранцовою. Олександр Лотоцький згадував, що була вона з «інтелігентної, літературної петербурзької родини, з великим діалектичним хистом та жвавою вдачею». У Санкт-Петербурзі в свій час закінчила гімназію та жіночі курси.

28 грудня 1896 р. у селі Мордва Чигиринського повіту Київської губернії (нині с. Красносілля Чигиринського р-ну Черкаської обл.) у Григорія Миколайовича та Ольги Володимирівни Грушевських народився син Василь. У 1899 р. родина переїхала до села Кримки Чигиринського повіту (нині Олександрівський р-н Кіровоградської обл.), де батько служив священником спочатку у Святотроїцькій, згодом у церкві Святої Параскеви. У 1906 р. маленький Василь починає навчання в чоловічій гімназії у містечку Златопіль Чигиринського повіту Київської губернії (у 1959 р. Златопіль приєднано до міста Новомиргород Кіровоградської обл.).

Будівля Златопільської чоловічої гімназії (нині – м. Новомиргород Кіровоградської обл.)
Сучасний вигляд

До гімназії приймали дітей, що знали алфавіт, вміли писати та розв’язувати прості арифметичні дії. Якщо дитина не отримала відповідні навички, то могла набути в підготовчому класі гімназії, де навчалися діти у віці від 7 до 10 років. До першого класу зараховували лише тих, кому виповнилося вже 10 років. Практикувався також варіант здобути початкову освіту вдома, а після скласти іспити до гімназії. Так свого часу вчинили батьки Михайла Грушевського, якого віддали відразу до третього класу 1-ї Тифліської чоловічої гімназії. Діти, що приїхали на навчання з інших населених пунктів, розселялися в пансіонах, які майже всі гімназії мали в той час. Однак дозвіл на проживання надавався лише вихованцям молодших 4-х класів. Гімназисти вже старших класів (не місцеві) винаймали квартири.

Навчання в гімназіях тривало 8 років і було платним. На початку ХХ ст. сума за рік могла складати від 50 до 130 руб. Навчальний рік розпочинався 16 серпня, а закінчувався 1 червня. Неділя та дні, на які припадали великі церковні свята, були вихідними. Середа та субота мали скорочений день. Канікули поділялися на зимові (два тижні) та літні (два місяці). У кожному класі навчалося не більше 40 вихованців. Але траплялися випадки, коли дітей було значно більше, особливо це стосувалось молодших класів.

Загалом тодішні гімназії давали достойну освіту, що відкривала можливість продовжити навчання у вищих школах Російської імперії та за кордоном. Не була винятком і Златопільська гімназія. У часи навчання в ній Василя Грушевського, його братів Сергія та Лева там викладали відомі педагоги, серед яких варто назвати директора (1908–1911) Миколу Лятошинського, письменника, драматурга, фольклориста, педагога, громадського діяча, двоюрідного брата Михайла Грушевського Григорія Грушевського, поета й літературознавця Миколу Зерова, а також Івана Андрієвського, Олександра Бабенка, Василя Імшинецького, Костянтина Коршуна-Осмоловського та Фому Більського.

Серед випускників гімназії були відомий політичний діяч, письменник та художник Володимир Винниченко, літературознавець Олександр Назаревський, історик Сергій Грушевський, генерал-майор, командир корпусу Армії УНР Олександр Поджіо, доктор медицини, хірург та топографоанатом Іван Студзинський. У свій час у гімназії навчалися композитор, диригент і педагог Борис Лятошинський, а також  поет і літературознавець Павло Филипович.

У період навчання у старших класах гімназії Василь Грушевський розмірковує над своїм подальшим життєвим шляхом, цікавитися військовою справою. Значний вплив на прийняття рішення стати військовим справив рідний дядько по матері Василь Ранцов — полковник, учасник російсько-японської війни 1904–1905 рр., командир 14-го гренадерського Грузинського полку. Отож, складаючи в травні 1914 р. випускні іспити на «атестат зрілості», Василь уже уявляв себе завзятим юнкером Київського військового училища.

Основним контингентом тодішніх вступників до військових училищ були вихованці кадетських корпусів, які після закінчення їх зараховувалися до обраного навчального закладу. Іншу частину, приблизно 30%, складали юнаки, що закінчили середні навчальні заклади (гімназії, реальні училища, семінарії). Але був ще один шлях отримати офіцерський чин. Маючи середню або вищу освіту, юнак за своїм уподобанням обирав полк та вступав на військову службу в якості добровольця. Успішно закінчивши полкову учбову команду та склавши іспит, такий доброволець отримував звання унтер-офіцера. Після цього розпочиналася напружена підготовка до екзаменаційних випробувань при військовому училищі. За два-три місяці опановувався дворічний курс, і лише успішне складання іспитів відкривало дорогу до успішної військової кар’єри.

Київське військове училище. Початок ХХ ст.
З приватної колекції Олексія Шереметьєва.
За часів Центральної Ради у грудні 1917 – січні 1918 рр. тут містилася 1-ша Українська військова школа імені гетьмана Богдана Хмельницького, вихованці якої брали активну участь в бою під Крутами. На сьогоднішній день у стінах будівлі діє Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.

Після закінчення Златопільської гімназії Василь Грушевський обрав Київське військове училища, що готувало офіцерів піхоти. Містилося воно на околиці затишного Печерська на вулиці Московській, 5 (нині —№ 45 ). Учбовий курс був розрахований на два роки. У стройовому відношенні навчальний заклад складався з одного батальйону (400 юнкерів), який в свою чергу поділявся на чотири роти. Начальником училища був генерал-лейтенант Костянтин Крилов. Завдяки вдало підібраному командно-викладацькому складу, значна частина якого мала дипломи випускників Миколаївської академії Генерального штабу, навчально виховний процес був поставлений на високому рівні.

Окремі офіцери училища в подальшому продовжили службу в українських збройних формуваннях 1917–1921 рр. Серед них варто згадати полковника Василя Сігаріва, капітана Йосипа Галущинського, полковника Болеслава Бильчинського, головного лікаря училища Бочарова (за згадкою Бориса Мартоса він обіймав посаду начальника лазарету під час бою під Крутами). Деякі колишні випускники училища зробили блискучу військову кар’єру та займали високі посади в Армії УНР. Це генерал-хорунжі Володимир Сікевич, Лев Дроздовський, Валентин Трутенко, Микола Ніколіч, полковник Сергій Ізотов.

Учбова програма Київського військового училища була доволі насиченою та включала в себе комплекси дисциплін з тактики, стрілецької справи, артилерії, фортифікації, топографії, військової історії та географії, статутів, законодавства, гігієни. Крім того, вивчався Закон Божий, іноземні мови, російська та зарубіжна літератури. В програму входила верхова їзда, танці, фехтування та гімнастика. Починаючи з 1908 р., влаштовувалися змагання з гімнастики та верхової їзди. Переможці в якості призів отримували годинники, компаси, іменні жетони, срібні підсклянники тощо. В училищі була своя бібліотека, юнкерський оркестр та хор. Успішність в навчанні оцінювалася за 12-бальною системою.

Значні зміни та корективи в життя училища внесла світова війна. 12 липня 1914 р. було запроваджено «Положення про підготовчий до війни період», згідно з яким на місяць раніше до запланованого терміну розпочалися випуски з військових училищ. 17 липня 1914 р. в Російській імперії оголосили мобілізацію.

З початком війни 1 серпня 1914 р. згідно розпорядження військового міністра Володимира Сухомлінова юнкера низки військових училищ, що закінчили перший курс, повинні були завершити навчання 24 серпня, а інші — 1 жовтня 1914 р. 8 листопада 1914 р. затверджується «Положення про пришвидшену підготовку офіцерів у військовий час терміном у чотири місяці». Ті, хто вступив до військово-навчальних закладів на початку літа, мав закінчити їх 1 грудня 1914 р. Випускалися вони вже не підпоручиками, а в званні прапорщика.

Під зазначений останній пункт підпадав і Василь Грушевський: за неповні півроку треба було здолати весь курс. Перший місяць навчання зі значними фізичними та моральними навантаженнями, стислим терміном опанування предметів був нелегким, особливо для юнкерів, що прийшли з гімназійної лави. Їхні товариші, що скінчили кадетські корпуси, були вже добре обізнані з реаліями військових буднів. Проте вже через два місяці муштри Василь показав значні успіхи, наслідком яких стало присвоєння звання молодшого портупей-юнкера. Слід відзначити, що це звання переважно отримували колишні кадети, що вже розумілися на військовій справі. Василь Грушевський заслужив його завдяки старанням та наполегливості. Особливою гордістю у портупей-юнкерів користувався тесак з офіцерським темляком, що носився на поясі, та дві вузькі сріблястого кольору з червоною ниткою смужки, що нашивалися впоперек погону.

Молодший портупей-юнкер 1-го Київського військового училища  
Василь Грушевський 
Жовтень 1914 р.
З родинного архіву Дмитра Грушевського
м. Краснодар, РФ

Отримавши заслужене звання, Василь став командиром відділення, де відповідав за дисципліну, виконання наказів, розпоряджень, шикував підрозділ перед початком стройових занять, доповідав старшим командирам про відсутніх. У вільний час допомагав юнкерам, що відставали в навчанні.

Переведення військових училищ на пришвидшену програму навчання призвело також до змін у правилах, що стосувалися випуску. Юнкера, що закінчували навчальний заклад, поділялися на дві категорії.

До першої категорії відносилися ті, що закінчили навчання за так званим 1-м розрядом. Вони отримували первинне офіцерське звання військового часу — прапорщик — та прирівнювалися за своїм статусом до випускників мирного часу.

До другої категорії відносилися ті, що закінчили навчання за так званим 2-м розрядом. Такі випускники не отримували офіцерського звання й відправлялися у військові частини у званні унтер-офіцера. І лише через чотири місяці служби їм присвоювали звання прапорщика.

Розподілення на розряди за успішністю та поведінкою проводили педагогічні комітети училищ. Ці рішення приймалися на підставі результатів успішності в навчанні та контрольних репетицій. За правилами мирного часу юнкера, що добре навчалися і мали середній бал з кожного предмета не менше 8, отримували право обирати вакансії у полках на свій розсуд. Але в період війни такі правила скасували, й вони діяли винятково при комплектуванні окремих частин гвардії.

Незадовго до отримання офіцерського чину з державної казни кожному юнкеру виплачувалося 300 руб. для придбання обмундирування та спорядження. На згадку про навчальний заклад замовлялись нагрудні знаки й жетони. Знак Київського військового училища був затверджений 26 січня 1914 р. Виготовлявся він в Санкт-Петербурзі у відомих ювелірних майстернях «Едуард» та «Генріх Кан». Жетони, а згодом і нагрудні знаки київських військових училищ, замовлялися в 2-й Київській ювелірній артілі, що містилася на Хрещатику, 12.

Прапорщик Василь Грушевський
На кишені кітеля (праворуч) – нагрудний знак 1-го Київського військового училища.
Фотографія «Нике», Київ, 1914 р.
З родинного архіву
Дмитра Грушевського
м. Краснодар, РФ

За традицією після випуску кожен офіцер знаходив час, щоб обов’язково сфотографуватися у новому офіцерському однострої, а після залишити це фото собі чи переслати рідним. Прапорщик Василь Грушевський цей пам’ятний знімок зробив у фотоательє «НІКЕ», що містилося на другому поверсі будинку на вул. Хрещатик, 39 (напроти вул. Фундуклеївської (нині — Богдана Хмельницького)).

1 грудня 1914 р. Василь Грушевський залишив стіни 1-го Київського військового училища. За розподілом він потрапляє до 265-го Вишневолоцького піхотного полку, який на той час не був кадровою частиною. Формуватися він почав з початком мобілізації у місті Новгороді 18 липня 1914 р. Його кістяк склала група офіцерів 85-го Виборгського піхотного полку. Командиром було призначено полковника Олексія Фабріціуса.

Командир 265-го Вишневолоцького піхотного полку полковник
Олексій Фабріціус з офіцерами
та прапороносною групою
Приблизно 1914-1916 рр.
Джерело: http://ria1914.info

В середині листопада 1914 р. полк у складі 67-ї піхотної дивізії прибуває на Північно-Західний фронт. В районі містечка Біляви (західніше Варшави) у складі 6-го армійського корпусу 1-ї армії полк вступає в бій з військами супротивника. Після закінчення Лодзинської битви в кінці листопада 1914 р. стратегічну ініціативу на Північно-Західному фронті перехоплює Німеччина. Частини та з’єднання російської армії залишають міста Лодзь, Лович та під тиском німецьких військ починають відступати на схід, до Варшави.

На початку грудня 1914 р. прапорщик Василь Грушевський прибув до полку й відразу потрапив у вир жорстоких боїв, що розгорілися на берегах річок Бзура, Равка, Пілиця та Ніда. Криваве протистояння грудня 1914 р. та січня 1915 р. на майже 250-кілометровій ділянці фронту ввійшло в історію під назвою битви на «чотирьох річках».

Битва с немцами на реке Бзура. Москва. Видавництво Івана Ситіна, 1915
Джерело: https://www.wdl.org/ru/item/15098/

Саме тут російська армія спробувала зупинити супротивника. Маючи перевагу в артилерії великих калібрів, німецькі війська здійснювали безперервні обстріли та атаки позицій 67-ї піхотної дивізії. Чотири полки зазначеної дивізії в оборонних боях на берегах річок Бзура та Равка понесли значні втрати: в деяких ротах залишилося не більше 50 військовослужбовців. Катастрофічні втрати – близько 80% загиблих та поранених – були і серед офіцерів дивізії.

       В перші тижні грудня 1914 р. німецька армія форсувала річку Равку біля села Ясіонна (північніше м. Болімов), частково потіснивши та завдавши поразки  67-й піхотній дивізії. Зокрема, в бою біля села Курабки був повністю розгромлений 267-й Духовщинський піхотний полк. 19 грудня 1914 р. в районі села Суха (південніше м. Сохачів, на сьогоднішній день тут існують два населені пункти з назвами Стара та Нова Суха) під німецький удар потрапив «сусід по фронту» знищеної частини – 265-й Вишневолоцький піхотний полк. Активне протистояння біля с. Суха та його околицях тривало до кінця грудня 1914 р. З новою силою в згаданому районі бої поновилися в березні 1915-го. В одному з них прапорщик Василь Грушевський отримав тяжке поранення.

Санітарні двоколки, що використовувалися для перевезення поранених з лінії фронту до найближчого лазарету
Приблизно 1915-1916 рр.

  У кліровій відомості церкви с. Кримки батько Василя, Григорій Миколайович, зробив запис: «Участвовал в войне против немцев, 18 апреля 1915 г. скончался от ран, полученных в бою при деревне Суха. Тело перевезено в Крымки». На сьогодні це єдина офіційна відомість про долю В.Г. Грушевського.

Завдяки клопотання родини та офіцерів полку тіло Василя доправили до села Кримки та поховали біля церкви Святої Параскеви. Коли саме відбулося поховання, на жаль, встановити не вдалося. За описами Державного архіву Кіровоградської області метричні книги с. Кримки, за якими цю дату могли б з’ясувати, збереглися лише по 1912 р. включно.

27 січня 1916 р. Василь Григорович Грушевський посмертно відзначений орденом Святої Анни ІV ступеня з написом «За хоробрість».

Фрагмент ілюстрованого додатку петербурзької газети «Новое время»
з інформацією про загиблих офіцерів, серед яких і прапорщик
Василь Грушевський (у нижньому ряду перший ліворуч). 1915 р.
Джерело: https://vivaldi.nlr.ru/pn000109612/view#page=28

Уяву про драматичні хвилини прощання з Василем і тисячами полеглих в Великій війні дають спогади штабс-капітана лейб-гвардії Семенівського полку Юрія Макарова «Моя служба в Старій Гвардії. 1905–1917». У них він описує, як відбувалося транспортування та прибуття труни із загиблим офіцером на петроградському вокзалі:

«На порожньому пероні група людей. Священник, протодиякон, солдат-псаломщик, декілька офіцерів полку, родина загиблого та дружина командира полку. Ось нарешті з’являється голова безкінечного товарного потягу. Потяг з гуркотом підійшов та зупинився. Вагар за допомогою аркуша паперу знайшов вагон, щипцями відірвав пломбу, відкрив двері та знявши кашкет відійшов у бік. До вагону ввійшло духовенство. За ними тихо, поступаючись один одному, ввійшли всі інші. Жінки попереду, чоловіки позаду. В глибині на підлозі довгий, вузький цинковий ящик, зроблений з коробок де зберігалися набої. Ящик однакової ширини в ногах та плечах. На плоскій кришці дротом припаяна шашка з червоним потріпаним темляком. Над нею закріплений зім’ятий, вигорівши від сонця та дощу захисного кольору кашкет. Роздають свічки, священник починає відспівування…»

Церква Святої Параскеви в селі Кримки Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.
Сучасний вигляд

На сьогоднішній день відшукати могилу Василя Грушевського не вдалося. За совєтської влади територія навколо церкви прийшла в запустіння, а сам храм перетворили на склад мінеральних добрив. Богослужіння в церкві Святої Параскеви поновилося на початку 1990-х рр.

         Трагічно склалася доля не лише Василя, але і всієї родини. В часи Великого терору закінчив своє життя в ув’язненні батько — Григорій Миколайович Грушевський (діяч Української Автокефальної православної церкви), заарештовані старші брати Сергій Григорович (історик, розстріляний в урочищі Сандармох) та Лев Григорович (правник, після шести років гулагівських таборів зник безслідно), репресований чоловік сестри Ірини — Родіон Кутєпов.

          На прикладі однієї української родини ми бачимо трагедію нашого народу, який був позбавлений своєї державності та в боротьбі імперій за світове панування платив найвищою ціною – людським життям.

Цією публікацією ми відкрили нову рубрику «З роду Грушевських», в якій будуть представлені історії про відомих і маловідомих представників славної родини Грушевських.

 

Юрій ЄВТУШЕНКО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 коментар


  • Notice: Undefined offset: 180 in /home/immh/immh.kiev.ua/www/wp-content/themes/html5blank-stable/functions.php on line 425
    Андрій says:

    Дякую за цікаву і пізнавальнау статтю, багато краєзнавчої інформації та особливості навчання у військових училищах.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ІХ семінар Інституту СІД Музею Шереметьєвих

Запрошуємо 23 листопада 2018 року о 12:00 на...

8 листопада 2018 виповнилось 150 років з дня народження Марії Грушевської

150 років тому у селі Підгайчики Золочівського повіту...

Імерсивне шоу “Forestieri”

Запрошуємо 3 листопада на імерсивне шоу "Forestieri”. У товаристві з...

Круглий стіл «Не бути приреченим на забуття»

2 листопада о 14:00 в Історико-меморіальному музеї Михайла...

×
Місце розташування

×