Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

ВІДКРИТТЯ ВИСТАВКИ “САГА ПРО МАТУШЕВСЬКИХ”

Шановні друзі запрошуємо Вас 12 грудня о 17.30 до Історико-меморіального музею Михайла Грушевського на відкриття виставки “Сага про Матушевських”.

 

19 січня 1909 року… На світ прийшов третій син відомого в українських колах подружжя Матушевських: публіциста та громадського діяча Федора Павловича і земського лікаря Віри Олександрівни. Відбулася ця щаслива подія у Боярській земській лікарні, якою завідувала Віра Матушевська (там же, в службовому будинку, родина тоді й мешкала). Обидва старших сина (чотирьох і двох років) спали, нічого не чули, і їм показали вже “готову лялю”. Обидва віднеслися з великою любов’ю до неї. Борис (або ж Буся, як ласкаво звали середнього сина) відразу приніс до неї найулюбленіші свої “цяцьки”, тикаючи ними до личка та примовляючи: “На, ляля, на!”. А коли “ляля” на всі його слова не звертала найменшої уваги, він тупнув спересердя ніжкою і, сказавши “пху”, ‒ пішов геть від неї. Старший хлопчик Юрко дивився на все це насмішкувато-поблажливо.

Сина назвали Василем, на честь найближчого друга родини Василя Доманицького. Василь Миколайович і Федір Павлович були дуже схожі: обидва сердечні, принципові, віддані справі люди; мали лагідну вдачу, лишень Доманицький був по-дівочому сором’язливий ‒ ніби дитина в тілі дорослого. Любий “дядя Вася” тривалий час боровся із важкою недугою, що загострилася унаслідок його фанатичної працелюбності та нехтування власними інтересами, а головне здоров’ям. І тому, згодом, Федір Павлович мав звичку гримати на розбишак, як вони вибігали з хати роздягнені: “Ай-ай-ай, от і «дядя Вася» був неслухняним хлопчиком, бігав у розстебнутому пальті!”.

У середині 1890-х Федір Матушевський і Василь Доманицький уперше зустрілись на помешканні громадського діяча та письменника Олександра Кониського в Києві, де українці (свідомі й ті, що ставали на цей шлях) збирались погомоніти про громадські, літературні та інші справи. Федір Павлович, якому йшов другий десяток літ, учителював тоді в Черкасах, а до Києва приїжджав «духу набиратися». О. Кониський згуртував навколо ідеї українського відродження чимало молоді, особливо вихідців із провінційних священицьких родин. Він був ідейним натхненником створення у 1895 році видавництва, згодом відомого під назвою “Вік”, що організували його найвідданіші духовні учні: Василь Доманицький, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький, Володимир Дурдуківський і Федір Матушевський. Їх об’єднала не лише спільна праця, але й щира багатолітня дружба.

Усім гуртом улітку 1904 року “віківці” приїхали на весілля Матушевських до маєтку родини нареченої – хутора Салів Кут неподалік села Печеніги на Харківщині. Дісталося тоді, звісно, що жартома, Федору Павловичу добряче “за зраду” їхнього товариства. Молоду Віру Попову всі вони добре знали по українській студентській громаді в Петербурзі, коли вона разом із іншими слухачками Жіночого медичного інституту брала активну участь в її просвітницькій праці. Ну, а коли новоспечене подружжя пообіцяли якомога швидше перебратися до Києва, то й поїхали приятелі з надією незабаром зустрітися.

Уже 1905 року цю обіцянку виконали. Щоправда, оселились Матушевські не в самому місті, а за 30 км залізницею – у селі Будаївка, що нині Боярка. Там, як було вже згадано, Віра Олександрівна отримала посаду земського лікаря, а Федір Павлович активніше долучився до громадського життя. Протягом 1906 року він був редактором першої української наддніпрянської щоденної газети “Громадська Думка”, а згодом її заступниці ‒ “Ради”. Поза редагуванням, Матушевський був і автором численних статей, в які вкладав усю свою душу. Працював він зазвичай до пізньої ночі, чекаючи на повернення дружини з якогось віддаленого села, куди її частенько викликали то до хворого, то до породіллі. А маленькі Юрко та Буся, спостерігаючи за татусем, і собі бавилися в “редакторів газети”, та була в них своя дитяча “Рада”. Головним був, звичайно, старший ‒ Юрко. Дали батьки якось почитати ту “газету” Олександру Лотоцькому, який захоплено мовив: “От, порося, до чого додумалося!”. А фантазії, таланту та почуття гумору у всіх трьох синів Матушевських вистачало!

Коли в 1917-му піднялась “велика хвиля” Української революції, Юркові виповнилося 12 років, Бусику – 10, а Василькові – 8. Відріс уже вистрижений власноруч «оселедець» на голові у Бориса, сюжетами малюнків Юрка стали не фантазії на теми «хати Шевченка» й «машини» (як він називав паровоза), а козак з жовто-блакитним прапором. Революційні події, тривога за батьків, що застрягли на кілька місяців на Кавказі та не могли дістатися Києва через війну з більшовиками, вступ до 1-ої Української гімназії ім. Т. Шевченка – усі ці обставини пришвидшили їхнє дорослішання. Яскраве дитинство бешкетників залишилося лише у численних листах і спогадах.

У 1919 року, на пожарищі більшовицької навали, Федір Павлович змушений був покинути своїх найрідніших – дружину Віру, синів Бориса та Василя – і вирушити на чолі Надзвичайної дипломатичної місію УНР до Греції. Товариство йому склав лише первенець Юрій. Їхати було страшно: через те, що ніколи до такої праці не готувався, через те, що в душі відчував – не повернеться. Змучене, хворе серце припинило служити 21 жовтня того ж 1919 року.

Життя і далі мчалося стрімголов. І ще не одна історія ‒ курйозна, сентиментальна та драматична ‒ трапилася з Вірою, Юрком, Борисом і Василем Матушевськими. І не було такої трагічної події в історії України першої половини ХХ століття, яка б не зачепила боляче цю родину. Якщо Ви досі не покинули читати нашу розповідь, то, сподіваємось, бажаєте дізнатись, що сталося із нашими героями далі…

На виставці вперше презентований родинний архів українського громадського діяча, публіциста, дипломата Федора Павловича Матушевського (1869‒1919) з приватної збірки Сергія Білоконя.

Готуючи цю експозицію, автори надихались споминами Бориса та Юрія Матушевських із їхнього взаємного листування 1960–70-х рр., в якому вони згадували про найбільш пам’ятні події в житті батьків і про свій дитячий погляд на них. Отже, по праву справжніми оповідачами є саме вони, а найбільше ‒ Борис Федорович, ‒ який опрацьовував родинний архів до останнього свого дня.

Вхід вільний.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

МУЗЕЙ ВІДЧИНЯЄ ДВЕРІ ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ

Дорогі наші гості! З 30 червня 2020 року...

«Я ПОЧУВ СЕБЕ ЛІТЕРАТОРОМ»

На запитання про те, ким був Михайло Грушевський,...

КУЛЮНЯ/КАТРУСЯ/КАТЕРИНА МИХАЙЛІВНА

«Найдорожча наша Кулюнечка, моя солодка потішечка! Сьогодні день...

«МІЙ СВІТЕ ЗАТИШНИЙ, МОЯ УТІХО МИЛА»:
ОСВІДЧЕННЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

У переддень свого дня народження, 28 (16) вересня...

×
Місце розташування

×