Музей працює щоденно, крім понеділка, з 10:00 до 18:00.
Київ, вул. Паньківська, 9. Тел.: (044) 288-28-07

З музейних практик Михайла Грушевського:
Виставка пам’яті Володимира Антоновича

 

 

 

16 (28) вересня 1894 року закінчився перший київський період у житті Михайла Грушевського. У той день, напередодні своїх уродин, молодий титулований професор вирушав до Львова, відбувши останні візити. Найважливіша прощальна зустріч пройшла у знаменитому будинку із мезоніном на розі Жилянської та Кузнечної в оселі Володимира Антоновича. На згадку про неї Михайло Грушевський презентував Учителю свою останню світлину з автографом і датою «16/ІХ 1894». Через 34 роки цей знімок серед сотень фотодокументів та інших реліквій буде експонуватися в Києві на виставці пам’яті Володимира Антоновича. Її ініціатором стане голова Історичної секції ВУАН академік Михайло Грушевський, якого тої далекої осени 1894-го Вчитель «спровадив» до Львова на першу кафедру української історії, поклавши початок новій ері національної науки й культури. Він щиро вірив, що найталановитіший учень сповна виправдає його сподівання. Однак, навіть такий маститий вчений не міг передбачити, щó вдасться зробити його вихованцю. Насправді, це був найкращий вибір. Усвідомлюючи це, Вчитель всіляко підтримував новоспеченого професора[1], хоча той часом і нарікав на недостатню увагу В.Антоновича до його важливих проектів[2]. Однак, незважаючи на тумани й дощики, що часом затьмарювали ці взаємини, М.Грушевський завжди зберігав пієтет до свого Вчителя, відзначаючи його ювілеї статтями й виданнями (ілюстр. 1)[3], замовленим портретом до галереї українських діячів, яка прикрашала зали Наукового товариства імені Шевченка у Львові (ілюстр. 2)[4]. Вшанував пам’ять Вчителя й засіданням Українського наукового товариства у Києві (УНТ), яке відбулося за декілька днів після його смерті, 16 (29) березня 1908 р., а доповіді впорядкував у окремому томі “Записок УНТ”[5]. Повернувшись з Волині разом із Центральною Радою та взявшись за розбудову соборної й самостійної УНР, М.Грушевський не забув і про меморіальні дати. 24 березня 1918 р. на 10-річчя смерті В.Антоновича в Софійському соборі відбув панахиду, а в університетській аудиторії — наукове засідання УНТ, де виступив із доповіддю “Пам’яти Володимира Антоновича”[6].

Через 10 років, виступаючи на зібранні Історичних установ ВУАН, найталановитіший учень Володимира Антоновича відзначив: “…я хочу сказати, що ми, українська інтелігенція, досі не сповнила свого обов’язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя […]. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований. […] Через 5 літ наступить 25-ліття з дня смерті Антоновича, а через 6 — століття з дня його народження. Нинішнє наше засідання нехай буде тому пригадкою”[7]. Але відкладати пошанування Вчителя до його 100-річчя М.Грушевський не міг. Він поспішав жити, хоча й не міг передбачити, яким буде 1934 рік і для нього, і для імені Антоновича, який своєю працею “здобув собі місце в першім ряді нашого національного пантеону”[8].

Ілюстр. 1. Записки Наукового товариства імені Шевченка. 1906.
Т. LXXІV. Кн. VІ
 
Том, присвячений 35-річчю професорської діяльності Володимира Антоновича, був прикрашений репродукцією портрета вченого роботи Івана Труша з галереї українських діячів НТШ

 

Ілюстр. 2. Портрет Володимира Антоновича пензля І.Труша (1900) в залі засідань НТШ 
Львів, 1900-ті рр.

ІДЕЯ

Виставку, яка відкрилася 25 березня 1928 р. в будинку Історичної секції ВУАН на вулиці Володимирській (тодішній Короленка), 35 (ілюстр. 3), присвятили сумній даті — 20-річчю смерті видатного вченого, фундатора київської історичної школи документалістів. Вона стала першою й останньою до сьогоднішніх днів масштабною експозицією про життя та творчий доробок Володимира Антоновича, насиченою величезною кількістю раритетів. Збережені історичні документи дозволяють детально простежити і хід підготовки, і зміст виставки, і експозиційне вирішення, зафіксоване на численних світлинах[9]. Магія цих унікальних знімків зачаровує, і ти знову й знову повертаєшся до них, заглядаючи в кожну вітрину й шпаринку експозиції, блукаючи залами й розглядаючи кожну річ. Й розмірковуючи — а де вони?

Саме ця фотофіксація виявилася потужним стимулом й спонукала до цього дослідження. Адже не так багато збереглося світлин з музейних експозиції міжвоєнного часу, тим паче меморіальних. І тому кожний такий комплекс заслуговує на особливу увагу. Для нас, грушевськознавців, ця знахідка є надзвичайною. Адже це був не просто виставковий проект. Цей проект поєднав у собі дві видатні постаті, презентувавши пам’ять Учня про свого Вчителя.

Ілюстр. 3. Будинок Історичної секції ВУАН, переданий для історичних установ
Михайла Грушевського 1927 року

Київ, вул. Володимирська, 35. Початок ХХ ст.

За первісним задумом 20-ту річницю від дня смерті В.Антоновича, яка в джерелах названа здебільшого “ювілеєм” або “святом”, вирішили відзначити низкою статей і спогадів, зокрема Михайла і Олександра Грушевських, Осипа Гермайзе та ін. Відповідне рішення ухвалили на засіданні бюро Історичної секції ВУАН 6 листопада 1927 р. Мова про виставку вперше зайшла 23 грудня того ж року, а вже 10 лютого 1928-го справа набула реального змісту. По-перше, вдова “погодилась передати на виставку всі речі Антоновича”; по-друге, призначили відповідальних за її створення (Павла Глядківського й Михайла Карачківського); по-третє, на організацію експозиції ухвалили виділити кошти із фондів Історичної секції[10].

Підготували також і звернення до тих, хто мав на руках матеріали чи речі за темою виставки, закликаючи передати їх на тимчасове експонування (ілюстр. 4). І вони відгукнулися. Невдовзі, відкриваючи експозицію, голова Історичної секції дякував насамперед Катерині Мельник-Антонович та доньці вченого, Ірині Антонович, а також всім, хто “своєю працею чи передачею своїх колекцій зробили можливим здійснення виставки”[11].

Ілюстр. 4. Оголошення Історичної секції ВУАН (з правками й доповненнями
М.Грушевського)  про відкриття
 виставки пам’яті В.Антоновича  
зі зверненням передати на тимчасове експонування матеріали вченого 
Березень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ

У тексті звернення до співучасників проекту, зредагованому М.Грушевським, повідомлялося також про задум Історичної секції створити по завершенню виставки кабінет імені В.Антоновича[12]. Це була давня нереалізована ідея, адже відразу по смерті історика обговорювалася пропозиція, щоб Українське наукове товариство у Києві “прийняло” його ім’я[13]. До порозуміння не дійшли ні тоді, ні влітку 1918 р., коли так само не вдалося вшанувати пам’ять про видатного вченого при створенні Київського археологічного інституту. Інститут з часом відкрили, але без імені Володимира Антоновича[14]. Першою інституцією, яка отримала це ім’я, стала Бібліотека ім. В.Б.Антоновича при Першому (Історично-філологічному) відділі УАН. Вона постала на основі закупленої 1919 р. від спадкоємців історика його книгозбірні. Кошти, виручені за бібліотеку, призначалися на надмогильний пам’ятник[15]. Проте, і на 20-ту річницю смерті лише невеличкий згірок нагадував про поховання Володимира Боніфатійовича (ілюстр. 5). За полагодження й цієї справи з ініціативи її голови М.Грушевського взялася Історична секція ВУАН. 11 травня 1928 р. Рада секції ухвалила встановити грати на могилі В.Антоновича та розпочати збір пожертв для подальшого її впорядкування. А вже 15 червня 1928 р. секція прийняла рішення “оплатити огорожу могили В.Б.Антоновича в кількості 17 погонних метрів”[16].

Ілюстр. 5. Могила Володимира Антоновича
на Байковому цвинтарі

1927 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

 

ПІДГОТОВКА

Документи не зафіксували ні факту обговорення, ні дати замовлення архітектурно-художнього оформлення виставки. Проте, збережений ескіз із розробленим експозиційним модулем, підписаний Василем Кричевським 5 березня 1928 р., однозначно вказує і на автора, і на дату (ілюстр. 6)[17]. Цей проект виставки Володимира Антоновича — один із творів на ниві музейних практик видатного творця українського модерного стилю. Власне з ним В.Кричевський “увійшов” в будинок Історичної секції ВУАН, для якої пізніше, у 1928–1929 рр., виконає проект мистецького оздоблення[18].

Ілюстр. 6. В.Кричевський. Проект оформлення виставки  пам’яті В.Б.Антоновича
в Історичній секції ВУАН 

5 березня 1928 р.
ЦДІАК України. Публікується вперше

Промотором виставки стала, насамперед, Катерина Мельник-Антонович. З приватного архіву покійного чоловіка вона передала сотні документів, рукописів, фотографій (ілюстр. 7)[19]. Окрім цього, доповнила експозицію меморіальними предметами, якими “дорожив небіжчик”: зокрема, “шафкою для книжок, що мати купила вже стару малому Антоновичу, як починав першу науку”, “ріжним начинням”[20], килимами, яких в домі на розі Жилянської та Кузнечної за описом Київського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старожитностей від 16 лютого 1920 р. збереглась ціла сотня[21].

Однак, на час створення експозиції окремі раритети вже були передані до різних інституцій, окремі перебували в приватних колекціях. У зв’язку з цим співробітники Історичної секції розгорнули пошукову роботу, яка досить детально відтворена в збережених документах. Їхніми заходами вдалося зібрати праці вченого в раритетних виданнях із книгозбірень Києва, зокрема Всенародної бібліотеки України (14 праць В.Антоновича, серед них 5 із його автографами ) та унікальної бібліотеки Кабінету антропології та етнології ім. Ф.Вовка при ВУАН. За цю роботу відповідала й безпосередньо її виконувала Ольга Грушевська[22]. Скористалися також збірками Історичного товариства Нестора Літописця, бібліотеки університету (на той час КІНО) та, зрозуміло, Бібліотеки імені В.Антоновича (28 видань)[23]. Долучився до формування експозиції й Михайло Грушевський, передавши зі своєї книгозбірні літографовані лекції професора Антоновича з історії козацтва (1879, 1882) та Литовської Руси (1882)[24]. Цей факт є важливим джерелом не лише до історії виставки пам’яті В.Антоновича, але й до реконструкції змісту останньої бібліотеки академіка (1924–1931 рр.).

Ілюстр. 7. Каталог предметів, представлених на виставці пам’яті В.Антоновича 
Березень 1928 р.
ЦДІАК України

Із різних, переважно приватних збірок (Кістяківських, Житецьких, Михальчуків, Старицьких та ін.), надійшли й деякі фотографії[25]. За світлинами М.Лисенка “з молодого віку” та його дружини, а також “старих громадян” організатори виставки зверталися до Музею українських діячів науки та мистецтва[26]. З колекції Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка передали портрети Івана Ґонти та його дружини[27].

Ці портрети зберігалися в старій церкві в с. Володарка Київської губернії, ктикторами якої значилися Ґонта з дружиною. У 1847 р. храм розібрали й перенесли на нове місце, а портрети передали до поміщицького маєтку. Коли ж поміщика вислали за участь в повстанні, все його майно конфіскували й розпродали з аукціону. З цього “публічного торгу” 1860 р. В.Антонович і придбав для власної збірки ці історичні портрети[28]. Поряд з образами гетьманів[29] вони прикрашали домашній кабінет вченого й запам’ятались численним гостям його дому. Так, учень Володимира Боніфатійовича Аркадій Верзилов згадував: “Нас, студентов, и вообще деловую публику он принимал в своем кабинете. Это была порядочная комната с окнами во двор на север; нельзя сказать, чтобы в ней был яркий свет, стены были уставлены книжными шкафами доверху; стена против стола украшалась портретами Гонты и его жены, кольчугами и вообще древностями. […] В общем получалось впечатление музея и библиотеки, притом довольно сумрачное, а в то же время и таинственное”[30].

Коли ці твори надійшли до збірки Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка, перебували там на постійному зберіганні чи “переховувалися” тимчасово — тема подальшого окремого дослідження. На збереженому в архіві Національного художнього музею України зверненні Історичної секції про передачу цих творів для експонування на виставці В.Антоновича резолюція-згода відсутня (ілюстр. 8)[31]. Не вдалося розшукати також і акту про передачу Історичній секції портретів Івана Ґонти та його дружини. Не увінчалися успіхом і наші спроби виявити в інвентарних книгах 1898–1934 рр. Київського художньо-промислового і наукового музею (з 1924 р. — Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка) записи про надходження цих творів до музейної збірки.

 

Ілюстр. 8. Лист Історичної секції ВУАН до Всеукраїнського історичного музею  імені Т.Шевченка  з проханням передати  
на виставку пам’яті В.Антоновича
 портрети І.Ґонти  та його дружини зі збірки історика

[19 березня] 1928 р.
Науковий архів Національного художнього музею України

Поза сумнівом, відповідь на звернення М.Грушевського була позитивною, на що вказують збережені знімки експозиції виставки з улюбленими творами мистецької збірки історика, які вплелися в неповторну ауру меморіальних комплексів[32]. На сьогодні це поки що єдина виявлена фотофіксація (незважаючи на її низьку якість) портретів І.Ґонти та його дружини зі збірки Володимира Антоновича (ілюстр. 9), яка, сподіваємось, допоможе в подальших пошуках.

Ілюстр. 9. Портрети Івана Ґонти та його дружини (на стіні ліворуч і праворуч) 
на експозиції 2-ї зали виставки пам’яті Володимира Антоновича  
Березень–квітень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Свого часу в “Киевской старине” були опубліковані спеціально виготовлені геліогравюри з портретів, які значно відрізняються від автентичних творів (ілюстр. 9а, 9б)[33].

Ілюстр. 9а, 9б. Геліогравюри з портретів Івана Ґонти  та його дружини (з колекції В.Антоновича) 
1882–1883 рр.

Досить вдало на початку 1880-х рр. на замовлення О.Лазаревського була виконана копія портрета Ґонти за оригіналом зі збірки Антоновича художником Я.Сваричевським[34]. Виявлені фото експозиції виставки пам’яті В.Антоновича 1928 р. — важливе підтвердження відповідності цієї копії автентичному творові. Нині ця копія експонується в Національному історичному музеї України.

Правдоподібно, шлях портретів І.Ґонти та його дружини до Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка був тісно пов’язаний із підготовкою унікального видання “Український старовинний портрет”, за яке взялися ще 1920 р. М.Біляшівський, Г.Нарбут, В.Модзалевський, Д.Щербаківський, Ф.Ернст та ін. З цим, на жаль нереалізованим, проектом безпосередньо пов’язане комплектування збірки історичних портретів музею за наполегливої пошукової роботи його працівників Д.Щербаківського та Ф.Ернста[35]. Апофеозом колосальної праці стали дві виставки: “Український портрет ХVІІ–ХХ ст.” (1925) та “Українське малярство ХVІІ–ХХ ст.” (1928)[36]. Вже на першій з них були представлені живописний портрет (погрудний) невідомого козака з оселедцем на голеній голові з написом на звороті “Piotr Doroszenko R. 1668” та портрет невідомого козака на повний зріст у високій шапці[37]. Обидва — з колекції В.Б.Антоновича[38].

Так поступово колекція знаного історика поповнювала музейну збірку й експозицію історичних портретів. Як свідчить каталог виставки українського малярства ХVІІ–ХХ ст., підготовка якої розпочалася восени 1928 р., презентовані на попередній експозиції зображення козаків з колекції В.Антоновича були доповнені портретами Івана Ґонти та його дружини[39]. Отже, образ уманського сотника став популярним на музейних вернісажах 1928 р.

Оскільки списки призначених для виставки документів, фотографій, меморіальних речей тощо складалися різними особами, часом зустрічаються розбіжності щодо власників пам’яток, які за життя належали В.Антоновичу. Так, у каталозі предметів, що експонувались на виставці, зазначалося, що мармуровий бюст Антоновича належав КМА [Катерині Мельник-Антонович][40]. Однак, серед документів Історичної секції виявлено лист від 19 березня 1928 р. до Центрального історичного архіву, в якому, зокрема, наголошувалося: “За згодою Катерини Миколаєвни Антонович Історична секція УАН просить видати поясний мармуровий бюст В.Б.Антоновича для виставки” (ілюстр. 10)[41].

Ілюстр. 10. Лист Історичної секції ВУАН  до Центрального історичного архіву  
з проханням передати
на виставку пам’яті Антоновича  мармуровий бюст історика 
19 березня 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ

Подальша доля цього бюсту, про яку йтиметься далі, дозволяє висловити передбачення, що в тодішньому Київському центральному історичному архіві (сучасний Державний архів Київської області) він перебував на тимчасовому зберіганні. На архів як почесне місце експонування бюсту вказує і спомин О.Оглоблина. Мандруючи у своїй студії Києвом 1920-х, вчений згадував: “Ще кілька кварталів і — Св. Софія і чудовий старовинний пізньобарокковий з домішкою вже класицизму будинок з написом “Центральний історичний архів ім. В.Б.Антоновича” й перед кабінетом директора — ні, більше фундатора й душі Архіву — Володимира Варламовича Міяковського — мармуровий бюст Антоновича, немов би на сторожі цих архівних скарбів римський genius loci”[42].

Ілюстр. 11. Мармуровий бюст Володимира Антоновича  (скульптор Луїджі Йоріні, 1892)
на експозиції виставки в Історичній секції 

Березень–квітень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Цей бюст виконаний 1892 р. скульптором Луїджі Йоріні (Іоріні) з нагоди з 25-ліття наукової діяльності В.Антоновича (1890) на кошти відомого збирача українських старожитностей Василя Тарновського (молодшого). Створення скульптурного портрета ініційоване Одеською громадою, яка 1890 р. запросила історика до міста для урочистого вшанування його ювілею. Зібрання з ювіляром зафіксоване на світлині, яка також експонувалась на виставці 1928 р. і збереглася до наших днів[43]. Подбали громадівці й про поважного автора — відомого скульптора в Одесі італійця Луїджі Йоріні, й про виготовлення погруддя з італійського мармуру[44]. У 1890–1891 рр. для скульптора виконали спеціальні знімки історика: анфас і оплічний ракурс зі спини[45]. Бюст став однією з домінант, вірніше домінантами, виставки 1928 р. На світлинах бачимо його в кількох місцях: певно, ці переміщення пов’язані з фотофіксацією експозиції (ілюстр. 9, 11).

Окрасою виставки стали також два живописні портрети Володимира Антоновича. Один з них — роботи Гната Яременка (1892)[46], виконаний під час навчання мистця в Київській рисувальній школі М.Мурашка (ілюстр. 12).

Ілюстр. 12. Портрет Володимира Антоновича  пензля Гната Яременка (1892)  
на експозиції виставки

Березень–квітень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Другий — пензля Івана Труша (1899)[47]. Правдоподібно, це була перша спроба галицького художника створити портрет В.Антоновича для галереї Наукового товариства імені Шевченка[48]. Умови, за яких доводилося працювати у Києві в 1899–1900 рр., не тішили маляра, і в листі до М.Грушевського він повідомив про намір “пофотографувати тих добродіїв і від’їхати чим скорше до Львова”. Аж тут “Антоновичу стрілило до голови” перенести портретування до новозбудованого міського музею[49]. Нова творча майстерня задовольнила художника, отриманий гонорар також, і в наступних листах він уже звітувався: “Отже так: Товариство заплатило мені за 4 портрети (за Лисенка, Антоновича, Житецького, Левицького. Два послідні уже готові, два перші перемальовую на ново — уже підкінчені)”[50]. Важлива заувага митця щодо портрета В.Антоновича (“перемальовую на ново”) дає підстави для висновку, що свою першу спробу він залишив у Києві за винагороду чи в дар самому історику.

Ілюстр. 13. Портрет Володимира Антоновича  пензля Івана Труша (1899–1900)
на експозиції виставки в Історичній секції

Березень–квітень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Працюючи над іншими образами, І.Труш виробив певну композицію побудови, про що свідчать завершені в Києві впродовж лютого–листопада 1900 р. портрети Миколи Лисенка, Івана Нечуя-Левицького, Павла Житецького, Лесі Українки, Олександра Кониського, Бориса Грінченка[51]. В цей “формат” вписався й новий образ Володимира Антоновича, представлений в галереї НТШ та презентований на другій персональній виставці художника в червні 1901 р.

На жаль, доля саме цього ентешівського портрета В.Антоновича залишається невідомою, його знаємо лише за публікацією в “Записках НТШ” (ілюстр. 1), світлиною зали засідань Товариства (ілюстр. 2), описом М.Грушевського[52]. Значно більше пощастило тій першій спробі, яка залишилась в оселі професора. Довший час портрет тішив око Володимира Боніфатійовича. Прикрашав оселю й після його смерті: в лютому 1920 р. потрапив до опису Київського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старожитностей[53]. 1928 р. його мали нагоду споглядати й відвідувачі виставки в Історичній секції: у списках експонованих предметів він зазначений як “великий портрет роботи І.Труша. 1899 р.”[54] Нині цей твір в експозиції Національного історичного музею історії України, куди надійшов зі збірки Державного музею українського мистецтва (колишнього Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка) не пізніше 1948 р. (ілюстр. 14, 14а)[55]. Проте простежити його шлях до Всеукраїнського історичного музею імені Тараса Шевченка (до 1939 р.), а згодом до Державного історичного музею України поки що не вдалося ні співробітникам музею, ні автору цієї розвідки.

Ілюстр. 14. Портрет Володимира Антоновича  пензля Івана Труша (1899–1900) з колекції Національного історичного музею України
Фото 2018 р.

 

Ілюстр. 14а. Портрет Володимира Антоновича  пензля Івана Труша (1899–1900)  
на експозиції Національного історичного музею України

Фото 2018 р.

Найвірогідніше, саме за цією першою спробою наприкінці 1920-х рр. І.Труш виконав авторську репліку для портретної галереї українських істориків “в широкім значінню”, задуманої головою Історичної секції М.Грушевським[56]. Ймовірно, виконав цю копію за фотографією В.Антоновича, виконаною під час портретування, або знімком самого твору, але переправити до Києва не зміг через драматичні обставини життя М.Грушевського початку 1930-х рр. та долю очолюваних ним Історичних установ[57]. За даними сучасних дослідників творчості видатного галицького портретиста, зокрема Оксани Білої, саме такий варіант був закуплений НТШ у автора в 1937 р. (ілюстр. 14б) й нині зберігається в Національному музеї у Львові ім. А.Шептицького[58].

Ілюстр. 14б. Портрет Володимира Антоновича  пензля Івана Труша (1920-ті рр.)  зі збірки Національного музею
у Львові ім. А.Шептицького

 

ЕКСПОЗИЦІЯ

Створювалася експозиція у максимально короткі терміни. Ескіз архітектурно-художнього вирішення підписаний 5 березня 1928 р., матеріали від К.Мельник-Антонович П.Глядківський отримав 1, 5, 15, 17, 18 та 22 березня[59]. А 25 березня після урочистого засідання[60], яке відбулося у Всенародній бібліотеці України (бульвар Шевченка, 14, сучасний “жовтий” корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка), академік М.Грушевський відкрив виставку[61].

Ілюстр. 15. Запрошення Історичної секції ВУАН з програмою заходів, присвячених пам’яті Володимира Антоновича
Березень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ

Детальний опис експозиції, яка розмістилася у двох залах, подав в “Україні” В.Юркевич, критичний огляд — кореспондент журналу “Прапор марксизму” О.Ходак[62]. Отже, коротку екскурсію виставкою нам проведе один із її організаторів, учень Михайла Грушевського Віктор Юркевич: “В першій залі виставлено численні друковані праці покійного дослідника, дипломи російських і закордонних наукових товариств, що обирали Антоновича на свого дійсного та почесного члена, а також експоновано багату збірку фотографій товаришів і співробітників Антоновича в його 50-літній науковій та громадській роботі і наукове листування покійного”[63]. Проілюструють розповідь науковця світлини експозиції 1-ої зали, на яких ми бачимо й численні видання, й розкішні фото (ілюстр. 16, 17, 20). А зазирнути в горизонтальні вітрини, де переважно експонувалися рукописи, листи, фотографії невеликих розмірів, допоможуть докладні описи, які зафіксували кожний з представлених документів. Описи вітрин № 1–6, 9–11, 15, 17–21 збереглися, творячи детальний каталог виставки[64]. З документальними раритетами 1-ої виставкової зали дослідники можуть познайомитись і сьогодні в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, де зберігаються дипломи авторитетних наукових товариств, запрошення на численні наукові форуми, привітання з ювілеями, епістолярій тощо[65]. Тримаючи їх в руках, виникає нестримне бажання відтворити ту унікальну експозицію, зібравши в ній все, що збереглося до наших днів. А збереглося, як переконались, чимало.

Ілюстр. 16. Експозиція 1-ої зали виставки пам’яті Володимира Антоновича
Фотографія М.А.Ташкера.  Київ. [25 березня] 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Ілюстр. 17. Катерина Мельник-Антонович з учасниками заходів пам’яті Володимира Антоновича Мироном Кордубою (?) (ліворуч)  
та Антіном Синявським (праворуч) в експозиції виставки

Фотографія М.А.Ташкера. Київ. [25 березня] 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Отже, завдяки дослідженому джерельному комплексу, ми вже знаємо про зміст експозиції не менше, аніж В.Юркевич. А тому не відмовимо собі в задоволенні доповнити його розповідь. Насамперед про фотографії, яких за укладеним описом експонувалося понад 100[66]. Весь цвіт українства! Десятки фото В.Антоновича, П.Чубинський, О.Русов з дружиною, О.Кониський, М.Лисенко з дружиною, П. і О. Косачі, П.Житецький, Ф.Рильський, О.Левицький. М.Левитський, І.Франко, О.Кістяківський і багато-багато інших. А ще численні групові знімки, віньєтки. Перше почуття, яке виникло після знайомства з цим описом, переросло в бажання виявити ці раритети. І ми їх виявили. Обсяг статті не дозволяє подати список 1928 р. з відповідним зазначенням сучасного місця зберігання виявлених світлин, але дійсно більша частина фотографій на сьогодні вціліла, хоч і розпорошені вони по різних фондах Інституту рукопису НБУВ та справах фонду В.Антоновича Центрального державного історичного архіву України[67]. Десятки знімків збереглися навіть з тогочасними етикетками (ілюстр. 18, 19). Не виявлено, на жаль, зафіксовану світлину М.Грушевського, датовану 16 вересня 1894 р. Може бути, що цей автограф відіграв не найкращу роль в її долі.

Ілюстр. 18. Микола Васильович Левитський —  організатор кооперативного руху в Україні, публіцист
Фотографія Д.Харлаба. Єлисаветград. 1896 р.
З дарчим В.Антоновичу 25 березня 1896 р.
Інститут рукопису НБУВ

 

Ілюстр. 19. Василь Васильович Вовк-Карачевський — громадський діяч, син В.Н.Вовка-Карачевського
Фотографія В.Висоцького. Київ. [Поч. 1890-х рр.]
Інститут рукопису НБУВ 

На одному із зафіксованих фрагментів виставки бачимо фотопортрети О.Кістяківського, В.Антоновича й М.Рильського в добротних рамах, а нижче на полицях чотири віньєтки (ілюстр. 20).

Ілюстр. 20. Експозиція 1-ої зали виставки пам’яті Володимира Антоновича 
Березень–квітень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Три з них — друга, третя й четверта (зліва направо) — виявлені в Інституті рукопису НБУВ у окремій папці з великоформатними фотографіями[68]. Маємо нагоду уважно їх роздивитися (ілюстр. 21, 22, 23).

Ілюстр. 21. Випускники історико-філологічного факультету  Університету
св. Володимира 

Фотографія Франца де Мезера. Київ. 1880 р.
Інститут рукопису НБУВ

Ілюстр. 22. ІІІ Археологічний з’їзд у Києві
Фотографія Франца де Мезера. Київ. 1874 р.
Інститут рукопису НБУ

Ілюстр. 23. Випускники історико-філологічного факультету Університету
св. Володимира 1883–1887 рр.

Фотографія Франца де Мезера. Київ. 1887 р.
Інститут рукопису НБУВ

Ще один знімок бачимо на іншій полиці праворуч (ілюстр. 24). Це — слухачки Вищих жіночих курсів у Києві, де викладав професор Володимир Боніфатійович Антонович (ілюстр. 25).

Ілюстр. 24. Експозиція 1-ої зали виставки пам’яті Володимира Антоновича
Березень–квітень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Ілюстр. 25. Слухачки Вищих жіночих курсів у Києві
Фотографія Франца де Мезера. Київ. 1882 р.
З дарчим В.Антоновичу 25 травня 1882 р.
Інститут рукопису НБУВ

А хіба можна пройти мимо ще однієї унікальної світлини (ілюстр. 26), хоча вона й не потрапила в кадр репортера. Це учасники V Археологічного з’їзду, який відбувся у вересні 1881 р. у Тифлісі[69]. З якими ж щемливими почуттями споглядав цей знімок Грушевський! Спогади, що зринули в його пам’яті, були зафіксовані вченим, і ми використаємо їх як яскраву замальовку до екскурсії. А може й сам М.Грушевський розповідав цю історію гостям виставки. Підслухаємо: “Чи я ще дуже був зелений (тільки ще перейшов до четвертої класи), щоб скільки-небудь ближче заінтересуватись незвичайним для Тифлісу з’їздом учених з нагоди V Археологічного конгресу, що періодично, що три роки, відбувався в більших культурних центрах Росії. У мене в пам’яті зостались тільки деякі дрібниці: членські значки, в котрих парадували деякі з наших учителів, відгомони в газетах […]. Тим часом на сім з’їзді зібралось так багато людей, які мені скоро стали такими близькими й інтересними. Приїздив «великий старець» української історіографії Костомаров, що доспівував свою лебедину пісню, й на сім з’їзді так був збентежений стрічею з своїм колишнім союзником, нашим учителем Миколою Івановичем Гулаком. Приїздив Володимир Боніфатійович Антонович з товаришкою своїх археологічних екскурсій, пізнішою дружиною своєю Кат. Мик. Мельник”[70].

Ілюстр. 26. Учасники V Археологічного з’їзду
Фотографія Д.І.Єрмакова. Тифліс. 1881 р.
У першому ряду сидить 4-й ліворуч — М. Гулак, 10-й ліворуч — М.Костомаров.
У другому ряду стоїть 4-й ліворуч — В.Антонович.
З дарчим В.Антоновичу від 12 жовтня 1881 р.
Інститут рукопису НБУВ

За нами невідступно прямує “експерт” з “Прапора марксизму”. Незважаючи на назву видання, яке представляє, зауваги його цілком доречні. Отож, перш ніж перейти до другої зали, послухаємо, чим незадоволений О.Ходак: “Матеріалу надзвичайно багато, але він дуже «уплотнен». Особливо це відчувалось з рукописами й листами. Одно лежало на другому, через що виникали труднощі при огляді їх”[71]. Так виглядало тогочасне експозиційне мистецтво й пов’язі з ним проблеми презентацій видань, рукописів, фотографій. Щоб заспокоїти відвідувача-кореспондента, зауважимо, що й сучасні музейники часто ламають голови в пошуках відповідей на подібні питання експозиційного вирішення.

Від цього перевантаження вітрин “страждала” і друга зала, проте меморіальні речі надали їй особливого колориту. Отже, слухаємо далі Юркевича: “У другій залі розташовано матеріяли до біографії і пам’ятки приватного його життя, а саме: література про В.Б.Антоновича, рукописи статтів і чернетки лекцій, речі, що ними особливо дорожив покійний — от як портрети Ґонти та його дружини, оригінальний портрет Шевченка, гравюри з запорозького побуту, колекція речей з перших розкопів Антоновича і декілька коштовних рукописів — от як актова книга кодинської комісії, літопис Граб’янка тощо. Тут-же розташовано речі хатнього ужитку, що їх особливо любив покійний, меблі з його кабінету (м. ин. стіл, що подарував йому Драгоманов) і ріжне приладдя, що він брав з собою як робив подорожі на розкопи”[72].

Домінантою 2-ої зали став портрет В.Антоновича пензля І. Труша (ілюстр. 13, 27), тоді як 1-шу залу прикрашав портрет історика роботи Г. Яременка (ілюстр. 12, 16). А бюст, як уже згадували, час від часу займав місце то в 1-й, то в 2-й залі (ілюстр. 9, 11, 12, 30).

Ілюстр. 27. Меморіальний комплекс виставки пам’яті Володимира Антоновича 
Фотографія М.А.Ташкера. Київ. [25 березеня] 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Ілюстр. 28. Експозиція 2-ої зали виставки пам’яті Володимира Антоновича 
25 березеня– 4 квітня 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше

Наповнення другої зали меморіальними реліквіями пробуджувало особливі почуття гостей виставки, якими вони ділилися в книзі відгуків. На жаль, на сьогодні від неї вцілів лише один запис від 29 березня 1929 р. учня 20-ої школи А.Палія, в якому він висловлює своє захоплення насамперед фотографіями й особистими речами вченого[73]. Такі речі не залишають байдужими й відвідувачів ХХІ століття.

Завершуючи екскурсію, замислимося ще раз над висловленими думками “експерта”, які стосуються не лише експозиційного вирішення, але й змістовних акцентів виставки. Підсумовуючи детальний огляд представлених матеріалів, О.Ходак наголошує: “Тут, очевидно, зібрано майже ввесь матеріял. Може поза межами вистави лишилися тільки деякі листи Антоновича. Отже, повнота матеріялів відповідає тому значінню, що його мав Антонович в історії українства і для самого українознавства. Я гадаю однак, що треба було б дати й показати на виставці не тільки те, що залишив по собі Антонович, а й те, як він став тим, чим був. […] Бракувало на виставці й тих матеріялів, які б могли характеризувати Антоновича, коли він став уже громадською людиною, соціяльно-політичним діячем. […] На мою думку, бракувало ще одного відділу, хоч матеріял для нього може й був у великій кількості на виставці — це «роля Антоновича в організації наукової роботи». Антонович був не лише першорядний науковий фахівець, а й добрий організатор наукової роботи”[74]. Слушно!

По завершенні екскурсії почесні гості й учасники заходів вшанування пам’яті В.Антоновича сфотографувались на згадку (ілюстр 29).

Ілюстр. 29. На виставці до 20-річчя від дня смерті Володимира Антоновича, організованій у залах Історичної секції ВУАН
У першому ряду: Катерина Мельник-Антонович, Ганна Берло (?), Людмила Старицька-Черняхівська, Михайло Грушевський, Мирон Кордуба, Володимир Щербина.
У другому ряду: Іван Черкаський (2-й), Антін Синявський (6-й), Осип Гермайзе (7-й), Федір Савченко (8-й).
[25 березня] 1928 р. Київ.
Інститут рукопису НБУВ

Упродовж двох тижнів (25 березня — 4 квітня) роботи виставки її оглянуло понад 700 осіб[75]. Зберігся і фрагмент списку відвідувачів (№№ 101–524), серед яких бачимо імена й автографи В.Матушевської, Ф.Ернста, М.Малиновської, О.Сімзен-Сичевського, Т.Грушевської, Г.Грушевської, студентів Київського політехнічного інституту та учнів трудових шкіл[76]. Інформація про неї поширювалася в пресі, долетіла й до Львова. Своїми враженнями поділився учасник заходів, учень М.Грушевського Мирон Кордуба, який спеціально прибув до Києва[77]. Виставка закривалася з побажаннями, щоб Історична секція довершила свій намір щодо утворення кабінету ім. В.Антоновича, де б зберігалася й досліджувалася спадщина вченого.

 

ДОЛЯ

Сумно розпочинати цей розділ… Адже доля колекції, що експонувалась на виставці пам’яті В.Антоновича, тісно пов’язана з долею її ініціатора Михайла Грушевського, долею жінки, яка багато років намагалася зберегти все, пов’язане з пам’яттю дорогого їй чоловіка й видатного історика, долею самої Історичної секції, в стінах якої розгорнулася експозиція.

Як свідчать джерела, після закриття виставки до бібліотек повернули усі видання[78], а переважна більшість документальних матеріалів, фото, окремих меморіальних речей залишилися в Історичній секції. Збережена структура опису “Збірки імені Антоновича” відповідає тематичним повітринним описам виставки (дипломи, грамоти, ювілейні привітання й адреси, листування, рукописи, матеріали до історично-географічного словника, історичні документи, фотографії тощо)[79]. Проте занести в інвентар кожний документ архіву Антоновича не встигли, та й практика така лише запроваджувалася. Окрім того, усі меморіальні заходи активізували роботу по впорядкуванню наукової спадщини В.Антоновича. Ще 16 березня 1928 р. Олександр Грушевський пригадав про давній задум такого видання, а Михайло Грушевський наголосив на необхідності упорядкування повного бібліографічного покажчика праць історика, над яким працювала Ольга Грушевська[80]. За підготовку до друку творів В.Антоновича взялася вдова, а М.Грушевський “виклопотав” для неї персональний оклад в сумі 140 карб. Проте, до остаточного затвердження не дійшло, і К.Мельник-Антонович отримувала як науковий співробітник 110 карб.[81] За короткий час їй вдалося впорядкувати аж 5 томів, з яких світ побачив лише один[82].

Після від’їзду М.Грушевського в “почесне заслання” до Москви активізувався погром Історичних установ, який супроводжувався масштабними “чистками”, обстеженням майна інституцій. Приводом до останнього стала спроба Сергія Шамрая вивезти з будинку секції архів “України” та власні папери М.Грушевського до його домівки на Паньківській, 9. Після цієї акції С.Шамрай був заарештований[83], а спеціальна “бригада” новоствореного Історичного циклу у складі І.Кравченка, Ф.Козубовського, О.Оглоблина і Апостола упродовж 17 липня – 2 серпня 1933 р. провела ретельне обстеження наукових архівів, бібліотеки, комісій Історичної секції, редакції “України” й “опечатала все незаінвентарізоване майно”. В кабінеті М.Грушевського комісія “застала” на столі відбитки журналу “Україна”, “Ілюстрованої історія України”, “На порозі нової України” та різні автографи. Кабінет академіка Грушевського комісія закрила на ключ[84].

Звернули увагу й на архів “відомого українського буржуазного історика В.Б.Антоновича”, який був перевезений для виставки “ряд літ тому і з тої пори не забірався”[85]. У своєму “конфіденціальному” рапорті вчений секретар Історичного циклу І.Кравченко наголошував, що комісія навіть не могла оглянути цей архів, бо ключі знаходилися у “приватної особи” К.Мельник-Антонович[86]. Не діставши ключів від кімнати на другому поверсі Історичної секції, де переховувався архівний фонд вченого, згадана бригада “матеріали запечатала опечатанням самої кімнати із двома дверима”[87].

Статус “приватної особи” в стінах академії Катерина Миколаївна отримала ще 6 серпня 1930 р., коли комісія по чистці апарату ВУАН звільнила її з посади завідувача бібліотеки Першого відділу “за безпорядок, хаос в бібліотеці, за заховання бібліотек білоемігрантів”[88]. “Білоемігрантською”, виявляється, назвали книгозбірню сина В.Антоновича Дмитра, яка складалася з понад 3-х тисяч томів літератури з історії мистецтва. Після від’їзду Д.Антоновича на еміграцію, книги перевезли з його будинку за розпорядженням секретаря господарчої частини ВУАН й передали до бібліотеки Першого відділу академії. Так книгозбірня сина доповнила бібліотеку батька[89]. К.Мельник-Антонович подавала ґрунтовні пояснення про безпідставність висновків сумнозвісної комісії[90], благала про допомогу Д.Багалія, якому 31 серпня 1930 р. писала у відчаї: “Доведеться може піти за прикладом Щербаківського”[91]. Усі заяви залишалися поза увагою, а 13 лютого 1934 р. на підставі рішення Президії ВУАН припинила існування й Бібліотека ім. В.Б.Антоновича[92].

Подальшу долю архіву й речей з виставки 1928 р. можемо простежити за листом К.Мельник-Антонович, написаним приблизно в листопаді–грудні 1934 р. до директора Бібліотеки ВУАН Василя Іванушкіна[93]. За його змістом з’ясовано, що після розгрому Історичних установ М.Грушевського розглядалося питання про придбання збірки В.Антоновича Музеєм українських діячів науки та мистецтва ВУАН. Однак, і цей проект реалізувати не вдалося, тож на початку 1934 р. архів переходить до новоствореного Історично-археографічного інституту ВУАН, який розпочав свою роботу в будинку Історичної секції на Короленка (Володимирській), 35[94]. Отже, певний час колекція залишалась на місці, а влітку разом з інститутом “переїхала” на бульвар Шевченка, 14. Проіснувавши всього десять місяців (лютий – листопад 1934 р.), інститут увійшов в історію насамперед своїм єдиним числом “Записок”, присвячених боротьбі з “українським націоналізмом як головною небезпекою в історіографії”. Це завдання виконували нищівні (радше ганебні) статті вченого секретаря, згодом в. о. директора інституту І.Кравченка “Фашистські концепції Грушевського і його школи в українській історіографії”, І.Слизького “Про націонал-фашистські настанови у виданні І тому творів В.Антоновича” та інші.

Усвідомлюючи засади новопосталої інституції, К.Мельник-Антонович намагається врятувати колекцію. Проте, І.Кравченко у доповідній записці до вченого секретаря ВУАН І.Адамовича доводив недоцільність повернення фонду вдові, вважаючи його академічною власністю[95]. Вирвати архів з лабетів ІАІ дозволила його ліквідація в листопаді 1934 р., і тепер належало подбати про надійний прихисток. Нарікаючи, що архів кілька разів переносився з одного приміщення до другого і “зараз перебуває без охоронних описів та певного догляду”, Катерина Миколаївна просить прийняти цю “спадщину” до академічної бібліотеки. “Складається те майно з матеріялів наукових, іконографічних, біографічних та почасти з моїх власних речей, що мали відношення до меморіальної виставки […]. Тут є ріжні рукописі, листування, окремі історичні документи, як напр. декретова книга Коденського трибуналу, частина Румянцевської ревізії та инш.”, — наголошувала в листі до директора В.М.Іванушкіна[96].

На це звернення зважили, і так унікальна спадщина В.Антоновича стала надбанням відділу рукописів Всенародної бібліотеки України при ВУАН (нині — Інституту рукопису НАНУ), де у декількох фондах зосереджені автографи праць вченого, особові документи, листування, фотографії[97]. До інвентарів ці документи почали вносити в березні 1939 р., отже не пізніше цієї дати доля основної частини наукової спадщини видатного історика була вирішена. Частина матеріалів, зокрема рукописів В.Антоновича, підготовчих матеріалів до видання його творів, світлин, документів, пов’язаних з організацією виставки 1928 р., збереглася у К.Мельник-Антонович, яка заповіла передати їх в архів після своєї смерті. 12 січня 1942 р. вірного друга, помічниці й берегині наукової спадщини В.Антоновича не стало. За декілька днів, 19 січня 1942 р., прийомна донька Агапія Антонович виконала заповіт небіжчиці й передала архівну збірку на руки Володимира Міяковського[98], який з 8 листопада 1941 р. очолив Центральний історичний архів у м. Києві ім. В.Антоновича (витоки сучасного Центрального державного історичного архіву України у м. Києві). Нині ці матеріали складають 832-й фонд ЦДІАК України.

Документи 1930-х – початку 1940-х рр. виводять також на сліди окремих мистецьких творів, які експонувались на виставці В.Антоновича 1928 р. Так, зокрема, у кореспонденції до директора Бібліотеки ВУАН К.Мельник-Антонович згадує й мармуровий бюст, сподіваючись повернути його разом з іншими речами “власного ужитку небіжчика”[99]. Правдоподібно, їй це вдалося, бо у виявленій чернетці листа до колишнього голови Наукового товариства імені Шевченка Кирила Студинського вона прохала: “Тепер той бюст не знаходить для себе відповідного місця в Київі і тому я надумала звернутись до Вашої ласки з таким проханням: чи не згодилося б Н[аукове] т[овариство] ім. Ш[евченка] приняти його до себе як памятку […][100]. З огляду на мій дуже старий вік, мушу його влаштувати за свого життя і тому прошу о ласкаву відповідь”[101].

І це прохання, і всі інші заходи щодо збереження архіву й меморіальних речей В.Антоновича набувають ще драматичнішого забарвлення, коли читаєш численні заяви Катерини Миколаївни до голови Київради, міської, районної й обласної прокуратур, голови ВУЦВК Г.Петровського, написані в липні–серпні 1934 р. На звільнену з роботи й позбавлену засобів для прожитку жінку насунулась чергова біда. Її терміново виселяють з квартири, яку займала з 1910 р. на вул. Жилянській, 38, пропонуючи взамін помешкання на Чоколівському присілку “без води, світла, трамваю”[102]. “Врахувавши” її протест і прохання виділити відповідне приміщення у середмісті, пропонують варіант на вулиці Золотоворітській. Але… “це навіть не кімната, а кухня на піваршина, нижче ґрунту, де навіть літом од вогкости по стінах лупиться обмазка, зімою скрізь — і зверху, й знизу — тече вода, що й зараз помітно, по кутках ростуть гриби, підлога, вікна сильно покривлені, немає води ані каналізації при домі, немає передпокою, ніякого сарая ані комірки для палива та для речей […]. Кухня дається не ціла, а тільки на половину”[103]. Які можуть бути коментарі?

Життя внесло свої корективи і з початком Другої світової війни. Тому Катерина Миколаївна шукає місця для збереження бюста й інших речей у столиці. Найвірогідніше, таким місцем став Центральний історичний архів у місті Києві. І відбулося це ще за її життя, адже в акті прийому-передачі між А.Антонович і В.Міяковським від 19 січня 1942 р. мармуровий бюст В.Антоновича вже не значиться. На ці думки наводить подальша доля, а власне історія твору, досліджена науковцями Центрально державного архіву-музею літератури і мистецтва України, в експозиції якого він нині представлений.

Новітня історія цього скульптурного портрета починається з середини 1960-х рр., коли старший науковий співробітник Архівного управління при Раді міністрів УРСР А.М.Катренко виявив його на смітнику будинку по вул. Володимирській, 22-а, де на той час працювало й управління, й Центральний державний історичний архів УРСР у м. Києві[104]. Пізніше, вже будучи професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Андрій Миколайович згадував: “Прогулюючись якось влітку 1965 р. по саду, що був за будинком Архівного управління, запримітив у купі стружок і опилків якесь мармурове погруддя. Придивився ближче: відбито ніс, голову частково залито зеленою фарбою. Однак я все ж пізнав: це було скульптурне зображення В.Б.Антоновича. А пізнав його тому, що фото цього погруддя я бачив серед документів особового фонду В.Б.Антоновича, що зберігався в Центральному державному історичному архіві України у м. Києві і з яким ознайомився раніше[105]. Наступного дня після знахідки попросив свого товариша по роботі А.А.Батюка допомогти перенести скульптурне погруддя видатного історика у коридор біля кімнати. в якій тоді проживав (цокольний поверх будинку Архівного управління). Його поставили під великий стіл, що знаходився в цьому коридорі. І так він під моїм наглядом перебував до весни 1970 р. У цей рік я одержав квартиру і виїхав на нове місце проживання… З різних причин (зокрема, могли звинуватити мене в кримінальному злочині — крадіжка, не кажучи вже про ідеологічні моменти) забрати скульптуру з собою не міг, а тому вона залишилася там, де її було поставлено у свій час”[106].

У цій історичній будівлі бурси скульптурний портрет зберігався й надалі, але вже під опікою Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Після реставрації 1998 р. його презентували в експозиції архіву-музею, де він і понині відкритий для всіх відвідувачів і дослідників (ілюстр. 31)[107].

Ілюстр. 30 (ліворуч). Мармуровий бюст Володимира Антоновича  (скульптор Луїджі Йоріні, 1892) на експозиції виставки 
Березень–квітень 1928 р.
Інститут рукопису НБУВ. Публікується вперше   
Ілюстр. 31 (праворуч). Мармуровий бюст Володимира Антоновича  (скульптор Луїджі Йоріні, 1892) на експозиції Центрального державного архіву-музею
літератури і мистецтва України

Фото 2018 р.

Дозволили собі доволі розлогу попередню цитату про історію скульптурного портрета В.Антоновича з надією, що колись такі спогади з’являться і про долю вже згаданого живописного образу історика, створеного Гнатом Яременком (ілюстр. 12). Останні відомості про нього залишилися в далекому 1942 р., коли разом з документами Агапія Антонович передала його в руки Володимира Міяковського[108].

Отже, ми не ставимо крапку в цьому дослідженні. Продовжуємо наші спроби прокласти стежки, які таки виведуть на портрети Ґонти та його дружини, повідають про мандри музейними фондами й експозиціями першої спроби Івана Труша створити образ Володимира Антоновича та інших меморіальних раритетів.

Отож, далі буде…

 

Принагідно складаємо щиру подяку всім, хто сприяв у всіх наших розвідках, розділяв наші захоплення й сподіваємось підтримує ідею реконструкції виставки пам’яті Володимира Антоновича за тими численними матеріалами, що збереглися, і тими, які ще пощастить виявити:

Ганні Кондауровій — провідному науковому співробітнику Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
Марині Дроботюк — старшому науковому співробітнику науково-дослідного відділу фондів Національного художнього музею України
Надії Павлюченко — науковому співробітнику Наукового архіву Національного художнього музею України науковому співробітнику
Тетяні Форманюк — науковому співробітнику відділу фондів Національного історичного музею України
Олені Чижовій — директору Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України
Ользі Музичук — директору Центрального державного історичного архіву України у м. Києві
Оксані Юрковій — провідному науковому співробітнику Інституту історії України НАН України
Оксані Білій — заступнику генерального директора Національного музею у Львові ім. А.Шептицького
Всім співробітникам читальних залів Інституту рукописів НБУВ та Центрального державного історичного архіву України у м. Києві

 

Світлана ПАНЬКОВА

 

 

 

[1] Листи Володимира Антоновича до Михайла Грушевського за 1889–1900 роки (автографи Антоновича та інших осіб / Подано до друку Л.Сакадою // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович / Упоряд. В. Короткий, В.Ульяновський. —  Т. 1. — К., 1997. — С. 256–270.

[2] Гирич І. М. Грушевський та В.Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди // Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. — К., 2016. — С. 453–485.

[3] До 45-річчя наукової діяльності В.Антоновича вийшов окремий том “Записки НТШ” (1906. — Т. LХХІV. — Кн. VІ) з посвятою: “Несторови української історіоґрафії проф. Володимирови Антоновичу з нагоди його ювилею, в признанню його високих наукових заслуг на полі української історії, археоґрафії й археольоґії, присьвячують сей том редактор і співробітники”. Видання відкривав портрет В.Антоновича пензля І.Труша 1900 р. з ґалереї українських діячів НТШ. М.Грушевський особисто презентував “Записки” В.Антоновичу 31 грудня 1906 р. (ЦДІАК України. — Ф. 1235. — Оп. 1. — Спр. 936. — Арк. 4).

[4] Кондаурова Г. Іван Труш у створенні портретної галереї Наукового товариства імені Шевченка у Львові // Вісник НТШ. —  Львів, 2012. — Ч. 47 (Весна – Літо). — С. 25–29.

[5] На засіданні заслухали 6 доповідей: М.Грушевський. Провідні ідеї творчости Володимира Антоновича; Г.Павлуцький. В.Антонович як археольог; І.Джиджора. Історичні праці Антоновича; А.Лобода. Праці В.Антоновича по етнографії і літературі; В.Данилевич. Антонович як професор; І.Стешенко. В.Антонович як суспільний діяч. Переважна частина доповідей опублікована в третій книжці “Записок Українського наукового товариства у Київі” (К., 1909, на титулі — 1908), яка вийшла з посвятою: “Незабутнім заслугам Володимира Антоновича свого дійсного члена присвячує сей том Українське Наукове Товариство в Київі”:

[6] Нова рада. — 1918. — 11 (24) березня. — № 41. — С. 1–2. У той самий день о 12 год. дня в Володимирському соборі відбулася панахида на 40-й день трагічної смерті матері Михайла Грушевського (Там само. — С. 2).

[7] Грушевський М. З соціально-політичних концепцій Антоновича // Грушевський М. Твори: У 50 т. — Т. 10. —Кн. І. — Львів, 2015. — С. 287.

[8] Там само.

[9] ІР НБУВ (Інститут рукопису НБУВ). — Ф. 292. — № 29 (12 од.); Ф. І. — № 8080 (5 од.).

[10] ІР НБУВ. — Ф. Х. — №№ 2399, 2402, 2403, 2407, 2411.

[11] 20-ті роковини смерти В.Б.Антоновича в Історичній Секції У. А. Н. // Україна. — 1928. — Кн. 3 (28). — С. 171.

[12] ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2095.

[13] Думка про передачу бібліотеки та колекцій В.Антоновича до УНТ та набуття Товариством його імені обговорювалася як у Києві, так і поза його межами. Так, у своїх щоденникових нотатках за 29 серпня (за ст. ст.) 1908 р. М.Грушевський писав: “Приїхав Чикаленко, викликаний телєграмою Вовка (!), к[от]рий з Мельничкою завели мову, що університет пропонує бібліотеку і колєкції передати йому, щоб зробити осібну салю, але вони воліли б Наук[овому] товариству київському — що ж, коли те не робить пропозиції. Кінець кінцем дійсний плян: щоб у спадкоємців А[нтонови]ча закупили дім за 50 тис. і зробили в нім археол[огічний] інститут імени А[нтонови]ча, і в нім Мельничка була б (платним) директором sui generis [своєрідним (лат.)], щоб Наук[ове] тов[ариство] прийняло “імени А[нтонови]ча” etc.” (Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі — ЦДІАК України). — Ф. 1235. — Оп. 1. — Спр. 25. — Арк. 207 зв.).

Коли звістки докотилися до Петербурга, відомий діяч українського руху П.Стебницький 25 жовтня (за ст. ст.) 1908 р. писав до Є.Чикаленка: “Розказував тут Вовк, що київське наукове товариство просило Антоновичку подарувати товариству бібліотеку небіжчика, а вона згожувалась тілько під умовою, щоб Товариство прийняло в свою фірму ймення Антоновича. Посланці не схотіли і пішли, а удова тепер має заміри кудись ту бібліотеку оддати в інше місце! Як Ви думаєте, — чи не слід би киянам, близьким до товариства, агітувати, щоб воно таки прийняло умову Антоновички? Адже, здається, ймення Волод[имира] Боніф[атійовича] не може нічим порушити чи принизити честь товариства, а може, навпаки, зв’яже його, як небіжчик в’язав своєю особою ріжнорідні елементи. А з другого боку — і бібліотека його — дорогоцінна річ — збережеться в Київі і буде в пригоді Товариству. Коли Ви з цим згожуєтесь. — то може б, Ви з свого боку вжили відповідних заходів” (Євген Чикаленко і Петро Стебницький. Листування. 1901–1922 роки / Упоряд. Н.Миронець, І.Старовойтенко, О.Степченко. — К., 2008. — С. 162).

Перебуваючи в Києві, М.Грушевський не раз звертався до М.Біляшівського, який відповідав в УНТ за бібліотеку й музей, з пропозицією відвідати К.Мельник-Антонович для полагодження справи з бібліотекою В.Антоновича (Листування Михайла Грушевського. — Т. 2. — Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 2001. — С. 76–77).

Справа відтерміновувалася, і через рік, 20 листопада (за ст. ст.) 1909 р., вже М.Ф.Біляшівський звертався до М.Грушевського: “Балакали теж про бібліотеку — збірку Антоновича. Кат[ерина] Мик[олаївна], здається, хоче віддати усе в Університет. Не можна допустити до сього” (Листування Михайла Грушевського. — Т. 2. — С. 80). Цю справу не залишав поза увагою й Ф.Вовк. У листі до М.Біляшівського 3 грудня (за ст. ст.) 1909 р. запитував: “Як у Вас справа з Антоновичкою? Мабуть, ніяк… Вона мені відповіла на мій лист, що вона усе таки хоче оддати усе Кулаківському, але що се тилькі її власна думка, а є ще ж діти А[нтонович]а. Що до дітей, то мабуть тут найбільше матиме голосу Муха. Що, якби його позондувати з цього боку” (Листування: М.Ф.Біляшівський — Ф.К.Вовк / Вступ та примітки В.І.Наулка. — Запоріжжя, 2002. — С. 50). Правдоподібно, певні заходи були вжиті, бо 24 листопада (за ст. ст.) 1910 р. на Раді УНТ заслухали повідомлення про бажання К.Мельник-Антонович передати бібліотеку В.Антоновича Українському науковому товариству в Києві й постановили досягти згоди з нею (ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 32919. — Арк. 25 зв.). Певно, згоди не досягли, а тому всі ці плани в рамках заходів УНТ реалізувати не вдалося.

[14] Наше минуле. — К., 1918. — № 2. — С. 196–198.

[15] 6 лютого 1919 р. на черговому засіданні Першого відділу УАН його голова Д.І.Багалій запропонував придбати для бібліотеки відділу цю книгозбірню та довів до відома її зміст. За реєстром, складеним самим В.Б.Антоновичем, його бібліотека містила рідкісні видання й нараховувала приблизно 3965 назв у 5843 томах. Реєстр зберігається: ІР НБУВ. — Ф. І. — № 8073. — Арк. 13–213. Згідно з рішенням Спільного зібрання УАН від 8 лютого 1919 р. книгозбірня закуплена за 50 тис. крб. і передана Першому (Історично-філологічному) відділу (див.: ІР НБУВ. — Архів НБУВ. — Оп. 1. — Спр. 55; Спр. 326. — Арк. 208–209; Багалій Д. До Історично-Філологічного Відділу Української Академії Наук (додаток до протоколу № 4) // Записки Історично-філологічного відділу. — К., 1923. — Кн. ІІ–ІІІ (1920–1922). — С. 120–121; Історія Академії наук України. 1918–1923: Документи і матеріали. — К., 1993. — С. 432–434). Бібліотека, роботу якої провадила К.Мельник-Антонович, розмістилася на другому поверсі Президії УАН (вул. Володимирська, 54). 1934 р. бібліотека припинила існування, а книги розчинилися в загальних фондах. Нещодавно працівникам НБУВ вдалося виокремити 400 од. з особової бібліотеки В.Антоновича завдяки штампам та дарчими написами авторів. Серед них і відбитка статті М.Грушевського “Барская околичная шляхта до к. ХVІІІ в.: этнографический очерк” (1892) з його дарчим В.Антоновичу. Детально див.: Мяскова Т. Особова бібліотека Володимира Боніфатійовича Антоновича: історична доля та сучасний стан // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. — 2014. — Вип. 40. — С. 317–339.

[16] ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2415; № 2419.

[17] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 130.

[18] 23 грудня 1927 р. бюро Історичної секції ухвалило рішення звернутися до В.Кричевського з проханням “накреслити план ремонту і художнього оформлення будинку Історичної секції по вул. Короленка, 35” (ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2402). Детально про цей унікальний проект див.: Куниця К. Художнє оформлення будинку Історичної секції при ВУАН у Києві (За проектом проф. В.Г.Кричевського) // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. — К., 1930. — Збірник 1. — С. 384–388.

[19] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 112, 131, 132, 133, 134; ІР НБУВ. — Ф. І. — № 8080. — Арк. 1–6; 7–8.

[20] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 133. — Арк. 3.

[21] Державний архів Київської області (далі — ДАКО). — Ф. Р–4156. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 52.

[22] ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2092, 2096.

[23] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 38, 44, 46, 48, 50, 53.

[24] Там само. — Арк. 41.

[25] Там само. — Спр. 134. — Арк. 1–2.

[26] ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2099.

[27] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 134. — Арк. 1.

[28] Добротворский Н. Портрет Гонты // Киевская старина. — 1885. — Т. ХІІ. — № 8. — С. 736–740; [Лебединцев Ф.] По поводу портрета жены Гонты // Киевская старина. — 1883. — Т. VІІ. — №. 9/10. — С. 326–328; Ковалевська О. Проблема іконографії І.Ґонти в контексті політик пам’яті та сучасних досліджень // УІЖ. — 2016. — № 5. — С. 139–163.

[29] В описі, укладеному Київським губернським відділенням Всеукраїнського комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва 16 лютого 1920 р., зафіксовано 10 портретів українських гетьманів (твори ХVІІ ст.), які належали свого часу В.Антоновичу (ДАКО. — Ф. р–4156. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 52). Позаяк у описі не вказані зображені персоналії, можемо припустити, що до цього переліку міг бути віднесений і портрет І.Ґонти.

[30] Верзилов А. Воспоминания об В.Б.Антоновиче // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. — Т. 1. — К., 1997. — С. 413.

[31] Звертає на себе увагу той факт, що звернення, що зберігається в архіві НХМУ, зареєстровано в музеї 19/ІV 1928 р., а дата вихідного документу з канцелярії секції, виявленого в Інституті рукопису, і взагалі відсутня (Науковий архів Національного художнього музею України. — Оп. 1 (з 1918 р.). — Спр. 59. — Арк. 40; ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2107). Помилка це (найвірогідніше) чи звернення post factum? Можливо, колись ці спостереження допоможуть нам з’ясувати більше.

[32] ІР НБУВ. — Ф. 292. — № 29.

[33] Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта // Киевская старина. — 1882. — Т. ІV. —  № 11. — С. 250–276; Гонта [Портрет] // Там само. — Приложение; Добротворский Н. Портрет Гонты // Киевская старина. — 1885. — Т. ХІІ. — № 8. — С. 736–740; [Лебединцев Ф.] По поводу портрета жены Гонты // Киевская старина. — 1883. — Т. VІІ. — №. 9/10. — С. 326–328; Жена Гонты [Портрет] /Там само. — Приложение.

[34] Лазаревська К. О.М.Лазаревський і старе українське мистецтво // Україна. 1927. — Кн. 4. — С. 87. Цей портрет надійшов до Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка 1924 р. (інвентарна книга історично-побутового відділу за 1924–1934 рр., № І – 10281). Після розподілу музею і його збірок переданий до Центрального історичного музею за актом від 23 жовтня 1937 р. Нині ця копія зберігається в Національному історичному музеї України (М–142; на підрамнику напис: “Гонта, 1768, снят с подлинника, хранящегося в В.Б.Антоновича в Киеве”). Репродукцію цього портрета див.: Ковалевська О. Проблема іконографії І.Ґонти в контексті політик пам’яті та сучасних досліджень. — С. 151; ілюстр. 3 на стор. 159. Окрім копії портрета Івана Ґонти з колекції В.Антоновича, О.Лазаревський мав в своїй збірці ще одне зображення уманського сотника. За свідченнями К.Лазаревської, 1892 р. його дістав для батька товариш по Судовій палаті Пахалович через свою дружину, що була родом з Умані (Лазаревська К. О.М.Лазаревський і старе українське мистецтво. — С. 87). Правдоподібно, вперше згаданий портрет був репродукований у виданні: Иващенко В. Исторический очерк Умани и царицына сада (Софиевки). С фотогравюрами. — К., 1895. — Між 16 і 17 стор. Прагнучи представити різні іконографічні типи зображень І.Ґонти, упорядник виставки Ф.Ернст подав цей портрет у 1928 р. на виставці “Українське малярство ХVІІ–ХХ сторіч” у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т.Шевченка (Українське малярство ХVІІ–ХХ сторіч. — С. 31 (№ 85). Нині твір зберігається в Національному художньому музеї України (Ж–971), а не Національному музеї історії України, як стверджує О.Ковалевська (Ковалевська О. Проблема іконографії І.Ґонти в контексті політик пам’яті та сучасних досліджень. — С. 153).

[35] Ходак І. До історії дослідження українського портретного малярства: внесок Данила Щербаківського // Студії мистецтвознавчі. — К., 2007. — Вип. 1 (17). — С. 103–125.

[36] Щербаківський Д., Ернст Ф. Український портрет. Виставка українського портрету ХVІІ–ХХ ст. — К., 1925.; Українське малярство ХVІІ–ХХ сторіч. Провідник по виставці / Під редакцією й з вступним нарисом Федора Ернста. — К., 1929. Друга виставка, яка концептуально стала продовженням першої, була присвячена тридцятилітньому ювілею Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка (1899–1929).

[37] Щербаківський Д., Ернст Ф. Український портрет. — С. 27 (№ 37); С. 45 (№ 44).

[38] Про те, що перший портрет походить з колекції В.Б.Антоновича, зазначено у каталозі виставки, другий вписаний до інвентарної книги історично-побутового відділу ще 1923 р. з позначкою “Від Антоновича” (Науковий архів Національного художнього музею України. — Опис 1 (з 1918 р.). — Інвентарна книга історично-побутового відділу за 1914–1924 рр. — № І–5678). Цей же портрет “Невідомого молодого козака у високій шапці” експонувався й на виставці 1928 р., а в каталозі до його опису вже додано “Збірка Антоновича В.Б.” (Українське малярство ХVІІ–ХХ сторіч. — С. 28 (№ 47).

[39] Українське малярство ХVІІ–ХХ сторіч. — С. 31 (№ 86–87).

[40] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 134. — Арк. 1.

[41] ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2098.

[42] Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович / Упоряд. В. Короткий, В.Ульяновський. — Т. 2. — К., 1997. — С. 288. Можемо передбачити, що бюст передала до новоствореного у 1922 р. Київського центрального історичного архіву ім. В.Б.Антоновича донька вченого Ірина разом з іншими меморіальними предметами (стіл, крісло, ніж для розрізання паперів), про які не раз згадувалося впродовж 1930 р. у листуванні Історичної секції, Музею українських діячів та Окружного архівного управління (ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2370–2372). Однією з перших адрес архіву було приміщення бурси на території Софійського собору, а одним з перших директорів — В.Міяковський, ім’я якого у зв’язку з переданими предметами згадується не раз.

[43] ІР НБУВ. — Ф. ІІ. — № 30447–30456. — Додаток б (№ 7). Опубліковано: Україна. — 1928. — Кн. 5 (30). — Між 80–81 стор.

[44] Мисечко А. Володимир Антонович та Одеса (до 170-ліття від дня народження) // Записки Історичного факультету / Одеський національний університет імені І.І.Мечникова. — Одеса, 2003. — Вип. 14. — С. 140–142. У статті “З публіцистичної діяльності В.Б.Антоновича” А.Синявський вказує, що бюст було виготовлено після приїзду В.Антоновича до Одеси у 1895 р., а не 1890 р., коли насправді відзначали 25-річчя професорської діяльності історика. Так само, він подає відомості про виготовлені дві копії з цього бюста (Україна. — 1928. — Кн. 5. — С. 80). Інших джерел, які б підтвердили цей факт або вказали на їхню долю, не виявлено.

[45] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 112. — Арк. 33.

[46] Там само. — Спр. 133. — Арк. 3.

[47] Там само.

[48] Кондаурова Г. Іван Труш у створенні портретної галереї Наукового товариства імені Шевченка у Львові // Вісник НТШ. — Львів, 2012. — Ч. 47. — С. 25–29.

[49] Гордієнко Б. Листи художника Івана Труша // Архіви України. — 1966. — № 2. — С. 65.

[50] Там само. — С. 66.

[51] Всього І.Труш в різні роки створив 42 портрети діячів, пов’язаних з НТШ. Переважна більшість із них збереглася до наших днів у збірці Національного музею у Львові імені А.Шептицького, куди надійшла з музею НТШ після ліквідації Товариства (Біла О. Портрети громадських діячів пензля І.Труша в збірці Національного музею у Львові ім. А.Шептицького (у контексті дослідження співпраці митця з Науковим товариством ім. Шевченка у Львові) // Збереження й дослідження історико-культурної спадщини в музейних зібраннях: історичні, мистецтвознавчі та музеологічні аспекти діяльності: доп. та повідомл. Міжнародної наук. конф., Львів, 25–27 вер. 2013 р. / Національний музей у Львові ім. А.Шептицького. — Львів, 2013. — С. 10).

[52] Грушевський М. Друга вистава образів Івана Труша // ЛНВ.. — 1901. — Т. ХV. — Кн. — С. 108–111 (передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. — Т. 1. — Львів, 2002. — С. 225).

[53] ДАКО. — Ф. Р–4156. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 52.

[54] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 133. — Арк. 3.

[55] Відомості про портрет подаємо на підставі наукового музейного паспорта, з яким автор ознайомилась в травні 2018 р. (інвентарний номер твору: М–225; старий номер 27514/334).

[56] Справа цієї галереї не раз поставала на порядку денному секції (ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2407, № 2419, № 2420, 2430). Головним виконавцем став Ф.Кричевський. Щодо портрета В.Антоновича, то М.Грушевський звертався до К.Студинського з проханням замовити у І.Труша копію з ентешівської галереї, вважаючи, що вона мала б “вартість оригіналу” (Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894–1932 рр.) / Упоряд. Г.Сварник. — Львів, 1998. — С. 212; лист від 19 серпня 1927 р.).

[57] На сьогодні відомо, що на 1928 р. галерея Історичної секції нараховувала 12 творів, але портрета В.Антоновича серед них не було. Переважна більшість творів була виконана Ф.Кричевським: Т.Шевченко, М.Драгоманов, І.Франко, М.Костомаров, П.Тутківський, К.Маркс (ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 1488). Детальніше див.: Кондаурова Г. Традиції вшанування Михайлом Грушевським видатних українських діячів (До історії створення портретних галерей в НТШ та Історичній секції ВУАН) // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. — К., 2010. — Вип. 10. — С. 312–318.

[58] Біла О. Портрети громадських діячів пензля І.Труша в збірці Національного музею у Львові ім. А.Шептицького… — С. 18.

[59] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 32–33; ІР НБУВ. — Ф. І. — № 8080. — Арк. 7–8.

[60] На засіданні з доповідями виступили М.Грушевський (“З соціально-політичних концепцій Антоновича”), О.Гермайзе (“Антонович в українській історіографії”) та М.Кордуба (“Українська історіографія і Галичина”). Ці доповіді, доповнені іншими статтями, спогадами та джерельними матеріалами, склали окрему (п’яту) книжку журналу “Україна” за 1928 р. Книжка вийшла з  посвятою: “Дорогій пам’яті Володимира Боніфатійовича Антоновича в двадцятиліття смерті”. Добірка “Матеріялів до біографії В.Б.Антоновича” вийшла такою у 6-й книжці “України” за 1928 р. В обох книжках використані світлини, які експонувались на виставці.

[61] ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2103.

[62] В.Ю. [В.Юркевич.] 20-ті роковини смерти В. Б. Антоновича в Історичній секції У. А. Н. // Україна. — 1928. — Кн. 3 (28). — С. 169–172; Ходак О. Вистава на пам’ять проф. В. Б. Антоновича // Прапор марксизму. — 1928. — № 2. — С. 274–277.

[63] В.Ю. [В.Юркевич.] 20-ті роковини смерти В. Б. Антоновича в Історичній секції У. А. Н. — С. 171.

[64] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 131; ІР НБУВ. — Ф. І. — № 8080.

[65] ІР НБУВ. — Ф. ІІ. — №№30247–30275; 30515–30535 та ін.

[66] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 133.

[67] ІР НБУВ. — Ф. ІІ. — № 30447–30456 (додаток); № 30547–30551 (додаток); № 30574 (додаток); Ф. 292 (№ № 30, 31, 742, 743, 765, 766, 767, 768, 770, 830); ЦДІАК України. —  Ф. 832. — Спр. 112; 113, 114, 163). Частина фотодокументів, які експонувались на виставці, опублікована у виданні: Син України. — К., 1997. — Т. 1. — С. 152–153, 156, 165, 176, 177, 181, 186, 195, 219, 230–231, 271, 285, 289, 322–323, 331, 338–339, 354, 360–361 (зі справ, що зберігаються в фонді В.Антоновича в ЦДІАК (ф. 832)); С. 206, 216, 221, 222, 397 (зі збірки фотографій, що зберігається в ІР НБУВ (Ф. 292)); Т. 2. — С. 347 (зі збірки фотографій, що зберігається в ІР НБУВ (Ф. 292)).

[68] ІР НБУВ. — Ф. ІІ. — Спр. 30574 (додаток). Усі ці фото зафіксовані в переліку тих, що експонувались на виставці 1928 р. (ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 133).

[69] Цей знімок зафіксований у списку фотодокументів, які експонувалися на виставці (ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 133).

[70] Грушевський М. Спомини / Публікація і примітки С.Білоконя // Київ. — 1988. — № 11. — С. 126.

[71] Ходак О. Вистава на пам’ять проф. В. Б. Антоновича. — С. 275.

[72] В.Ю. [В.Юркевич.] 20-ті роковини смерти В. Б. Антоновича в Історичній секції У. А. Н. — С. 171.

[73] ІР НБУВ. — Ф. І. — № 8073. — Арк. 7.

[74] Ходак О. Вистава на пам’ять проф. В. Б. Антоновича. — С. 276.

[75] В.Ю. [В.Юркевич.] 20-ті роковини смерти В. Б. Антоновича в Історичній секції У. А. Н. — С. 171.

[76] ІР НБУВ. — Ф. І. — № 8073. — Арк. 8–11.

[77] Кордуба М. Памяти В.Антоновича. Свято в Українській Академії Наук // Діло (Львів). — 1928. — Ч. 75. — 2 квітня. — С. 2; Його ж. Вражіння з поїздки до Київа // Діло. — 1928. — Ч. 84. — 15 квітня. — С. 8.

[78] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 132.

[79] ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 1493.

[80] Там само. — № 2410.

[81] Там само. — Ф. І. — № 45524.

[82] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 211. — Арк. 7; Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упоряд. О. Тодійчук, В.Ульяновський. Вст. ст. й коментарі В.Ульяновського. — К., 1995. — С. 744–752.

[83] Панькова С.М. Із когорти києвознавців 1920–1930-х рр.: Сергій Шамрай // Київ у соціокультурному просторі ХІХ—ХХІ століть: національний та європейський контекст: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, 13 квітня 2011 р. — К., 2011. — С. 24–32.

[84] ІР НБУВ. — Ф. Х. — № 2531–2532.

[85] Там само. — № 2531.

[86] Там само. — № 2529.

[87] Там само. — № 2531.

[88] Історія Національної академії наук України (1929–1933): Документи і матеріали. — К., 1998. — С. 102, 122.

[89] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 208. — Арк. 2, 6.

[90] Там само. — Арк. 1, 1 зв., 4, 4 зв., 2, 2 зв., 3.

[91] ІР НБУВ. — Ф. І. — № 45526.

[92] Мяскова Т. Особова бібліотека Володимира Боніфатійовича Антоновича: історична доля та сучасний стан // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. — 2014. — Вип. 40. —С. 326.

[93] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 205. — Арк. 2–2 зв.

[94] Юркова О. Історично-Археографічний інститут ВУАН: десять місяців діяльності // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — К., 2001. — Вип. 5. — С. 268–306.

[95] Там само. — С. 293–294.

[96] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 205. — Арк. 2–2 зв.

[97] ІР НБУВ. — Ф. І, ІІ, ІІІ; Ф. 164 (див.: Особові фонди Інституту рукопису. Путівник / Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського. — К., 2002. — С. 18–22). Фотографії зберігаються додатками до окремих груп документів ІІ фонду (№ 30447–30456; № 30574, № 30547–30551), а також у фонді № 292 (№ № 30, 31, 742, 743, 765, 766, 767, 768, 770, 830).

[98] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 135. — Арк. 64–65.

[99] Там само. — Спр. 205. — Арк. 2–2 зв.

[100] Речення не дописане адресантом.

[101] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 184. — Арк. 1.

[102] Там само. —  Спр. 211. — Арк. 1–4 зв., 14.

[103] Там само. — Арк. 9–9 зв.

[104] У приміщенні бурси на території Софійського заповідника (вул. Володимирська, 22-а) ЦДІАК УРСР містився у 1943–1970 рр.

[105] Ці знімки бюста, передані А.В.Антонович у грудні 1942 р., зберігаються й нині в ЦДІАК України (Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 112. — Арк. 10, 11, 12).

[106] Цит. за: Нестерчук Д. Його ім’я носив Центральний історичний архів у м. Києві // Студії з історії архівної справи та документознавства. — 2008. — Т. 16. — С. 147.

[107] Архіважлива справа // Культура і життя. — 2014. — № 38. — 19–25 вересня. — С. 9.

[108] ЦДІАК України. — Ф. 832. — Оп. 1. — Спр. 135. — Арк. 64–65.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Розклад подій на серпень 2018

Пропонуємо відвідати наші заходи в серпні 2018 року....

Наш Дім 110 pоків тому

Рівно 110 років тому затишна київська садиба на...

Календар подій на липень 2018

Пропонуємо ознайомитися з розкладом наших заходів у липні...

«Якщо будеш у Боярці…»

“Если будешь в Боярке, кланяйся от нас…”[1], −...

×
Місце розташування

×